Президент України Володимир Зеленський підписав закон про академічну доброчесність, який впроваджує єдині правила академічної доброчесності в освіті та науці, а також визначає можливі способи реагування на порушення та відповідальність за них. Відбулася ця подія в той час, коли українська наука вже давно живе в умовах глибокої кризи довіри, а формальні регуляторні кроки дедалі частіше виглядають запізнілою реакцією на процеси, що стали системними. Роками наукові ступені в Україні виконували роль соціального маркера і кар’єрного аксесуара, а не підтвердження дослідницької компетентності, що поступово створило окремий прошарок людей з формальними званнями, але без реального наукового внеску.
У такому середовищі будь-яка спроба впровадити чіткі правила неминуче стикається не лише з правовими колізіями, а й з опором тих, для кого розмитість стандартів була умовою особистого успіху. Тому нове законодавче регулювання академічної доброчесності не можна розглядати у відриві від конкретних імен, інституційних рішень і судових процесів, які за останні роки перетворили тему плагіату з внутрішньої академічної дискусії на політичне та репутаційне питання державного рівня.
Від декларацій до процедур: як держава окреслила межі академічної доброчесності
Закон, який фактично закриває багаторічну прогалину в освітньо-науковій сфері, вперше формує єдину рамку для освіти й науки, у якій визначено, що саме вважається порушенням, якими можуть бути реакції на такі дії та за якою процедурою настає відповідальність, усуваючи розмитість тлумачень, яка раніше дозволяла уникати реальних наслідків. Його автори прямо вказують, що до цього моменту в Україні не було системного розуміння суті академічних порушень і механізмів притягнення до відповідальності, через що навіть очевидні зловживання часто залишалися без належної оцінки.
Зміст закону значно ширший за традиційне уявлення про недоброчесність як про плагіат, адже до переліку порушень віднесено написання наукових і навчальних робіт на замовлення, а також будь-який неправомірний вплив у межах академічної діяльності, що спотворює результати навчання чи досліджень. Для здобувачів освіти це означає не символічні зауваження, а конкретні наслідки — від обов’язку повторно виконати роботу до відрахування з закладу вищої освіти у визначених випадках, тоді як для педагогічних і наукових працівників ризики охоплюють втрату посади, вченого звання та наукових ступенів. Логіка відповідальності поширюється й на інституційний рівень, оскільки системна бездіяльність закладу освіти або наукової установи щодо випадків недоброчесності може призвести до припинення дії ліцензії або скасування акредитації, що фактично ставить під загрозу саме існування таких установ.
Додатковим інструментом контролю має стати створення Реєстру осіб, до яких застосовано обмеження за порушення академічної доброчесності, а також пряма заборона реклами й посередництва у підготовці академічних робіт на замовлення, що демонструє намір держави як фіксувати порушення, так і перекривати канали їх системного відтворення.
Академічна доброчесність у країні куплених дисертацій
Проблема академічної недоброчесності в Україні має не ситуативний, а хронічний характер, адже вона формувалася десятиліттями як тіньовий супровід освітньої та наукової кар’єри, особливо у випадках, коли наукові ступені ставали не результатом досліджень, а інструментом легітимації статусу. Саме тому нинішня спроба законодавчо відреагувати на явище, яке роками ігнорувалося або толерувалося, виглядає запізнілою і викликає скепсис щодо її реальної ефективності, оскільки правила починають діяти в середовищі, де порушення давно стали звичною практикою, у тому числі серед високопосадовців.
У цій логіці виникає очевидне протиріччя, коли держава декларує намір жорстко боротися з плагіатом, тоді як приклади з верхніх щаблів управління освітою і законодавчої влади демонструють, що наукові ступені нерідко здобувалися в умовах, далеких від задекларованих стандартів.
Показовим у цьому контексті є публічний резонанс навколо міністра освіти і науки України Оксена Лісового, чия кар’єра до призначення на цю посаду включала керівництво Національним центром «Мала академія наук України», здобуття ступеня кандидата філософських наук, наукове звання доцента та отримання Державної премії України в галузі освіти у 2012 році.
За день до його призначення, 20 березня 2023 року, на сайті «Помилки та фальсифікації в наукових дослідженнях» з’явилася інформація про ймовірну наявність плагіату в його науковій роботі, що спровокувало широку дискусію в соціальних мережах серед освітян і науковців. У центрі цієї дискусії опинилося не лише питання персональної відповідальності, а й принципове для держави розуміння того, чи може людина, щодо якої лунають обґрунтовані застереження з приводу академічної доброчесності, очолювати міністерство, відповідальне за формування освітньої політики, і яким чином плагіат у роботах державних службовців корелює з ризиками для національної безпеки. Як виявилося, Лісовий залишився на своїй посаді і досі очолює міністерство, яке безпосередньо повинно боротися з плагіатом та займатися доброчесністю в науці.
Не менш симптоматичною виглядає історія з кандидатською дисертацією голови Комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики Данила Гетманцева, у якій, за результатами аналізу, опублікованого на сайті «Плагіат і фальсифікації в наукових працях», виявлено близько 13 % запозиченого тексту від основного змісту. Роботу на тему банківської таємниці він захистив у 2004 році в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, а плагіат, як зазначається в дослідженні, зафіксовано на 23 сторінках із двох джерел, одним з яких стала дисертація Наталії Агафонової, захищена в тому ж університеті двома роками раніше і під керівництвом тієї ж наукової керівниці.
У тексті Гетманцева виявлено не лише ідентичні абзаци, а й авторські вставні конструкції Агафонової, що збереглися без змін, тоді як формальне згадування її роботи у списку літератури не супроводжувалося належним цитуванням у самому тексті. Додатковим джерелом запозичень стала книга російської авторки Оксани Олєйнік «Основы банковского права: Курс лекцій», фрагменти з якої були використані без коректного перефразування і без системних посилань, а сам Гетманцев згодом повторно використав текст своєї дисертації у навчальному посібнику «Банківське право України», де також зафіксовано збіги з роботою Агафонової.
На тлі цих випадків звинувачення на адресу заступника міністра освіти і науки Андрія Вітренка лише підсилюють уявлення про системність проблеми, оскільки громадська ініціатива «Дисергейт» повідомила про наявність плагіату не лише у шести його наукових статтях, а й у кандидатській дисертації, захищеній у травні 2005 року. За оприлюдненою інформацією, в тексті роботи виявлено численні збіги, приховане перефразування, перестановки слів і використання матеріалів російських та казахстанських науковців без дотримання вимог академічної доброчесності, тоді як у 2017 році Вітренко захистив докторську дисертацію і з 2020 року обіймає посаду заступника міністра, певний час виконуючи обов’язки першого заступника.
У цю ж логіку вписується і ситуація з ексміністром освіти Сергієм Шкарлетом, щодо якого Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти у лютому 2024 року закликало МОН позбавити його наукового ступеня через виявлений плагіат, однак суд згодом скасував відповідне рішення, а сам Шкарлет заперечив звинувачення. Замість чіткого визнання проблеми публічний простір заповнили спроби виправдань, апеляції до зовнішніх чинників і звинувачення у заангажованості критиків. Попри це, Шкарлет не лише зберіг науковий ступінь, а й певний час очолював міністерство, що виглядає особливо парадоксально з огляду на те, що саме ця інституція має формувати політику академічної доброчесності, і мимоволі перетворює персональну історію на символ системної проблеми.
Очевидно, що сукупність цих випадків створює контекст, у якому новий закон про академічну доброчесність сприймається не як початок системних змін, а як спроба врегулювати явище, що давно вкоренилося на рівні політичних і управлінських еліт.
Ситуація з реагуванням держави на академічний плагіат набула додаткового виміру ще у 2024 році, коли замість посилення контролю виникла правова пауза, що фактично паралізувала частину антиплагіатних процедур. Саме тоді Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець звернувся до Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти з офіційним листом, у якому поставив питання правової невизначеності застосування закону про академічну доброчесність під час перевірки дисертацій, захищених до 6 вересня 2014 року. У зверненні йшлося про складність тлумачення норм закону в ретроспективному вимірі, а також про можливі ризики порушення прав, зокрема права на працю, що входить до сфери контролю омбудсмена.
Реакція НАЗЯВО на цей лист виявилася різкою і далекосяжною за наслідками, адже 23 липня агентство ухвалило рішення тимчасово призупинити розгляд скарг і повідомлень про порушення академічної доброчесності щодо таких дисертацій до моменту законодавчого врегулювання питання або отримання офіційного тлумачення Верховного Суду.
Водночас було зупинено перебіг строків їх розгляду, що де-факто заморозило значну кількість уже поданих матеріалів і створило ситуацію, у якій навіть обґрунтовані підозри в плагіаті перестали мати процесуальну перспективу. Цей крок продемонстрував, наскільки крихкою залишається інституційна спроможність системи протидії академічній недоброчесності, коли один запит про тлумачення закону здатен зупинити роботу ключового органу.
Антиплагіатна ініціатива «Дисергейт» відреагувала на рішення НАЗЯВО жорсткою критикою, розцінивши його як небезпечний сигнал для всієї науково-освітньої спільноти. Представники ініціативи наголосили, що призупинення розгляду скарг фактично демонструє неспроможність державних інституцій виконувати покладені на них повноваження, особливо в умовах, коли плагіат має системний характер і безкарність лише зміцнює тіньові практики. У відповідь «Дисергейт» направив офіційні звернення до голови Верховної Ради Руслана Стефанчука та голови Верховного Суду Станіслава Кравченка, намагаючись привернути увагу до наслідків такого інституційного стопу.
Додаткової гостроти ситуації надає те, що, за інформацією «Дисергейту», на той момент НАЗЯВО встигло розглянути і ухвалити рішення лише щодо 12 скарг і повідомлень, тоді як значна кількість інших проваджень опинилася заблокованою у судах. Серед тих, хто оскаржує дії агентства, антиплагіатна ініціатива називає ректорку Вінницького національного медичного університету Вікторію Петрушенко, ректорку Харківського національного університету імені Каразіна Тетяну Кагановську, ректора Тернопільського національного педагогічного університету Богдана Буяка, а також проректорку з наукової роботи Національного університету «Чернігівська політехніка» Вікторію Маргасову.
Така конфігурація конфлікту, у якій фігурують керівники провідних закладів вищої освіти, підкреслює, що йдеться не про маргінальні випадки, а про протистояння між спробами очистити академічне поле і впливовими групами, зацікавленими у збереженні статус-кво.
Тож досі маємо парадоксальну ситуацію, коли держава декларує боротьбу з академічною недоброчесністю, але водночас допускає юридичні паузи, що працюють на користь тих, кого підозрюють у системному плагіаті. Але цілком очевидно, що призупинення перевірок не лише знецінює зусилля громадських ініціатив, а й формує небезпечний прецедент, за якого правова невизначеність стає інструментом уникнення відповідальності, а сама ідея академічної доброчесності ризикує перетворитися на декларацію без реального механізму дії.
Коли науковий ступінь втрачає зв’язок з компетентністю
В українській освітній і науковій системі вже багато років існує альтернативна реальність, в якій наукові ступені, дипломи та звання дедалі частіше втрачають зв’язок із реальними знаннями і дослідженнями, перетворюючись на елементи тіньового обігу з чітко визначеною ринковою ціною. Цей «сірий» сегмент науки формувався поступово, але з часом виріс у повноцінну індустрію, де щорічний обсяг коштів, за різними оцінками, перевищує 100 млн грн.
Справжня ціна такого обігу вимірюється не грошима, а системною девальвацією довіри до освіти й наукових інституцій. Плагіат у дипломах, статтях і дисертаціях перестав бути винятком або прихованим порушенням, адже він давно став бізнес-моделлю, що відкрито рекламується у соціальних мережах під вивісками «захист під ключ», «кандидатська без стресу» чи «публікації в міжнародних базах за два тижні», створюючи ілюзію наукового успіху без реального інтелектуального наповнення.
Варто розуміти, що така ситуація переходить з площини індивідуальних зловживань у сферу суспільної загрози в той момент, коли люди з купленими дипломами починають навчати студентів, а посадовці з формальними дисертаціями визначають державну освітню політику, фактично відтворюючи некомпетентність як норму.
Коли наукові звання перестають бути маркером експертизи і перетворюються на декоративні регалії, це поступово розмиває саму цінність знань. Проте ще небезпечнішим є те, що таку модель поведінки демонструють публічні особи, державні службовці та медійні фігури, які формують суспільні уявлення про норму. У ситуації, за якої відомих спортсменів записують у науковці, а керівники освітніх відомств опиняються в центрі плагіатних скандалів, студенти закономірно починають сумніватися в сенсі чесної роботи над власними дипломами, сприймаючи академічну працю як формальність, а не як шлях до знань.
Для зовнішнього світу це також є промовистим сигналом, адже держава, що декларує прагнення до європейської інтеграції, має бути зрозумілою й передбачуваною у питаннях стандартів. Коли ж її наукове поле асоціюється з плагіатом і толеруванням фальші, довіра поступово зникає разом із репутацією.
На цьому тлі фейкова наука в Україні виглядає не як хаотичний набір порушень, а як добре організований «академічний спектакль» із чітким розподілом ролей і прейскурантом. Замовлення диплома чи дисертації запускає відпрацьований ланцюг, у якому одні пишуть тексти, інші їх оформлюють, треті забезпечують формальне проходження всіх процедур і позитивне голосування, чудово усвідомлюючи, що йдеться не про дослідження, а про імітацію.
Захист у такій системі нагадує зрежисовану виставу з наперед підготовленими запитаннями й відповідями, де фінал у вигляді «одноголосного рішення» є лише формальністю, за якою ховається фінансовий розрахунок. Ринок «дисертацій під ключ» має власну ієрархію цін, що починаються з десятків тисяч гривень і зростають залежно від престижу закладу, рівня наукового ступеня та неофіційних «подяк» рецензентам, опонентам, науковим керівникам і членам вчених рад, включно з традиційними банкетами, без яких «успішний захист» вважається неповним.
У результаті науковий простір, який мав би бути середовищем конкуренції ідей, перетворюється на комерційний майданчик, де ключовим критерієм стає не якість дослідження, а здатність домовитися і вчасно заплатити. Навіть ті, хто намагається працювати чесно, змушені вкладати значні кошти у технічні та організаційні процедури, оскільки система не відрізняє автентичну роботу від фальшивої, що лише посилює відчуття несправедливості. Статистика, за якою лише близько п’ятої частини власників наукових ступенів реально працюють у науці, а серед політиків і чиновників масово трапляються роботи з ознаками плагіату, свідчить про те, що мова йдеться про нормалізовану практику.
На відміну від цього, міжнародний досвід демонструє зовсім іншу логіку реагування, де плагіат розглядають як пряму загрозу репутації науки і державних інститутів. У Німеччині гучний скандал навколо політика Карла-Теодора цу Ґуттенберґа призвів до негайної втрати ступеня і посади, а створення відкритих платформ для громадського аналізу дисертацій завершилося масовим скасуванням наукових звань без пошуку виправдань.
У Великій Британії та Австралії замовні дисертації і посередництво у їх створенні взагалі підпадають під кримінальну відповідальність, що суттєво знижує спокусу перетворювати науку на бізнес, тоді як в Індії важливу роль у викритті порушень відіграють громадські ініціативи, які змушують державні органи реагувати на зловживання.
Незважаючи на підписання закону про академічну доброчесність, Україна досі залишається на роздоріжжі між спробами реформ і потужним спротивом з боку тіньового ринку, для якого академічна фальш є стабільним джерелом доходу. Цілком очевидно, що без чітких санкцій, публічності та залучення суспільства до контролю плагіат і надалі співіснуватиме з посадою, авторитетом і визнанням, підміняючи сенс науки набором формальних ознак. У такій системі науковий ступінь дедалі частіше замінює компетентність на успішну інтеграцію в комерційну модель. Це знецінює працю справжніх науковців та дослідників, підриває довіру до освіти і поступово перетворює академічну сферу на ринок імітацій.
