Україна входить у новий рік з великим психологічним навантаженням людей, яке визначає емоційний та соціальний стан суспільства. Тривала війна, постійна небезпека та невизначеність виснажили внутрішні ресурси українців, породивши стійку, але критично напружену адаптацію. Втома перестала бути тимчасовим станом і перетворилася на базову норму поведінки, підриваючи емоційний контроль, змінюючи моделі соціальної взаємодії та обмежуючи здатність багатьох адекватно реагувати на складні виклики.
Втома як норма: психологічний портрет України наприкінці 2025 року
Наприкінці 2025 року психологічний стан українського суспільства дедалі виразніше описується мовою втоми, що підтверджують результати дослідження Gradus, згідно з якими 52% громадян називають саме її своїм основним станом, тоді як напруженість відчувають 43%, роздратування 35%, розчарування 34%, а надію зберігають 33% опитаних. Водночас страх як домінантна емоція поступово відступає, однак це не означає покращення повсякденного досвіду, адже 72% українців оцінюють якість свого життя як низьку, а 41% прямо визнають потребу у психологічній підтримці.
Ці висновки ґрунтуються на опитуванні тисячі респондентів віком від 18 до 60 років, яке дослідницький центр Gradus провів у грудні 2025 року в містах з населенням понад 50 тисяч мешканців без урахування тимчасово окупованих територій та зон активних бойових дій, порівнюючи отримані дані з показниками січня 2024 року. Отже, українське суспільство поступово адаптується до тривалого стресу війни і в багатьох вимірах демонструє відносну сталість, проте така адаптація має високу ціну, яка проявляється у накопиченій втомі та виснаженні внутрішніх ресурсів.
Водночас низьку якість життя респонденти насамперед пов’язують з безпековими та соціально економічними чинниками. Так, 63% говорять про постійні переживання за життя близьких, 59% вказують на фінансові труднощі, 56% зізнаються у безперервному занепокоєнні за власну безпеку, 34% відчувають нестачу підтримки з боку держави, а 33% називають додатковим джерелом напруги мобілізацію. Сукупність цих факторів безпосередньо впливає на самооцінку і психологічний стан, що видно з того, що лише 29% українців оцінюють своє психічне здоров’я як задовільне, тоді як у 2024 році таких було 36%, а більшість нині схильна вважати його посереднім або низьким.
На тлі зростаючої втоми дедалі більше людей замислюються над необхідністю професійної допомоги, оскільки 41% протягом останніх шести місяців відчували таку потребу, хоча фактично звернулися до фахівців лише 7%, тоді як ще 24% перебувають у стані роздумів.
Крім того, українці активно шукають способи самостійно знижувати рівень напруги, обираючи цифрові розваги на кшталт інтернету, музики, телебачення, фільмів і серіалів, підтримуючи соціальні зв’язки через спілкування з друзями та родиною, а також дедалі частіше звертаючись до хобі, прогулянок на природі та спорту, популярність яких зросла порівняно з 2024 роком.
Дослідження також зафіксувало поширені симптоми хронічного стресу та посттравматичного стресового розладу, адже від 41 до 45 % опитаних повідомляють про емоційне виснаження, порушення сну, тривожність і дратівливість, а ще від 30 до 37 % стикаються з іншими проявами ПТСР, зокрема втратою мотивації та зниженням продуктивності, що разом формує складну картину суспільства, яке навчилось жити в умовах затяжної кризи, але дедалі чіткіше відчуває межі власної витривалості.
Фахівці, які відстежують психоемоційний стан українців у динаміці з початку повномасштабної війни, звертають увагу на нерівну, але показову траєкторію суспільних настроїв, у якій різкі злами змінюються фазами адаптації. Після 2022 року, коли на тлі шоку та екзистенційної загрози спостерігався парадоксально високий рівень мобілізації, ентузіазму і найкращі за всю історію незалежності оцінки настроїв, почалося поступове погіршення психологічного стану, яке стало особливо відчутним у другій половині 2023 року після невдалого контрнаступу, а у 2024 році лише посилилося. Водночас дані останніх досліджень показують, що у 2025 році ситуація виглядає стабільнішою, ніж роком раніше, що експерти пояснюють високим рівнем адаптивності українського суспільства до тривалих криз.
Слід зазначити, що частка людей знаходиться у стані хронічного, хворобливого стресу, який суттєво впливає не лише на психічне, а й на фізичне здоров’я. Кількість українців у такому стані зросла з приблизно 12 % у 2021–2022 роках до 27 % сьогодні, що фактично означає чверть населення у зоні підвищеного ризику. Саме ця група потребує найбільшої уваги з боку держави й системи підтримки, оскільки її ресурси саморегуляції поступово вичерпуються.
Також фіксуються зрушення у політичних і ціннісних установках українців, пов’язаних не зі зміною переконань, а з накопиченою втомою від війни. Якщо у 2022 році лише 4 % опитаних були готові погодитися на нав’язані РФ умови, то нині таких уже 16 %, і переважно йдеться про людей, які живуть поблизу зони бойових дій і роками перебувають у ситуації прямої загрози. Навіть за такого зростання йдеться скоріше про кількісні зміни, які не переходять у якісну трансформацію громадської думки, бо переважна більшість українців не готова приймати умови агресора.
Зафіксовано і зниження матеріальних очікувань українців, адже сума доходу, яку вони вважають достатньою для нормального життя, зараз приблизно у півтора рази менша, ніж до війни, що свідчить про здатність коригувати запити відповідно до обставин. Саме в цьому дослідники бачать один з ключових механізмів психологічної стійкості, коли люди не ігнорують реальність, а перебудовують свої уявлення про норму, зберігаючи здатність діяти.
Однак суспільство не є однорідним у своїй здатності до витривалості, адже поряд з людьми зі стійкою психікою, які реагують на стрес активністю та конструктивними діями, є значна група з більш вразливим психотипом, яка гостріше переживає тривалі навантаження. Зростання цієї групи до 27 % населення змінює саму рамку дискусії про ментальне здоров’я, переводячи її з площини індивідуальної відповідальності у сферу системної соціальної політики.
Накопичена агресія як масова модель поведінки
Українське суспільство дедалі частіше реагує на реальність не словами, а спалахами роздратування, і ця агресія все помітніше виходить за межі приватних розмов. Вона перетворюється на публічну норму поведінки, особливо в соціальних мережах, де дорослі й підлітки однаково швидко переходять від аргументів до образ тих хто не підтримує їх думки чи дії. При цьому онлайн-простір став зручним майданчиком для вивільнення накопиченої напруги, адже екран знімає соціальні гальма, а відсутність миттєвих наслідків створює ілюзію безкарності, внаслідок чого різкість, сарказм і відверта ворожість дедалі частіше сприймаються як допустимий стиль спілкування.
Причини такої поведінки лежать значно глибше, ніж просто погані манери або емоційна незрілість. Оскільки тривалий стрес, війна, невизначеність майбутнього, фінансовий тиск і постійний інформаційний шум виснажують психіку і знижують здатність до самоконтролю. Для дорослих соціальні мережі стають простором, де можна компенсувати відчуття безсилля в реальному житті, нав’язуючи свою правоту іншим. Водночас підлітки, які ще формують власну ідентичність, часто копіюють цю модель поведінки, підсилюючи її бажанням бути помітними і отримати швидку реакцію у вигляді вподобайок або схвалення однолітків.
Окрему роль відіграє алгоритмічна логіка соцмереж, яка підштовхує до емоційних і конфліктних висловлювань, адже саме вони краще поширюються і довше утримують увагу, поступово зміщуючи межу між критикою та агресією. У такому середовищі навіть нейтральні теми швидко радикалізуються, а будь-яка відмінна думка сприймається як особиста атака, що формує культуру постійної оборони і нападу.
Наслідки цієї тенденції виходять далеко за межі онлайн-дискусій, оскільки агресивна комунікація підриває довіру між людьми, нормалізує приниження і знецінення, а для підлітків створює ризик закріплення токсичних моделей взаємодії, які вони переносять у офлайн-життя. Зрештою суспільство, що звикає до роздратування як фонової емоції, втрачає здатність до діалогу, солідарності та співпереживання, а це означає, що емоційна напруга не зникає, а лише накопичується, готуючи ґрунт для ще глибших конфліктів у майбутньому.
У нинішніх умовах дедалі більше людей сприймають агресію як норму і 44 % респондентів прямо визнають роздратування або злість як звичний стан. Однак попри таку концентрацію симптомів лише 13 % звернулися по професійну психологічну допомогу. Майже 60 % опитаних останнім часом відчували тривожність, близько половини повідомили про погіршення сну, виснаженість і пригнічений настрій, 45 % говорять про емоційну нестабільність.
Ці дані, отримані у четвертій хвилі дослідження психічного здоров’я українців під час війни, показують розрив між усвідомленням проблеми та готовністю працювати з нею разом із фахівцями. Оскільки потребу у психологічній допомозі у 2025 році відчувають уже 71% респондентів, тоді як у 2022 році таких було 41 %, але фактичне звернення до психологів і психотерапевтів залишається стабільно низьким. Водночас поступові зрушення все ж відбуваються, адже частка людей, які звертаються до спеціалістів у разі потреби, зросла з 7 % у 2022 році до 17 % наприкінці 2024 року, а кількість тих, хто категорично не планує жодної психологічної підтримки, скоротилася з 46% до 22 % у 2025 році.
Причини відмови від професійної допомоги залишаються переважно внутрішніми, а не пов’язаними зі стигмою чи недовірою, адже 39 % упевнені, що здатні впоратися самостійно, а ще 36 % вважають власні проблеми недостатньо серйозними, щоб звертатися до психолога. В результаті більшість продовжує обирати неформальні стратегії подолання стресу, проводячи час в інтернеті, що роблять 40 %, спілкуючись із друзями чи сім’єю, що обирають 36%, переглядаючи телебачення, фільми або серіали, що роблять 35 %, або просто намагаючись більше часу проводити з близькими, як зазначають 33% опитаних.
Окремий вимір цієї ситуації формують соціальні мережі, в яких більшість респондентів проводить від однієї до чотирьох годин щодня, і лише 11% не бачать у цьому негативного впливу на ментальне здоров’я. В той час як решта пов’язує його з поширенням недостовірної інформації, що зазначили 60 %, підвищенням рівня тривоги, на що вказують 43%, та руйнуванням соціальних зв’язків через залежність, про що говорять 42 %. Таким чином, цифровий простір одночасно виконує роль і заспокійливого, і подразника, посилюючи емоційні коливання, замість того щоб знижувати їх.
Водночас змінюється суспільне ставлення до ментальних труднощів, оскільки 92 % респондентів демонструють підтримку та розуміння до людей із психологічними проблемами і наголошують на важливості допомоги замість осуду, а 74 % готові підтримувати навіть малознайомих людей у такому стані, хоча майже половина все ще вважає, що подібні труднощі можна подолати самостійно. Проте найбільшу потребу в психологічній допомозі українці традиційно бачать серед військових, про що говорять 68 %, та людей, які втратили близьких через війну, що зазначили 65 %, а також серед цивільних, які пережили бойові дії або окупацію.
Ментальне здоров’я як ключ до стійкості суспільства
Турботу про ментальне здоров’я дедалі складніше розглядати як приватну справу окремої людини або факультативний напрям соціальної політики, адже йдеться про базову умову довготривалої суспільної стійкості, від якої напряму залежить здатність громадян залишатися залученими до спільних процесів, підтримувати армію та витримувати затяжні кризові навантаження. У ситуації, коли психологічне виснаження стає масовим досвідом, підтримка ментального здоров’я потребує інтеграції в системні державні та громадські рішення, а не точкових або символічних ініціатив.
Для державних і громадських інституцій ключовим викликом залишається розрив між усвідомленням потреби в допомозі та фактичним зверненням по неї. Навіть за високого рівня тривожності й виснаження люди часто не доходять до фахівців через стигматизацію, складність доступу або недовіру до системи. У цій ситуації розширення мережі безоплатних гарячих ліній, створення мобільних психологічних команд для малих і віддалених громад, а також розвиток онлайн-платформ з можливістю швидкої й анонімної консультації виглядають необхідними елементами базової інфраструктури підтримки.
Водночас для волонтерського середовища, яке тривалий час працює на межі власних ресурсів, все більш актуальною стає тема профілактики емоційного вигорання. Варто визнати, що постійна мобілізація без пауз і підтримки поступово знижує ефективність і призводить до втрати людей. Регулярні групові зустрічі для обміну досвідом, доступ до психологічних консультацій для активістів і гнучка ротація обов’язків можуть зменшити навантаження, водночас формуючи культуру так званого здорового волонтерства, у межах якої участь у допомозі не вимірюється самопожертвою, а узгоджується з реальними можливостями людини.
Для суспільства загалом критично важливим залишається подолання бар’єра публічного мовчання навколо ментальних труднощів. Таке замовчування, спричинене страхом осуду, досі є однією з головних причин, через які люди з симптомами тривоги або депресії не звертаються по допомогу. Поступове зміщення фокуса від уявної «самодостатності» до визнання вразливості як нормального стану в умовах війни може змінити саму логіку ставлення до психологічної підтримки, перетворивши її з винятку на звичну практику відповідального ставлення до себе.
Системна психологічна втома українців прямо впливає на зростання соціальної конфліктності та напруженості в суспільстві. Це потребує уваги та врахування з боку органів державної влади при розробці заходів, спрямованих на підтримку психологічного стану населення та стабілізацію соціальної ситуації.
