Золото, нафта, діаманти, рідкісноземельні метали – ці ресурси завжди були не просто дарами природи, а причиною конфліктів, територіальних суперечок і навіть масштабних воєн. Упродовж століть держави завойовували нові землі, розпалювали війни, скидали уряди та грабували народи, керуючись не лише ідеологією чи політикою, а й жадобою до багатств, що приховані в надрах землі. Від золотих рудників Стародавнього Єгипту, які стали причиною жорстоких завойовницьких походів, до кривавих «діамантових воєн» в Африці та нафтових конфліктів ХХ і ХХІ століть – історія доводить, що природні ресурси нерідко стають прокляттям для тих, хто володіє ними.
На даний час світова боротьба за стратегічні ресурси загострюється, і Україна опинилася в самому епіцентрі цього конфлікту. Корисні копалини, які десятиліттями залишалися недооціненим активом, сьогодні стали головним геополітичним і економічним козирем. Великі світові гравці прагнуть закріпити за собою доступ до українських надр, тому зараз вкрай важливим є питання: наша країна зможе використати це у своїх інтересах чи вона ризикує перетворитися на сировинний придаток для сильніших держав?
Заява Дениса Шмигаля щодо корисних ресурсів
Українські корисні копалини завжди були одним з найцінніших стратегічних активів країни, але сьогодні вони набувають нового значення в геополітичній грі. В ситуації, коли світ шукає альтернативи китайському та російському сировинному домінуванню, Прем’єр-міністр Денис Шмигаль у своїй статті для Politico запропонував Європейському Союзу співпрацю у видобутку критично важливих ресурсів. Він заявив, що ЄС не може вистояти без України, бо Росія вже розпочала війну проти Європейського Союзу.
«Саме тому вступ України до ЄС — це не лише моральний обов’язок, а й стратегічний крок, перш за все необхідний самому Євросоюзу. Це крок, який посилить його східний фланг у військовому вимірі та зміцнить геополітичні позиції в усьому світі.
Ми не з тих, хто просить про вступ до ЄС просто заради фінансування чи преференцій. Ми знаємо собі ціну і чесно говоримо про це з партнерами. Ми вже є основою безпеки Європи», – наголосив Шмигаль.
Не дивлячись на те, що нас вже багато років не приймають до Євросоюзу, на його думку, відбудова України як майбутнього його члена сприятиме економічному зміцненню Європи. Тобто, видобуток стратегічно важливих ресурсів, таких як літій, титан і уран, буде вигідним як Євросоюзу, так і Україні, оскільки сприятиме створенню нових підприємств і робочих місць.
За його словами, відновлення країни стане важливим рушієм європейської економіки. Йдеться про масштабні інвестиції на сотні мільярдів євро, які стимулюватимуть розвиток виробництва як в Україні, так і в державах-членах ЄС. Крім того, Шмигаль наголосив, що Україна, маючи 22 із 30 корисних копалин, що є критично важливими для Європи, може стати ключовим постачальником стратегічних ресурсів для регіону. Літій, титан, уран – ці елементи відіграють ключову роль у сучасних технологіях, оборонній промисловості та енергетичному секторі. Для ЄС така ініціатива означає можливість зменшити залежність від авторитарних режимів, тоді як для України це шанс стати важливим економічним гравцем та залучити мільярдні інвестиції.
Свою пропозицію Шмигаль аргументував тим, що Україна має всі передумови для розвитку видобутку корисних копалин. Країна посідає перше місце в Європі за запасами урану, що робить її потенційним постачальником сировини для зростаючої атомної енергетики ЄС. Лише 10% розвіданих покладів титану наразі розробляються, що відкриває значні можливості для нарощування експорту, особливо в умовах санкцій проти Росії, яка досі забезпечувала значну частку потреб європейського ринку. Український літій, як ключовий компонент виробництва акумуляторів для електромобілів, може стати вирішальним фактором у зеленому переході Європи. Враховуючи, що попит на цей метал до 2030 року може зрости у 13 разів, Україна цілком здатна посісти одне з центральних місць у глобальному ланцюжку постачання.
Намагання США отримати доступ до українських ресурсів
Водночас Президент США Дональд Трамп заявив, що Київ має компенсувати підтримку Вашингтона у розмірі 500 мільярдів доларів, і зробити це за рахунок доступу до українських природних ресурсів. Щоб закріпити цю вимогу, до Київа прибув міністр фінансів США Скотт Бессент, який 12 лютого провів переговори з Володимиром Зеленським. Він привіз проєкт угоди про економічне партнерство, ключовою частиною якої є спільна розробка українських корисних копалин. На даний момент Україна завершила доопрацювання проєкту меморандуму про партнерство та передала його США. Американська сторона взяла паузу для детального аналізу документа.
Попри те, що деталі угоди офіційно не розголошуються, Бессент дав зрозуміти, що Вашингтон розраховує отримувати частку прибутків від видобутку певних українських ресурсів. При цьому угода подається як стратегічний договір, який нібито забезпечить Україні «щит безпеки» після завершення війни з Росією. За словами американського міністра, це має стати сигналом для Москви про міцний союз України та США, а також про наявність в Україні активів, які належать американським компаніям та урядовим структурам. Це, на думку Бессента, стане довготривалим стримуючим фактором від подальших російських вторгнень.
Ще одним важливим моментом є те, що фінансування для України відтепер має здійснюватися з «новим рівнем прозорості», який запроваджує адміністрація Трампа. Це може означати жорсткіший контроль над тим, куди саме спрямовуються кошти, і водночас – економічні важелі впливу на Київ. Вашингтон відкрито говорить про бажання ще більше «переплести» українську та американську економіку, що фактично ставить Україну в залежність від нових фінансових домовленостей.
Ця угода, яку Бессент називає «першим кроком Трампа у відновленні миру між Україною та Росією», може стати не просто фінансовим договором, а й перетворитися на інструмент політичного контролю. Питання в тому, наскільки вигідними будуть умови для Києва, і чи не ризикує Україна поступово втратити економічну незалежність, віддаючи стратегічні ресурси в обмін на підтримку, яка раніше надавалася без умов.
Україна на арені геоекономічної боротьби за природні багатства
Як бачимо, Україна стрімко перетворюється на арену геоекономічної боротьби за її природні багатства. Останні події свідчать про те, що корисні копалини стають головним аргументом у переговорах з міжнародними партнерами, а не просто економічним активом країни. США та ЄС вже відкрито демонструють бажання закріпити за собою доступ до українських стратегічних ресурсів, і це відбувається у критичний момент, коли Київ найбільше потребує військової та фінансової підтримки.
Пропозиція Трампа відносно того, щоб Україна «по суті погодилася» надати США доступ до рідкісноземельних металів на 500 мільярдів доларів як плату за військову допомогу, яку Вашингтон надав Києву, чітко показує зміну американської стратегії. Раніше допомога надавалася без таких вимог, натомість зараз Вашингтон наполягає на тому, щоб отримати економічні гарантії у вигляді доступу до видобутку літію, титану та урану. Це є ознакою того, що Україну дедалі більше розглядають не як партнера, а як ресурсну базу.
Європейський Союз діє м’якше, але його інтереси також зрозумілі. Оголошена Україною готовність до спільних підприємств з видобутку критичних копалин не виникла на порожньому місці. Цілком зрозуміло, що це питання неодноразово обговорювалося між сторонами. Однак воно має потенціал як для залучення інвестицій, так і для втрати Україною контролю над своїми стратегічними активами. Однак якщо правила гри не будуть чітко визначені, Київ ризикує повторити долю багатьох країн, які володіють багатими надрами, але залишаються економічно залежними.
В цій ситуації ключовим питанням стає умови співпраці. Якщо Україна зможе вибудувати систему, за якої видобуток ресурсів не просто передаватиметься у розпорядження іноземних компаній, а приноситиме довгострокові прибутки та розвиток власної промисловості, ця ситуація може бути вигідною. Однак нинішні угоди більше схожі на створення нової форми зовнішнього контролю за українськими надрами.
Україна володіє ресурсами, за які світові економіки готові воювати, і рідкісноземельні метали є одним з найбільш критичних активів. Ці елементи стали не просто сировиною для високотехнологічного виробництва, а справжньою стратегічною зброєю. Без них неможливо уявити сучасну оборонну, авіаційну, енергетичну та цифрову індустрії. Літій — ключовий для акумуляторів, титан — для аерокосмічної техніки, гольмій — для ядерної енергетики, а неодим — для жорстких дисків і електродвигунів. Світова залежність від цих ресурсів росте, а разом із нею — і боротьба за контроль над ними.
Слід зазначити, що світовий ринок рідкісноземельних металів тримається на кількох постачальниках. Китай контролює 68% видобутку, США займають 12%, Австралія — 5%. Інші країни, включно з В’єтнамом, Бразилією, Індією та Україною, мають значні поклади, але їхній вплив обмежений складністю та затратністю процесу видобутку. Геополітична війна за ці ресурси вже давно триває між Пекіном і Вашингтоном. Китай використовує своє домінування у видобутку як політичний важіль, запроваджуючи обмеження експорту стратегічної сировини. США намагаються вирватися з цієї залежності, тому пропозиція Трампа отримати доступ до українських копалин — це не просто економічна угода, а частина глобального протистояння.
Україна може відіграти ключову роль у цій грі, адже її надра оцінюються у 15-26 трильйонів доларів, з них значна частина припадає на рідкісноземельні та рідкісні метали. При цьому найбільше покладів зосереджено у Донецькій, Луганській і Дніпропетровській областях, що робить їх критично важливими як для економіки, так і для безпеки. Втім, одна третина цих ресурсів сьогодні перебуває на окупованих територіях або в зонах бойових дій, що значно ускладнює їхнє використання. Літій, титанові руди, нікель, кобальт — ці ресурси є стратегічно важливими не лише для України, а й для зарубіжних країн.
Війна показала, що контроль над корисними копалинами має не менш важливе значення, ніж контроль над військовими базами чи інфраструктурою. Росія захопила території, багаті на енергоресурси та метали, що дає їй економічні важелі впливу на світовий ринок. Якщо Захід прагне зменшити свою залежність від Росії та Китаю, Україна стає критично важливим гравцем. Вашингтон і Брюссель не можуть ігнорувати той факт, що Україна має значний запас металів, необхідних для оборонної та високотехнологічної промисловості.
Велике питання — хто отримає доступ до цих ресурсів і на яких умовах? Спроби залучити іноземних партнерів можуть призвести до економічного прориву або до нової форми зовнішнього контролю. США пропонують фінансування в обмін на доступ до видобутку, ЄС теж зацікавлений у спільних підприємствах. Але проблема в тому, що влада України не має детального плану, як саме регулювати цю сферу, бо вона є вкрай затратною. У багатьох країнах, які стали постачальниками стратегічної сировини для великих держав, розвиток власної економіки виявився другорядним — ресурси експортувалися у необробленому вигляді, а прибутки йшли не місцевим громадам, а міжнародним корпораціям.
Що приховує українська статистика? Дані про запаси багатьох рідкісноземельних металів залишаються засекреченими. Ще у 2005 році було закрито інформацію про поклади літію, що змушує замислитися: наскільки великими є реальні запаси, якщо вони підлягають такому рівню секретності? Подібні дані не розголошують і про цирконій, берилій, скандій та інші метали, які можуть мати критичне значення для військово-промислового комплексу. Водночас Україна вже довела, що здатна бути не лише постачальником сировини, а й технологічним гравцем. Достатньо згадати зростаючий сектор виробництва безпілотників та оборонних технологій. Але якщо не буде створено чіткої стратегії щодо видобутку та використання стратегічних ресурсів, країна ризикує перетворитися на чергову сировинну колонію для геополітичних гігантів.
Водночас необхідно враховувати ризики такого партнерства у видобутку корисних копалин. Багато країн, які володіють значними природними ресурсами, так і не змогли використати їх на свою користь. Досвід Африки та Латинської Америки показує, що без належної державної політики видобуток критичних копалин часто стає пасткою: іноземні компанії експортують сировину, тоді як місцеве населення не отримує жодних переваг, а економіка залишається залежною від експорту необробленої продукції. У випадку України ключовим питанням стає модель співпраці. Якщо домовленості з ЄС зводитимуться лише до надання європейським компаніям доступу до ресурсів, країна ризикує отримати мінімальну вигоду, обмежену створенням кількох робочих місць у видобувному секторі.
Щоб уникнути такого сценарію, Україні необхідно наполягати на глибшій інтеграції у виробничі ланцюжки. Відкриття спільних підприємств має супроводжуватися інвестиціями у переробку та створення продукції з доданою вартістю. Якщо ЄС зацікавлений у стратегічній автономії, він має підтримати не лише видобуток, а й розвиток переробних потужностей в Україні. Це дозволить не лише отримати доступ до сировини, а й створити довготривалу економічну синергію між українською та європейською промисловістю.
Ще один важливий аспект – питання екології. Видобуток літію, титану та урану супроводжується значним впливом на довкілля, особливо якщо контроль за екологічними стандартами буде слабким. Європейські країни, які претендують на роль світових лідерів у питаннях екологічної стійкості, не можуть дозволити собі ігнорувати цей фактор. Будь-яке співробітництво має включати чіткі зобов’язання щодо захисту навколишнього середовища, рекультивації земель та запобігання техногенним катастрофам.
Отже, світ знову увійшов у епоху, де війни ведуться не лише за території, а й за ресурси, які визначатимуть економічне та технологічне майбутнє держав. Україна опинилася у самому центрі цієї глобальної боротьби, де контроль над корисними копалинами стає таким же стратегічним активом, як військова могутність чи дипломатичні альянси. Війна за українські надра відбувається не лише на полі бою, а й у кулуарних перемовинах між Вашингтоном, Брюсселем, Пекіном та іншими гравцями, які розглядають нашу країну як нову сировинну базу для своїх геополітичних інтересів.
Україна володіє багатствами, які можуть стати фундаментом для її економічного відродження, але водночас ці ресурси перетворюються на розмінну монету у великій грі сильних світу цього. І поки світові столиці змагаються за контроль над корисними копалинами, ключовим питанням для нашої країни є – зможе вона використати цей інтерес як важіль для зміцнення власної незалежності чи ризикує стати черговим сировинним придатком для сильніших держав.
Ціна помилки може бути надто високою. Якщо влада не розробить ефективну стратегію, яка дозволить не лише видобувати, а й переробляти свої ресурси, створюючи додану вартість і технологічну перевагу, то країна ризикує втратити цей шанс і назавжди закріпити за собою статус постачальника сировини для чужих економік.
