Рекомендації МОН щодо безпеки перед новим навчальним роком: як міністерство переклало відповідальність за неї на школи
Кожен новий навчальний рік для українських школярів вже давно перестав бути святом, перетворившись на щомісячний іспит на виживання. У сучасних реаліях безпека учасників освітнього процесу має бути пріоритетом для держави, тому Міністерство освіти і науки України вже традиційно виставило довгий список вимог і рекомендацій щодо підготовки закладів освіти до нового 2026/27 навчального року та опалювального сезону.
Причому відповідальність за це знову покладається на плечі директорів шкіл та вчителів. МОН же вкотре обмежується лише вказівками, залишаючи за собою право звітувати про успіхи та виснажувати освітян нескінченними перевірками. Вони створюють лише додаткові проблеми і самостійний пошук ресурсів з боку освітян (часто за свій рахунок), але жодним чином не допомагають придбати генератор чи збудувати надійне укриття.
Нові рекомендації МОН: якою має бути школа під час війни та блекаутів
Нові рекомендації МОН висувають перед керівництвом освітніх установ жорсткі вимоги, що мають на меті трансформувати кожну академічну локацію на автономний та безпечний вузол в умовах затяжної енергетичної кризи. На тлі прогнозованих віялових відключень чи навіть тривалих системних блекаутів першочерговим завданням стає комплексна модернізація внутрішніх мереж живлення.
Особливий акцент урядовці роблять на об’єктах критичної інфраструктури сектора освіти та інтернатах, де вихованці перебувають цілодобово. Для таких установ критично важливо не просто мати в наявності резервні генератори, а й сформувати надійний автономний контур, забезпечений безперебійним постачанням пального, твердого палива, зокрема вугілля, та дров, що дозволить пережити зимові піки без залучення зовнішніх ресурсів.
Разом з енергетичною автономізацією розгортається масштабна кампанія з розширення та якісного переформатування фонду захисних споруд, адже наявність надійного сховища залишається головним капіталом для відновлення чи продовження очного освітнього процесу. Сучасне укриття в уявленні фахівців з МОН більше не може бути звичайним вогким підвалом, а мусить суворо відповідати чинним Державним будівельним нормам (ДБН), пропонуючи безбар’єрний простір для маломобільних груп населення, а також стабільні інженерні комунікації — від примусової вентиляції та систем опалення до безперебійного питного водопостачання та якісного інтернет-зв’язку. При цьому процедурним помічником та цифровим орієнтиром для правильної модернізації та сертифікації таких приміщень визначено спеціалізовану платформу «Моя Фортеця», яка акумулює стандарти та кращі практики облаштування захисних споруд.
Коли ж руйнування навчального закладу внаслідок бойових дій є надто глибокими та унеможливлюють безпечне перебування людей у його стінах, адміністрація зобов’язана негайно запустити алгоритм консервації пошкоджених споруд задля збереження залишків матеріально-технічної бази. У таких кризових сценаріях юридичним та фактичним виходом із ситуації стає безальтернативне переведення студентів та школярів на дистанційну форму навчання, що дозволяє зберегти безперервність уроків поза межами фізичних класів.
Контроль за всіма цими процесами покладається на систему регулярного моніторингу, де керівники зобов’язані без зволікань та у чітко визначені строки звітувати про заходи цивільного захисту й стан охорони праці. Всі необхідні дані, починаючи від реального рівня готовності тепломереж до зими й наявності альтернативних джерел струму до динаміки фіксації руйнувань, мають бути оперативно вноситися та постійно оновлюватися в електронних реєстрах і базах даних МОН, перетворюючи паперову звітність на динамічний інструмент управлінського контролю.
Мільярди на укриття, але без гарантій: як МОН переводить освіту в режим виживання
Аналіз освітньої політики МОН впродовж 2025–2026 навчального року свідчить про докорінну зміну пріоритетів, де класичні академічні реформи повністю поступилися концепції фізичного виживання та утримання безпекового периметра. Міністерство освіти і науки України перебрало на себе роль стратегічного координатора, змістивши фокус діяльності на капітальне будівництво, розширення мережі очного навчання та жорсткий менеджмент інфраструктурних субвенцій. Водночас виконавча вертикаль свідомо уникла оприлюднення консолідованих даних щодо точної кількості повністю зведених з нуля споруд, оперуючи натомість проміжними фінансовими показниками: обсягами виділених траншів, пулом погоджених заявок та динамікою модернізації наявних площ. Така закритість підкреслює глибокий розрив між кабінетною звітністю та реальними темпами робіт на місцях, де первинні плани капітального будівництва часто трансформувалися у банальне латання дірок, косметичну адаптацію занедбаних підвалів або наспіх проведену вентиляцію.
Централізований розподіл фінансових ресурсів у поточному році продемонстрував прагматичний, але вимушено нерівномірний підхід до модернізації освітнього простору. Акумулювавши значні кошти, держава заклала 6,2 млрд грн субвенції на облаштування безпечних умов у закладах освіти, до яких згодом додалися ще 5 млрд грн цільових асигнувань для фінансування частини з 315 комплексних регіональних заявок. Ключовою особливістю цього фінансового циклу стала інтеграція України у спільну зі Світовим банком Програму «Підвищення доступності та стійкості освіти в умовах кризи в Україні» (LEARN). Цей механізм посилив тиск на місцеве самоврядування, оскільки отримання міжнародної підтримки та компенсацій до загального фонду держбюджету уряд жорстко прив’язав до спроможності самих громад забезпечувати високу частку співфінансування проєктів на місцях.
Попри масштабні цифри, уряд застосував тактику селективного відбору, спрямувавши оперативний транш обсягом 231,1 млн грн виключно на завершення 22 перехідних об’єктів у 11 областях, серед яких Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Херсонська та Хмельницька. Втім, головним та безкомпромісним фільтром для отримання цих грошей стала готовність об’єктів на рівні не менше ніж 60%, зафіксована за результатами роботи у 2023–2025 роках, та категорична заборона на будь-яке здорожчання кошторисів.
Разом з прагненням уряду продемонструвати швидкий результат і повернути за рахунок точкових інвестицій понад 10 тисяч учнів та курсантів військових ліцеїв до занять, затверджена методологія містить у собі прихований вирок для української провінції. Запроваджений жорсткий норматив, який вимагає наявності щонайменше 200 вихованців для погодження проєкту, автоматично відрізав від фінансування малокомплектні сільські школи у прифронтових та деокупованих районах. Навіть статус єдиного освітнього осередку в громаді не рятує такі заклади від примусового переведення в онлайн-режим, що запускає незворотну ланцюгову реакцію. Адже без фінансування школи закриваються, позбавляючи малозаселені села будь-яких перспектив для повернення родин із дітьми.
Разом з деструктивними тенденціями на периферії, у великих містах навесні 2025 року через отримання левової частки погоджень на реалізацію спочатку 60, а згодом і 144 інфраструктурних об’єктів, загострилася криза управлінської відповідальності. Нові суворі санітарні норми та вимоги до захисних споруд дедалі частіше перетворюються на інструмент системного тиску на директорів шкіл, яких правоохоронні та контролюючі органи намагаються зробити крайніми за будь-які технічні недоліки. Професійна спільнота освітян справедливо наголошує на абсурдності таких звинувачень, оскільки педагог не єсертифікованим інженером-будівельником чи експертом із розгалужених систем вентиляції.
Повна відповідальність за дотримання архітектурних параметрів, прозорість державних закупівель та безпосередню якість робіт має покладатися на профільні підрядні організації та органи управління освітою, які розпоряджаються мільярдними субвенціями, інакше вчительство просто відмовиться брати на себе завідомо кримінальні ризики. Педагогічні працівники, замість підготовки до занять та відпочинку, змушені брати на себе повну відповідальність за сторонніх людей та технічний стан споруд у позаробочий час. Така практика не лише порушує трудове законодавство, а й демонструє системну кризу управління, де міністерство намагається закрити прогалини в безпековій інфраструктурі за рахунок виснаження внутрішнього ресурсу самих освітян.
Безпечна освіта чи небезпечний експеримент: чому стратегія МОН викликає дедалі більше критики
Діяльність МОН в умовах повномасштабної війни неодноразово опиняється в центрі гострих суспільних дискусій, викликаючи серйозну критику з боку батьківської спільноти, освітян, правозахисних організацій та профільних експертів. Головне зауваження до нього полягає в тому, що задекларовані на папері пріоритети безпеки на практиці трансформувалися в низку суперечливих рішень, які замість реального захисту поглиблюють кризу в освітній сфері. Незадоволення опонентів урядового курсу концентрується навколо кількох взаємопов’язаних проблем: від силового просування очного навчання до фактичного ігнорування потреб тих школярів, які опинилися в найбільш вразливому становищі.
Впровадження урядової стратегії «Школа офлайн» продемонструвало очевидний розрив між кабінетними планами та небезпечною реальністю прифронтових областей. Намагання міністерства за будь-яку ціну повернути учнів за шкільні парти у Харкові, Запоріжжі, Миколаєві чи Дніпрі наштовхується на залізну логіку воєнних ризиків, адже ці міста щодня перебувають під загрозою ударів зенітними ракетами С-300, керованими авіабомбами та артилерією. У таких умовах час від моменту запуску снаряда до його вибуху вимірюється ліченими десятками секунд або, у найкращому разі, 2-3 хвилинами, що перетворює спробу організовано евакуювати сотні дітей до підвалу на смертельно небезпечну лотерею.
Ситуація ускладнюється тим, що посадовці вирішили ліквідувати дистанційні класи в тих закладах, які переходять на очний чи змішаний формат. У результаті батьків позбавляють права на компроміс і ставлять перед жорстким вибором або відправляти дитину до школи під загрозу обстрілів, або повністю розривати зв’язки з рідним колективом і шукати інший навчальний заклад, де ще збереглася онлайн-форма.
Разом з примусом до повернення в класи оголилася хронічна неспроможність забезпечити для цього належну інфраструктуру. Проєкти зведення підземних шкіл та капітальних протирадіаційних сховищ просуваються занадто повільно, через що реальний стан захисних споруд у більшості регіонів катастрофічно відстає від реальних потреб часу. Замість надійних бункерів дітям і вчителям часто пропонують звичайні підвали, які здатні захистити хіба що від уламків, але абсолютно безсилі у разі прямого влучання важкого озброєння.
Особливо болісним аспектом нової освітньої політики став прихований тиск на дітей, які перебувають у вимушеній еміграції або залишаються в окупації. Прагнучи оптимізувати бюджетні видатки, профільне відомство ініціювало закриття або злиття тих дистанційних шкіл на деокупованих територіях, які забезпечували стабільний навчальний процес виключно через мережу. Такий крок не лише залишив без засобів до існування багатьох місцевих педагогів, але й зруйнував останній місток, який пов’язував учнів із їхніми рідними містами та селами.
Набагато небезпечнішими виявилися наслідки для школярів на тимчасово окупованих землях, де здобуття української освіти загарбники прирівнюють до кримінального злочину. Запроваджені міністерством жорсткі стандарти онлайн-уроків, що вимагають обов’язкового ввімкнення відеокамер та суворого дотримання часових графіків, перетворюють звичайне навчання на смертельну загрозу, оскільки спрощують вирахування таких дітей окупаційними спецслужбами та колаборантами.
Не менш руйнівного впливу зазнає внутрішній клімат всередині освітнього процесу, де хронічно ігноруються базові потреби психоемоційної безпеки. Під час тривалих повітряних тривог, які можуть тривати по 4-6 годин поспіль, учні змушені перебувати у непристосованих сирих приміщеннях без адекватної вентиляції, належних санвузлів чи місць для відпочинку, що підриває їхній фізичний стан. Повернення з укриттів не приносить полегшення, адже через постійні зриви занять та відключення електроенергії графіки вивчення предметів повністю руйнуються. Оскільки держава не запропонувала системних і централізованих інструментів для надолуження цих освітніх втрат, педагогам доводиться наздоганяти програму під час вихідних або пізно ввечері, що заганяє і дорослих, і дітей у глухий кут хронічного стресу та перевтоми.
Як бачимо, прагнення МОН перетворити кожну школу на автономну фортецю в кризових умовах виглядає як свідоме перекладання відповідальності на найменш захищену ланку, тобто на директора, вчителя та громаду. Коли освітянина змушують обирати між кримінальною відповідальністю за якість інженерних мереж та загрозою життю дітей під час кількасекундного підльоту ракет, система підписує вирок власній життєздатності.
