Історично склалося так, що всі війни супроводжувалися сексуальним насильством. З часів античності до сучасних конфліктів жертвами стають як жінки, так і діти та чоловіки. Наслідки цих злочинів виходять далеко за межі індивідуальної трагедії: руйнуються родини, громади і соціальні структури. Зґвалтування, примусові сексуальні дії та приниження залишають глибокі соціальні та психологічні травми, які передаються через покоління. Історія воєн показує, що незалежно від часу та місця, військові злочини сексуального характеру повторюються з приголомшливою системністю, а сучасна війна в Україні демонструє, що масштаби і методи цього насильства залишаються шокуючими навіть у XXI столітті.
Насильство над жінками на війни: що показав новий звіт ООН про масштаб проблеми
Новий звіт Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, присвячений доступу жінок і дівчат до правосуддя, демонструє тривожну картину, яка охоплює різні континенти та політичні системи. Згідно з останніми даними, кількість зафіксованих випадків сексуального насильства під час воєн за останні два роки зросла на 87 %. Це є відображенням глобальної тенденції, коли війни й локальні конфлікти стають каталізатором для масових порушень прав жінок та дівчат.
Попри десятиліття міжнародних декларацій, програм захисту прав людини та численні реформи законодавства, реальна юридична рівність між чоловіками і жінками так і не стала універсальною нормою. Дослідження показує, що в багатьох країнах правові системи залишають значні прогалини у захисті жінок, а іноді навіть створюють умови, за яких насильство, економічна залежність або примус можуть існувати без належної реакції держави.
У документі наголошується, що сексуальне насильство продовжує використовуватися під час воєн як спосіб впливу на цивільне населення, коли насильницькі дії спрямовані не тільки проти конкретної людини, а й проти спільноти, до якої вона належить. Такі злочини залишають наслідки, що виходять далеко за межі особистої трагедії, адже травма, пережита жертвою, стає частиною колективного досвіду страху, який здатен руйнувати соціальні зв’язки, змушувати людей залишати свої домівки або втрачати довіру до будь-яких інституцій, що повинні забезпечувати захист.
Зростання кількості зафіксованих випадків сексуального насильства під час воєн відбувається на тлі значно ширшої проблеми, пов’язаної з нерівністю прав і недосконалістю законодавства. Згідно з оцінками ООН, жодна країна світу не досягла повної юридичної рівності між жінками та чоловіками, а середній обсяг прав, якими користуються жінки, становить лише 64% від тих, що мають чоловіки. Такий розрив означає, що навіть поза межами війни жінки часто залишаються менш захищеними у правовому полі, що значно ускладнює можливість домогтися справедливості після пережитого насильства.
Особливо показовою є ситуація з визначенням сексуальних злочинів у законодавстві різних країн – 54% держав світу зґвалтування не визначається на основі згоди. Це означає, що сам факт відсутності добровільної згоди жінки не завжди є достатнім юридичним критерієм для визнання злочину. У такій правовій системі людина може пережити сексуальне насильство, однак закон не завжди надає можливість кваліфікувати цей досвід як кримінальний злочин, що створює небезпечний розрив між реальністю і юридичними механізмами захисту.
Однак навіть там, де відповідні закони існують, жінки далеко не завжди звертаються до судів або правоохоронних органів. Причини такої ситуації досить різноманітні: страх перед осудом, стигматизація з боку суспільства, тиск з боку родини чи громади, а також недовіра до державних інституцій, які повинні забезпечувати справедливість. До цього додаються й практичні бар’єри, що перешкоджають доступу до правосуддя. Судові процеси часто потребують значних фінансових витрат, а мовні бар’єри або нестача часу можуть зробити захист власних прав складним навіть там, де закон формально гарантує відповідні можливості.
Насильство над жінками під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну
Повномасштабне вторгнення РФ в Україну вивело проблему сексуального насильства на рівень стратегічного воєнного злочину, спрямованого на руйнування ідентичності та гідності цілого народу. Дослідження Європейського агентства з фундаментальних прав (FRA), оприлюднене у 2026 році, розкриває масштаби цієї трагедії, де кожна четверта жінка, яка шукала прихистку в ЄС, повідомила про досвід фізичного або сексуального знущання.
Цей досвід не обмежується лише зоною бойових дій, а простягається через весь шлях евакуації та навіть період адаптації в нових країнах. Понад половина респонденток зіткнулися з агресією чи домаганнями саме через своє українське походження, при цьому лише мізерні 3% наважилися звернутися по допомогу до офіційних служб, що вказує на колосальний пласт невидимого болю, який залишається поза межами кримінальної статистики.
Примітно, що внутрішня українська статистика, зібрана в межах пілотних проєктів з виплати репарацій, руйнує застарілі стереотипи щодо гендерного профілю жертв. Станом на кінець 2025 року офіційно зафіксовано понад 1 080 випадків СНПК, де більшість заявників склали чоловіки, що свідчить про використання сексуального приниження як методу катувань у полоні та на окупованих територіях. Дані середини 2025 року деталізують методи агресора: серед 366 задокументованих випадків фігурують: примусове оголення, каліцтво геніталій та інші форми сексуальних тортур, жертвами яких стали 231 жінка, 134 чоловіка та 19 дітей. Географія цих злочинів охоплює всі деокуповані та прифронтові регіони від Херсонщини до Київщини, підтверджуючи системний характер насильства. Звіти Офісу Генерального прокурора лише підсилюють цю картину, фіксуючи сотні випадків знущань, які є не випадковими ексцесами виконавців, а частиною цілеспрямованої політики терору.
Варто зазначити, що сучасна трагедія вимушеної міграції розкриває ще один болючий пласт реальності, де війна для мільйонів українок не завершилася перетином кордону, а трансформувалася у нові форми вразливості. Життя в діаспорі часто стає ареною невидимої боротьби з ризиками експлуатації та домагань, які нашаровуються на мовний бар’єр, економічну незахищеність і тотальну відсутність звичних соціальних зв’язків.
Цей багатовимірний простір насильства вимагає від міжнародної спільноти не просто сухої фіксації статистичних даних, а створення життєздатних механізмів реабілітації. Попри зусилля глобальних інституцій у розробці правових інструментів, шлях до відновлення кожної понівеченої долі залишається надскладним викликом, де юридичні процедури часто розбиваються об стіну соціальної ізоляції та тривалої психологічної травми постраждалих.
Важливо усвідомлювати, що цифри, якими оперують правозахисники у 2026 році, є лише вершиною айсберга, що пробилася крізь кригу мовчання та травм. Реальний масштаб катастрофи залишається прихованим за завісою офіційної статистики та фізичної неможливості повідомити про злочин в умовах окупації чи активних боїв. Цей розрив між статистикою та реальністю залишається одним з найбільших викликів для міжнародної спільноти, яка намагається знайти дієві механізми покарання за злочини, що не мають терміну давності та вражають саму суть людського єства.
Системний характер насильства під час війн: історичний екскурс
Історична ретроспектива війн і збройних конфліктів свідчить про те, що жіноче тіло в усі часи ставало невидимим фронтом, де перемога над ворогом вимірювалася ступенем приниження його жінок. Сексуальне насильство в умовах війни давно перетнуло межу випадкових ексцесів виконавців, перетворившись на повноцінний інструмент геноциду, де зґвалтування та примусова вагітність використовуються як метод остаточного руйнування етнічної чи соціальної групи.
Трагізм ситуації посилюється тим, що жертви часто опиняються в подвійній пастці, коли агресії з боку загарбника та насильства з боку представників власної спільноти стають найбільш болючим і замовчуваним аспектом воєнної реальності. Ослаблення державного контролю та руйнація моральних інститутів створюють вакуум, у якому жінки перетворюються на вразливу ціль для експлуатації, рабства та системного терору, що має на меті дестабілізацію суспільства через демонстрацію абсолютної влади над найменш захищеними.
Архаїчні цивілізації Межиріччя та Давнього Єгипту заклали жорстокий фундамент сприйняття жінки як військового трофея, де полонянки ставали безправною власністю правителів або поповнювали гареми завойовників. Геродот у своїх працях детально описував, як перські походи супроводжувалися привласненням жінок переможених народів, що служило не лише задоволенням потреб армії, а й актом залякування цілих родин. Антична Греція та Рим продовжували цю практику, легітимізуючи сексуальне рабство як невід’ємне право переможця, що на століття закріпило статус жінки як об’єкта, позбавленого суб’єктності під час перекроювання мапи світу.
Середньовіччя з його хрестовими походами та монгольськими завоюваннями лише масштабувало ці практики, використовуючи масове насильство для примусу населення до покори, що яскраво проявилося і в Європі під час Тридцятирічної війни, коли грабежі та зґвалтування стали частиною свідомої тактики деморалізації.
Масштаби ХХ століття надали цій проблемі індустріальних обсягів, перетворивши сексуальне насильство на державну політику, як це було з японською системою «жінок для комфорту», де сотні тисяч кореянок і китаянок були примусово залучені до військової проституції. Трагедія «зґвалтування Нанкіна» 1937 року, коли лише за шість тижнів жертвами стали понад 20 000 осіб різного віку, продемонструвала глибину дегуманізації, притаманну агресивним ідеологіям того часу. Нацистська Німеччина інтегрувала сексуальний терор у систему окупації Східної Європи, де, за даними істориків, до 80% жінок певних вікових груп пережили насильство. Водночас просування Красної армії у 1945 році супроводжувалося майже 2 млн зґвалтувань у Німеччині, і ці факти радянське командування старанно замовчувало. Навіть у арміях демократичних країн, таких як США, фіксувалися тисячі подібних злочинів, проте там вони ставали предметом суворих дисциплінарних розслідувань.
Досвід війни у В’єтнамі, яка тривала протягом 1955–1975 років, залишається одним з найбільш суперечливих епізодів новітньої військової історії, оскільки поряд із бойовими діями і масштабними людськими втратами дослідники фіксують численні випадки насильства проти цивільного населення. Серед таких злочинів окреме місце займає сексуальне насильство, яке, за свідченнями очевидців, журналістськими розслідуваннями та матеріалами правозахисних організацій, інколи супроводжувало каральні операції американських військових підрозділів у в’єтнамських селах.
Контекст цієї війни значною мірою пояснює, чому подібні злочини могли відбуватися. Бойові дії проходили переважно у сільських районах Південного В’єтнаму, де цивільне населення опинялося між двома сторонами конфлікту. Американські підрозділи часто проводили так звані «пошуково-знищувальні» операції, під час яких солдати прочісували населені пункти у пошуках бійців В’єтконгу. У таких умовах кордони між військовими цілями і мирними жителями нерідко розмивалися, а атмосфера підозри та страху сприяла зростанню жорстокості.
Одним з найвідоміших епізодів, що привернув увагу до злочинів проти цивільних, стала різанина в селі Мі Лай у березні 1968 року. Під час цієї операції солдати американської армії вбили сотні беззбройних жителів. Пізніші розслідування і свідчення очевидців показали, що частина жінок і дівчат перед убивствами зазнала сексуального насильства. Ця подія стала символом воєнних злочинів у В’єтнамі та спричинила міжнародний скандал після того, як інформація про трагедію з’явилася у світовій пресі.
Сучасні конфлікти від Балкан до України демонструють, що методи залякування залишаються незмінними, попри розвиток міжнародного права та технологій. Війна в Боснії 1990-х років залишила після себе пам’ять про спеціальні «табори для жінок», де етнічні чистки проводилися через систематичне сексуальне приниження, а події в Сирії, Іраку та Ефіопії підтверджують, що насильство досі використовується як зброя проти ідентичності.
Повномасштабна війна РФ проти України знову вивела на поверхню факти використання окупаційними силами сексуальних тортур для контролю над територіями та дестабілізації цивільного населення. Соціологічні наслідки таких дій є вкрай руйнівними, адже вони провокують демографічні кризи, поширення хвороб та глибоку соціальну стигму, яка часто передається через покоління, вимагаючи від сучасних правових інституцій визнання сексуального насильства окремим і найтяжчим злочином проти людяності.
Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом: міжнародна юридична архітектура
Міжнародна юридична архітектура притягнення до відповідальності за сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК) базується на розгалуженій системі міжнародних інструментів та національного права, що мають на меті невідворотність покарання для кожного, хто використовує тілесність як зброю. Міжнародний кримінальний суд у Гаазі, спеціальні трибунали та українська судова система утворюють єдиний фронт правосуддя, де ключовим фактором успіху стає ретельна фіксація доказів та збереження кожної деталі вчиненого злочину. Сучасна правова база дозволяє розглядати всі ці звірства крізь призму Женевських конвенцій 1949 року, де стаття 14 вимагає поваги до честі військовополонених, а стаття 27 гарантує цивільним жінкам захист від будь-яких зазіхань на їхню гідність, включно з примусовою проституцією та зґвалтуваннями.
Розширення правового поля відбулося завдяки Додатковим протоколам 1977 року, які суворо заборонили будь-які форми непристойних посягань та принизливого поводження не лише щодо жінок, а й щодо дітей, створюючи багатошаровий бар’єр проти безкарності. Важливим аспектом, на якому акцентують увагу фахівці Асоціації жінок-юристок України, є принцип командної відповідальності, закріплений у статті 28 Римського статуту, згідно з яким за злочини сексуального характеру відповідає не лише безпосередній виконавець, а й військове командування, що допустило або проігнорувало такі дії у своєму підрозділі. Це перетворює сексуальне насильство з індивідуальної провини солдата на системну проблему всієї військової структури агресора, дозволяючи переслідувати керівну ланку за воєнні злочини та злочини проти людяності.
Внутрішнє законодавство України дзеркально відображає ці міжнародні стандарти, зокрема через статтю 438 Кримінального кодексу, яка передбачає сувору відповідальність за порушення законів та звичаїв війни. Жорстоке поводження з цивільними чи полоненими карається ув’язненням на термін від 8 до 12 років, а у випадках, поєднаних із вбивством, санкція зростає до довічного позбавлення волі, що демонструє серйозність намірів держави у захисті своїх громадян. Більше того, стаття 442 ККУ дозволяє кваліфікувати системне сексуальне насильство як елемент геноциду, якщо воно спрямоване на повне або часткове знищення національної чи релігійної групи, зокрема через насильницьке запобігання дітонародженню чи створення нестерпних умов життя.
Спектр правової кваліфікації таких діянь є надзвичайно широким, що дозволяє слідчим органам не обмежуватися лише статевими статтями, а інкримінувати катування, нелюдське поводження або умисне заподіяння фізичних страждань. Будь-яке зазіхання на особисту гідність, що перебуває під владою ворожої сторони, розцінюється як тяжкий воєнний злочин, що серйозно загрожує здоров’ю та життю потерпілих. Цілісність цього аналітичного підходу полягає в тому, що правова система 2026 року вже не розглядає сексуальне насильство як випадковий наслідок хаосу, а ідентифікує його як цілеспрямовану тактику ведення війни, за яку доведеться відповідати перед усім світовим співтовариством.
Аналіз глибинних пластів цієї трагедії приводить до болючого висновку, що людство за тисячоліття еволюції так і не змогло гарантувати недоторканність найбільш інтимного кордону — людської плоті. Те, що ми бачимо у звітах 2026 року, є фундаментальним викликом нашій цивілізаційній здатності захищати саму суть гуманності. Поки глобальні інституції збирають статистику і шукають юридичні формулювання, тілесна автономія тисяч людей продовжує залишатися розмінною монетою у великих геополітичних іграх, де агресор свідомо обирає шлях дегуманізації.
