В Україні, яка живе в умовах війни та постійної нестабільності, від керівників державних компаній очікують не видовищ, а ефективної роботи, за якою стоять рішення і відповідальність. Проте дедалі частіше публічний простір заповнює інший тип управлінця: хамовитий, самовпевнений, схильний до сарказму й конфліктів. Для нього соцмережі стають не інструментом комунікації, а сценою, де будь-яка серйозна тема легко перетворюється на жарт, а критика стає особистою образою. Цей образ високопосадовця небезпечний в першу чергу не через поганий тон, хоча така поведінка і є неприпустимою у цивілізованому суспільстві, а через підміну ролей. Поки увага суспільства прикута до скандальних дописів і публічних перепалок, у тіні залишаються фінанси, управління, кадрові рішення і якість сервісу.
Карма, пакети і особисті образи: театр абсурду в «Укрпошті»
Скандально відомий генеральний директор «Укрпошти» Ігор Смілянський ніколи не відрізнявся чемною поведінкою, принаймні в публічному сенсі, де замість стриманості й відповідальності раз у раз обирається самозакохана, як він вважає, дотепність. Цього разу Смілянський знову відзначився, але не корисними для держави справами, а скандальним дописом, який скоріше личить стендап-коміку, ніж керівнику стратегічно важливої державної компанії. Ігор Смілянський у своєму дописі у Facebook з іронією відреагував на появу пакета «Нової пошти» на відео зі слідчими діями НАБУ у Юлії Тимошенко, перетворивши серйозну подію на майданчик для особистих образ і дрібної корпоративної помсти, де «карма» раптом стала універсальним поясненням політичних і правових процесів.
Логіка топменеджера виявилася гранично простою і водночас показово цинічно, бо Смілянський зауважив, що Юлія Тимошенко могла б проголосувати за закон № 13018-д про фінансову інклюзію, який відкривав шлях до створення банку на базі «Укрпошти» та тримати гроші «правильно», щоб не довелося світитися з пакетом конкурента. Однак, за його словами, оскільки вона «завжди не любила» ані Смілянського, ані саму «Укрпошту» і утрималася від голосування, то й була «наздогнана кармою».
Додамо сюди жарт про «антикорупційний характер» пакетів «Укрпошти», в яких, за словами гендиректора, не пересилають ані грошей, ані заборонених речей, та отримаємо повний набір самовпевнених провокативних заяв, що підмінюють зміст формою. Ймовірно, все це виглядало б цілком безневинно, якби Смілянський і справді був стендапером, а не високопосадовцем, від якого суспільство очікує не дотепних жартів, а відповідальності, професійної етики та розуміння меж, за якими іронія перетворюється на фарс.
В епіцентрі скандалу: коли державна компанія стає ареною особистих образ
Скандали з участю Ігоря Смілянського давно перестали бути прикрою випадковістю, перетворившись у сталу традицію, де публічні конфлікти, грубість у соцмережах і демонстративна зневага до критиків дивним чином витісняють розмову про реальні проблеми «Укрпошти», яких, м’яко кажучи, немало. Поки генеральний директор із завзяттям воює з користувачами X (Twitter) і злісно жартує у Facebook, державна компанія балансує між хронічною збитковістю, кадровими провалами та дедалі гучнішими питаннями щодо прозорості фінансів.
Вересень 2025 року став квінтесенцією цього стилю, коли конфлікт, який розгорнувся на майданчику X через звільнення листонош і примусове виконання планів з передплати та продажу товарів, показав як управлінську нервозність пана Смілянського, так і повну відсутність усвідомлення ролі публічного службовця. Іноді поведінка керівника державної компанії виглядає так, ніби він живе в іншій реальності — на поверхні, де соціальні мережі важливіші за роботу, а емоційні перепалки замінюють управлінські рішення. Саме це продемонстрував генеральний директор «Укрпошти», реагуючи на критику роботи компанії у соцмережі X майже через дев’ять місяців після публікації повідомлення про можливе звільнення листоноші за невиконання плану з передплати.
У грудні 2024 року користувач Фейсбука зауважив, що листонош змушують продавати передплату, а не займатися доставкою посилок, перетворилося на персональний привід для публічного хамства. На цю критику реакція керівника державної компанії була хамською і цинічною компанією – замість змістовної відповіді люди прочитали слова на кшталт «мудак» і в«довбень». Так, Смілянський апелював до реальності прифронтових зон і того факту, що лише 4% населених пунктів України мають банки чи банкомати, але ця цілком слушна теза тонула у потоці хамства, яке остаточно зруйнувало будь-який натяк на професійну дискусію.
У центрі цього конфлікту опинилися реальні проблеми поштового сервісу, але замість того, щоб шукати рішення, керівник вибирає публічну гру на емоціях, демонструючи своїй аудиторії, що «Укрпошта» — це радше майданчик для особистих образ і виправдань, а не державна інституція, яка має служити людям.
І це відбувалося на тлі значно серйозніших викликів, коли у 2025 році Національний банк прямо заявив про кризовий фінансовий стан «Укрпошти», високі борги та ризик дефолту. Мова йшла про необхідність докапіталізації на сотні мільйонів гривень, а зокрема, 826 млн грн станом на травень 2025 року. Відповідь Смілянського була прогнозованою, адже він у своєму стилі звинуватив НБУ у маніпуляціях і пояснив, що мінус у 600 млн грн — це лише «паперова» зміна методики обліку, яку можна виправити до 2026 року власним коштом. Проблема полягає в тому, що для клієнтів, листонош і держави загалом різниці між «паперовою» та реальною кризою майже немає, коли компанія працює зі збитками, скорочує персонал і закриває відділення в селах.
Питання зарплат у державних компаніях завжди є лакмусовим папірцем реальної, а не декларативної прозорості. Особливо тоді, коли йдеться про підприємство, яке на 100% належить державі, працює з публічними коштами й регулярно апелює до своєї «соціальної місії». Саме тому історія з доходами керівництва «Укрпошти» у 2024–2025 роках перетворилася на показовий кейс того як державна компанія намагається балансувати між законом, суспільним інтересом і небажанням відкривати незручні цифри.
Після місяців мовчання, формальних відписок і відвертого ігнорування журналістських запитів «Укрпошта» все ж була змушена частково розкрити карти. Варто зазначити, що сталося це не з доброї волі, а після скарг до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Лише тоді суспільство дізналося, скільки насправді отримують члени Наглядової ради компанії — органу, який має контролювати менеджмент і захищати інтереси держави як власника. Згідно з офіційною відповіддю компанії, п’ятеро з семи членів Наглядової ради отримують однакову щомісячну винагороду в сумі 165 090 грн з урахуванням податків. Йдеться про Ріната Абдрасілова, Якуба Карновскі, Гері Джона Керрола, Олену Малинську та Ігоря Мітюкова.
Хронологія цієї історії більше нагадує затяжний конфлікт, ніж звичайний інформаційний запит. Лише після двох офіційних скарг омбудсмену компанія погодилася оприлюднити частину інформації. Втім, навіть у цьому випадку «Укрпошта» продовжила займати суперечливу позицію, заявляючи, що не є розпорядником публічної інформації щодо використання коштів, бо діє як приватне акціонерне товариство. Цей аргумент виглядає щонайменше дивно, адже компанія на 100% належить державі й прямо підпадає під дію закону «Про доступ до публічної інформації». Закон чітко зобов’язує такі підприємства розкривати структуру зарплат, винагороди та доходи керівництва. Але між нормою закону і реальною практикою, як показує цей яскравий приклад, лежить довгий шлях опору.
Окремої уваги заслуговує поведінка керівника компанії, який, не дочекавшись остаточного висновку омбудсмена, у травні 2025 року самостійно оприлюднив у соцмережах свої доходи за 2024 рік у сумі 11,72 млн грн до оподаткування, або близько 970 тис грн на місяць. Такий жест можна було б сприйняти як прояв відкритості, якби не той факт, що вже сім років Смілянький не подає публічну декларацію про майно та доходи, що для очільника державної компанії виглядає щонайменше суперечливо. Неможливо не погодитися, що на цьому тлі листоноші з мінімальними зарплатами, яким у «високий сезон» обіцяють 35–40 тис грн, виглядають не просто контрастно, а відверто принизливо.
Не менш токсичною є історія з автоматичним благодійним внеском у 1 грн з кожної посилки на користь KSE Foundation. Навіть якщо компанія звітує про понад 67 млн грн допомоги ЗСУ і міжнародні аудити, сама практика стягнення коштів без прямої згоди клієнтів та зв’язок фонду з Тимофієм Миловановим породжують підозри, які керівництво воліє гасити агресивною риторикою, а не максимальною прозорістю.
Не варто забувати, що всі ці події відбувалися на тлі системних проблем сервісу, серед яких особливо помітними стали застаріле програмне забезпечення, черги, повільність операторів, масові звільнення листонош, закриття відділень у селах, поширення російськомовної преси у 2025 році, а також сумнівна «диверсифікація» у вигляді планів продажу цукерок, вафель «Артек» і ковбаси на 1 млн доларів на рік, де працівники отримують 7,5% від продажів, але ризикують роботою, якщо план не виконано.
Тож історія із зарплатами та благодійними внесками «Укрпошти» яскраво свідчить про культуру управління державним майном, про межу між законною закритістю й відвертим ухиленням від прозорості. Коли керівник компанії роками уникає розкриття інформації, а відкритість з’являється лише під тиском скарг і публічного розголосу, питання довіри стає ключовим.
Поки керівник воює в соцмережах, «Укрпошта» програє ринок і клієнтів
Зараз «Укрпошта» залишається ключовою інфраструктурою країни з тисячами відділень і мільйонами клієнтів, але зараз дедалі частіше постає питання не про те що заважає їй розвиватися, а як довго ця модель ще здатна працювати без системних змін. Після збитку понад 413 млн грн у 2024 році очікування на фінансовий розворот не справдилися. У 2025 році ситуація стала ще жорсткішою, оскільки власний капітал компанії пішов у мінус і становив близько 660 млн грн. Для державної компанії такого масштабу це означає, що без постійних вливань вона просто не виживає. Укрпошта фактично живе від одного дофінансування до іншого, не маючи ресурсу ні для масштабних інвестицій, ні для стратегічних експериментів.
На цьому тлі доходи почали скорочуватися, і у 2025 році компанія втратила близько 6% виручки . Причина такої ситуації криється не лише у війні чи загальному спаді попиту, а в тому, що класичні поштові послуги продовжують втрачати значення, як сегмент посилок, який мав би стати точкою росту. Сьогодні Укрпошта програє приватним операторам, бо конкуренти швидші, передбачуваніші й простіші для клієнта. В той час як Укрпошта залишається дорогою в утриманні, оскільки величезна мережа відділень і персоналу з’їдає ресурси швидше, ніж компанія встигає їх заробляти.
Цифровізація, про яку регулярно Смілянський звітує в пресрелізах, так і не стала системною. Автоматизовані сортувальні лінії з’явилися, партнерства з міжнародними трекінговими сервісами підписані, але на практиці клієнти й бізнес усе ще стикаються з нестабільним відстеженням, особливо у міжнародних відправленнях. Посилка може фізично рухатися, але інформаційно «зависати» на тижні, а для малого бізнесу та експортерів це не дрібна незручність, а прямі втрати.
Водночас клієнтський досвід теж залишається нерівним, бо один і той самий сервіс може працювати добре в одному відділенні й провалюватися в іншому. Підтримка часто реагує повільно, а відповіді виглядають формальними. Та справа не в окремих працівниках, а в системі з низькими зарплатами, перевантаженим персоналом та відсутністю реальної мотивації тримати стабільну якість.
Стратегічно Укрпошта теж уперлася у стелю, оскільки ідея створення поштового банку, яка могла б дати компанії нове джерело доходів і змінити модель бізнесу, у 2025 році фактично зійшла нанівець. Негативний капітал і фінансові ризики зробили цей проєкт неприйнятним для регулятора. У результаті компанія залишилася без диверсифікації й продовжує залежати від сегментів, які або стагнують, або скорочуються.
Отже, в сухому підсумку маємо компанію з мінусовим капіталом, низькими доходами, фрагментованою цифровою модернізацією і сервісами, які працюють нестабільно. На тлі всіх цих проблем публічна активність гендиректора Укрпошти виглядає щонайменше дивно. Поки компанія з діркою у сотні мільйонів гривень балансує між дофінансуванням і стагнацією, Ігор Смілянський знаходить час на хамські відповіді, персональні випади й скандальні пости в соцмережах. Це може збирати вподобайки та приносити автору сумнівну славу, але не закриває фінансові дірки й не виправляє трекінг.
Коли власний капітал компанії йде в мінус, а клієнти місяцями скаржаться на сервіс, публічні перепалки виглядають не як «смілива позиція», а цинізм і втеча від відповідальності. Замість демонстративної бравади Смілянськму варто було б зайнятися критично важливими речами: фінансовою дисципліною, зрозумілою стратегією, сервісом, який не залежить від настрою відділення, і управлінням, яке не плутає критику з ворожістю. Бо поки керівник воює з українцями в соцмережі, компанія програє ринок і має суттєві проблеми.
