Поки держава зосереджена на фронті, освітня система намагається втриматися в тилу між повітряними тривогами, нестабільним інтернетом, відключеннями світла й постійною зміною контингенту учнів через міграцію. На цьому тлі уряд вирішує дати їм більше свободи у фінансових питаннях, дозволяючи надавати ширший спектр платних послуг, який виходять за рамки базової освіти. Йдеться про додаткові курси, поглиблене вивчення предметів, чергові групи у вихідні, підтвердження неформальної освіти та навіть реабілітаційні програми. Формально законодавство не зачіпає безоплатної освіти, але межа між “можна” і “треба” на практиці часто розмивається. Тому питання полягає не лише в тому, які саме послуги стали платними, а в тому, як ці зміни вплинуть на рівень доступу, довіру до системи та баланс між державною підтримкою й фінансовою спроможністю родин.
Що насправді змінює новий перелік платних освітніх послуг: розширення можливостей чи нові витрати для родин
Оновлення урядової постанови щодо переліку платних освітніх послуг не змінює ключового принципу, згідно з яким базова освіта в Україні, як і раніше, залишається безкоштовною, адже це є конституційною гарантією. Проте Кабінет Міністрів України, за інформацією, оприлюдненою представником уряду у Верховній Раді Тарасом Мельничуком, надав освітнім установам більше гнучкості у формуванні власних джерел фінансування. Зміни торкнулися не лише шкіл, а й закладів професійно-технічної, вищої, наукової та спеціалізованої освіти, включно з тими, що займаються реабілітаційною або адаптаційною діяльністю.
У практичному вимірі це означає, що тепер школи, дитячі садки, коледжі чи університети можуть офіційно надавати додаткові послуги за гроші. У центрі цих нововведень сфокусована можливість пропонувати позапрограмні навчальні курси або предмети, які не входять до стандартного навчального плану. Наприклад, якщо батьки бажають, щоб дитина вивчала другу іноземну мову, основи програмування чи будь-який інший факультативний курс, то заклад освіти має право надати таку послугу за окрему оплату.
Інше важливе доповнення стосується легалізації механізмів підтвердження результатів неформального або інформального навчання. Це актуально насамперед для дорослих, які здобули знання через практичний досвід: під час роботи, стажування, проходження онлайн-курсів або іншої позаформальної освіти. Тепер освітні установи можуть офіційно визнавати такі результати, наприклад, шляхом проведення кваліфікаційних іспитів.
Ще один сегмент змін торкнеться можливості проводити додаткові навчальні й оцінювальні заходи для тих, хто навчався за кордоном і потребує адаптації до українських професійних вимог. Мова йде про сфери, які потребують високої точності у визнанні кваліфікацій: медицину, фармацію, соціальну чи психологічну реабілітацію. Таким чином, для фахівців, які повернулися до України або планують працювати тут після закордонного навчання, відкривається офіційний шлях до підтвердження освіти без повторного проходження повного курсу.
Особливу увагу уряд приділив і дошкільному сектору, зокрема організації чергових груп у дитсадках. Йдеться про можливість оплачуваного перебування дітей у закладі поза межами безкоштовного часу, гарантованого державою. Це включає ранкові й вечірні години, а також вихідні та святкові дні. Така послуга передбачає створення умов для безпечного догляду, залучення додаткового персоналу та зменшення навантаження на батьків, один з яких, наприклад, служить у ЗСУ, а інший вимушений і працювати, і самостійно опікуватися дітьми. Та варто зазначити, що мова не йде про обов’язковість чи автоматичне введення нових оплат, адже це опція, яка може бути реалізована в закладі, якщо є потреба та запит. Основне перебування дитини в дошкільному закладі, як і раніше, забезпечується державою на безоплатній основі.
Окремий блок новацій стосується сфери наукових, технічних і реабілітаційних послуг. Університети, інститути, а також спеціалізовані установи, що працюють з людьми з інвалідністю, дітьми з особливими освітніми потребами чи ветеранами, можуть розширити спектр послуг за оплату. Це можуть бути навчальні курси, тренінги, експертні висновки, методичний супровід або розробка індивідуальних програм реабілітації. Усе це набуває особливого значення в умовах післявоєнного відновлення, коли попит на допоміжні сервіси, адаптаційні модулі й психосоціальну підтримку зростає у рази.
Загалом всі ці нововведення не спрямовані на запровадження оплати за те, що має залишатися безкоштовним. Навпаки, їх мета полягає у створенні юридично прозорого механізму для розширення діяльності освітніх установ. Проте, як і будь-яке рішення, яке зачіпає сферу фінансів, воно потребує чіткого контролю за якістю послуг, рівнем цін, добровільністю участі й прозорістю процедур. Все залежить від того, як саме ці можливості будуть реалізовуватись у конкретній школі, дитсадку чи виші, і чи справді вони стануть підтримкою, а не ще одним джерелом напруги для суспільства, яке живе на межі виснаження.
Правова база діяльності освітніх закладів у сфері надання платних послуг
Чиновники стверджують, що всі нові можливості, які відкриваються для закладів освіти, ґрунтуються не на бажанні “заробити”, а чітко прописаних законодавчих механізмах. Система давно передбачає надання платних послуг, але тепер ці межі стали більш визначеними й прозорими. Тож розглянемо, як саме це закріплено у чинних нормативних документах.
Закон України “Про освіту” в частині третій статті 78 чітко визначає, що державні та комунальні заклади освіти можуть надавати платні освітні та інші послуги, якщо їх перелік затверджено Кабінетом Міністрів України. Крім цього, засновники закладів мають право формувати власні переліки платних послуг у межах та поза межами загального переліку, встановленого Кабміном.
Ще одна норма, зазначена у пункті 5 статті 59 Закону “Про повну загальну середню освіту”, покладає обов’язок на керівника державного або комунального закладу визначати перелік платних послуг. У ньому необхідно вказати: коли, де, яким способом і за якою процедурою будуть надані послуги, їхню вартість та особу, відповідальну за виконання. Повний опис доступних платних послуг міститься у “Переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами освіти…”, затвердженому постановою Кабміну від 27 серпня 2010 року № 796. Відповідно до цього документу, можливості закладів значно ширші, ніж просто викладання позаурочних курсів.
Тож почнемо з підготовчих курсів. Школи, коледжі та виші можуть офіційно проводити інтенсиви для майбутніх вступників: допомогти з НМТ, освіжити знання з математики або прокачати українську мову. Це вже давно стало стандартною практикою, і закон просто формалізує її в рамках дозволеного. Але є й більш “технологічні” напрями, наприклад, створення та супровід онлайн-курсів, розробка електронних навчальних матеріалів або інтерактивних платформ для дистанційного навчання. Заклад може сам побудувати міні-освітній EdTech і при цьому не виходити за межі закону.
Далі мова йдеться про експертизу навчальних засобів, тобто ті самі підручники, методички, цифрові продукти, які потрапляють до класу або курсу. Заклади освіти можуть офіційно проводити їх перевірку, рецензування, давати фахову оцінку, що є не лише корисним, а й потенційно прибутковим.
Несподівано, але освітні заклади мають право і на сцену. Організація концертів, вистав, шоу-програм також входять до переліку дозволених платних послуг. Театральний гурток при школі чи хореографічна студія при університеті можуть не просто виступати, а й продавати квитки.
І, звісно, усіляка “технічка”: від верстання текстів і поліграфії до копіювання, сканування, ламінування чи запису даних на флешки. Важливо зауважити, що усе це дозволено лише в тому разі, якщо послуги не заважають основній освітній діяльності, а ресурси тимчасово вільні. Експерти зауважують, що перелік достатньо широкий і охоплює не лише освітню сферу, а й діяльність у науково-технічній сфері, міжнародному співробітництві, охороні здоров’я, оздоровленні, фізичній культурі і спорті, дозвіллі, побутовому та комунальному напрямках. Закон також звертає увагу на один важливий момент: заклад має право здавати в оренду власні будівлі, споруди, тимчасово вільні приміщення, рухоме й нерухоме майно або обладнання.
Однак ця можливість надається лише за умови, що це не погіршить соціально-побутові умови учнів або працівників закладу. Заклади освіти можуть пропонувати лише ті платні послуги, що прямо дозволені законодавством. Жодна активність, пов’язана з оплатою (майстер-класи, гуртки, вистави) не повинна проводитися в межах навчальних годин і заважати освітньому процесу. Також державні та комунальні установи не можуть брати плату за послуги, спрямовані на досягнення учнями результатів, визначених державними освітніми стандартами.
Всі платні освітні та інші послуги мають надаватися виключно на добровільних засадах. Для цього батькам потрібно подати відповідну заяву, як зазначено у пункті 1.6 “Порядку надання платних освітніх послуг…”. Лише після цього заклад зобов’язаний безкоштовно надати повну інформацію про умови, вартість, механізм оплати та строки. Також закладу заборонено нав’язувати платні послуги або зобов’язувати батьків чи учнів брати участь у будь-яких комерційних заходах поза навчальним процесом, як акцентує освітня омбудсменка Надія Лещик. Крім того, інформація про всі додаткові послуги, їхню вартість, порядок надання й оплати має бути оприлюднена на сайті закладу або засновника відповідно до статті 30 Закону “Про освіту”.
Заклади освіти повинні зараховувати кошти від платних послуг на окремі рахунки в органах Державної скарбниці України. Використання цих коштів відбувається виключно за затвердженим кошторисом, як вказує пункт 1.7 “Порядку…”, що забезпечуватиме легальний облік доходів. Стаття 78 пункт 12 Закону “Про освіту” дає право закладам отримувати фінансування з різних джерел, що не заборонені законом. Державні та комунальні заклади можуть відкривати поточні рахунки, розміщувати тимчасово вільні кошти на депозитах у держбанках та самостійно розпоряджатися ними відповідно до установчих документів. Заклад, що отримує публічні кошти, має обов’язок оприлюднювати на своєму сайті або на ресурсі засновника: кошторис, фінансові звіти про надходження й використання коштів, перелік благодійної допомоги з зазначенням вартості, а також інформацію про надходження з інших законних джерел, як зазначено у частині третій статті 30 Закону “Про освіту”.
Які ризики ховаються за платними освітніми послугами
Очевидно, що розширення переліку платних послуг у сфері освіти є рішенням, яке має потенціал стати корисним інструментом підтримки закладів у кризовий час. Однак, не варто поспішати плескати в долоні, адже воно не позбавлене суттєвих ризиків, насамперед у площині нерівного доступу, дефіциту довіри, розмивання безоплатної освіти та інституційних викривлень. Навіть, якщо послуги формально добровільні, вони на практиці будуть доступні лише тим, хто здатен їх оплатити.
У ситуації, коли частина родин втратила стабільне джерело доходу або взагалі залишилася без житла, пропозиція платних освітніх сервісів ризикує закріпити нову модель за принципом “освіта для тих, хто може собі дозволити”. Додаткові мови, курси програмування, STEM-гуртки чи навіть реабілітаційні програми можуть залишитися привілеєм міських шкіл з високою платоспроможною аудиторією. Водночас у громадах, де батьки ледве забезпечують базові потреби, попит на такі послуги буде обмежений, що фактично позбавить дітей рівних можливостей.
Викликає побоювання і той факт, що положення про добровільність участі не гарантує добровільності на практиці. В умовах дефіциту фінансування та тиску на керівництво закладу, платні послуги можуть почати нав’язуватися неформально: через батьківські збори, “бажані” благодійні внески або неофіційні рекомендації “для кращої підготовки”. Особливо це актуально в школах, де вже існує тіньова система “добровільно-примусових” платежів. Цілком ймовірно, що без належного моніторингу це може призвести до де-факто комерціалізації базових освітніх функцій.
Не варто недооцінювати і ризик перетікання ресурсів з основної освіти в комерційну. За умови обмеженого кадрового й матеріального ресурсу заклади можуть почати віддавати пріоритет платним активностям: факультативам, курсам, гурткам. У результаті базова безкоштовна освіта опиняється в тіні, особливо якщо адміністрація мотивована заробляти, а вчителі мають можливість отримати надбавку за платну діяльність. Водночас учні, які не беруть участі в таких програмах, можуть відчувати себе другосортними, і це руйнує принцип єдиної шкільної спільноти.
Як бачимо, новий перелік не передбачає незалежного механізму контролю за якістю платних послуг. Немає чітких індикаторів того, хто має право викладати платні курси, за якими методиками, з якими матеріалами. Якщо заклади почнуть заповнювати вакансії за принципом “хто є, той і читає”, це може негативно вплинути на репутацію школи або вишу. Варто пам’ятати, що освітня послуга не є товаром, який можна повернути, якщо вона виявилася неякісною.
Цілком зрозуміло, що міські школи з добре розвиненою інфраструктурою, зв’язками та ІТ-ресурсами можуть легко створити якісний EdTech-продукт, залучити батьків до курсів, здавати в оренду приміщення чи організовувати концерти. А от сільські школи, які борються з нестачею підручників і автономного електроживлення, навряд чи зможуть реалізувати бодай частину цього переліку. У результаті фінансова спроможність закладу дедалі більше залежатиме від стартових умов, а не лише від держфінансування.
Водночас не варто забувати і про педколектив. Якщо частина педагогів почне займатись платними активностями в межах закладу, виникає конфлікт інтересів. За умови мізерних зарплат освітянам, цілком зрозуміло, що пріоритет буде переходити в бік, скажімо, підготовки до олімпіади, яка входить до платного курсу, аніж на звичайний урок, де всі мають бути на рівних. Навчальний процес може хутко стати комерційною справою, що підірве етичні норми та довіру до системи загалом.
Також чиновники забувають, що не всі школи мають сайти, які дозволяють коректно публікувати інформацію про послуги, кошториси, фінансові звіти. Деякі громади не мають навичок чи ресурсів, щоб організувати прозорий облік платних послуг. Без цифрової інфраструктури та навчених кадрів прозорість залишиться лише в теорії.
Тож, нові можливості не є загрозою самі по собі, але їхня реалізація потребує прозорих механізмів контролю, дієвого захисту від зловживань і підтримки для закладів, які не мають стартових ресурсів. В умовах воєнного часу, коли освітня система виступає одним із небагатьох острівців стабільності, важливо не допустити її внутрішнього розшарування за принципом “у кого є гроші — той отримує більше”. Саме тому ключовим викликом стає не надання нових прав, а гарантія, що ці права не перетворяться на нові бар’єри.
Гуртки для всіх і без бюджету в конверті
Раніше майже кожна школа була схожа на мініцентр розвитку. Після уроків учні не поспішали додому, бо лишалися на різноманітних цікавих та корисних гуртках. За радянських часів у школах діяла розгалужена мережа гуртків і секцій, які були доступні практично всім учням і охоплювали широкий спектр інтересів. Це було важливою частиною позашкільної освіти і виховання, яка допомагала формувати особистість, розвивати творчі й технічні здібності, а також зміцнювати соціальні навички. Спортивні секції, науково-пізнавальні гуртки, авіомоделювання, хорові гуртки та музичні ансамблі охоче набирали повні класи. Все це було безкоштовно, інколи навіть із непоганою матеріальною базою: швейними машинками, наборами хімічних реактивів чи дерев’яною майстернею. Вчитель, який вів гурток, отримував за це надбавку, а дитина – додатковий інтерес до навчання та згадки про школу, не лише як місце, де пишуть контрольні роботи та завдають багато домашнього завдання.
Варто визнати, що у 90-х і 2000-х система позашкільної освіти трималася більше на ентузіазмі, ніж на фінансуванні. І все ж таки, навіть у періоди хронічного недобюджетування гуртки залишались доступними для дітей з малозабезпечених сімей. Школи отримували нормативну “сітку”, відповідно до якої вираховували, скільки годин і які гуртки вони можуть запровадити, виходячи з кількості учнів. Частину курсів підтримували будинки дитячої творчості, музичні школи, станції юних техніків, які працювали, як паралельна система, що трималася “на ентузіазмі, але з ефектом”.
Однак з часом система почала ламатися: держава перестала системно фінансувати позакласну діяльність, а заклади змушені були викручуватись, хто як міг. Десь гуртки зникли зовсім, десь стали формальністю, а десь їх почали “переводити” на благодійні внески, які були формально добровільні, але фактично обов’язкові. Із гуртків, відкритих для всіх, вони поволі стали “опцією” для тих, хто міг заплатити. В результаті, гуртки у селах зникли повністю, а у містах зосередились навколо ліцеїв та шкіл із “батьківським ресурсом”.
Все це призвело до глибшої, ніж здається, кризи. Діти втратили альтернативу гаджетам, а у держави зламався механізм соціалізації, який працював краще за будь-які реформи. Крім того, суспільство почало сприймати гуртки чи факультативи, як “платні забаганки”, а не базову частину розвитку дитини. Водночас прозорих механізмів фінансування гуртків досі не існує. Заклади не знає: брати гроші чи не брати, а якщо брати, то скільки, як, з ким узгоджувати і як це легалізувати. і найголовніше , хто за це відповідатиме.
Тепер, коли держава легалізує розширення платних послуг, існує ризик остаточно втратити залишки справжнього “доступного гурткового світу”. Якщо не буде чітко прописано, що частина таких програм має фінансуватись або дотуватись з бюджету, то ми отримаємо освітній простір, де є “базова школа для всіх” і “цікава школа для тих, хто може заплатити”. І тоді навіть добре задумане нововведення може відкотити систему ще на крок назад від рівності до сегрегації.
Уроки успішних моделей платних освітніх послуг
Досвід інших країн показує: коли освіта отримує можливість самостійно заробляти, то це може не завжди стосуватися питання комерціалізації. Часто йдеться про гнучкість, розвиток і кращу відповідь на запит суспільства. Але успішні кейси зазвичай не виникають спонтанно, адже за ними стоїть роками вибудувана система балансів: між доступом і якістю, державним контролем і свободою закладів, інтересами родин і фінансовою спроможністю.
Наприклад, фінську модель освіти можна вважати взірцем. Тут базова освіта справді безкоштовна у найширшому сенсі, включно з харчуванням, підручниками і навіть шкільними поїздками. Але платні послуги теж існують: гуртки, продовжене перебування дітей у школі після уроків, спеціалізовані літні табори. Всі ці заходи існують за умови добровільної участі та повної прозорості. Що важливо: ціна визначається не довільно, а у межах затверджених муніципалітетом лімітів, що захищає родини від фінансового тиску й запобігає спекуляціям.
У німецькій системі професійної освіти широко поширена модель дуального навчання. Учень частину часу проводить у закладі освіти, а частину на підприємстві. Водночас саме компанії часто оплачують спеціалізовані курси, а ще інвестують у навчальні центри та стипендії. Але їхня участь не є благодійною і має зобов’язання перед законом і суспільством.
У Канаді школи можуть пропонувати додаткові програми: поглиблене вивчення предметів, мови, мистецтво. Але всі послуги проходять погодження з місцевими освітніми радами, які мають право зупинити ініціативу, якщо вона створює бар’єри для доступу або знижує довіру до школи. Розцінки публікуються відкрито, а участь є виключно добровільною.
А от американська система освіти часто критикується саме за надмірну комерціалізацію. Там в елітних школах надається широкий вибір додаткових програм, розширені STEM-курси, індивідуальні ментори. В державних освітніх закладах таких послуг часто немає або є лише за додаткову оплату. Це створює системну нерівність, коли якість освіти значною мірою залежить від гаманця батьків. При тому, що формально базова освіта є безкоштовною, на практиці вона далеко не однакова.
Україні важливо уникнути “американізації” доступу до можливостей: якщо з’являються платні сервіси, то має з’являтися і компенсаційний механізм для вразливих груп. Натомість, можна взяти важливі уроки з досвіду інших країн, які довели: можливість освіти самостійно заробляти дає змогу краще реагувати на потреби суспільства. Але успіх таких моделей залежить від чітко налагоджених балансів між доступністю та якістю, контролем держави і свободою закладів, а також підтримкою сімей з різним рівнем доходів. Комерційні ініціативи мають доповнювати, а не замінювати базову безоплатну освіту, з особливою увагою до соціальної справедливості та довіри в суспільстві.
Отже, оновлення переліку платних освітніх послуг відкриває нові можливості для закладів освіти в умовах, коли державне фінансування та ресурси значно обмежені. Це крок у бік більшої автономії та пошуку додаткових джерел підтримки, що може допомогти утримувати освітню систему на плаву в складних реаліях війни та постконфліктного відновлення. Водночас цей крок несе з собою чималі ризики від нерівності в доступі до освіти до потенційної комерціалізації базових освітніх послуг і розмивання принципу безоплатності.
Щоб не допустити руйнівних наслідків, необхідна чітка, прозора і системна політика, що забезпечить контроль за якістю, добровільністю участі й фінансовою прозорістю. Варто розуміти, що тільки баланс між новими фінансовими механізмами та збереженням доступності освіти допоможе не лише вистояти у викликах сьогодення, а й закласти фундамент для справжнього відновлення та розвитку нашої держави в майбутньому.
