Шкільні укриття та реалії безпеки: державні мільярди на укриття і тисячі дітей без захисту
Четвертий рік війни продовжує оголювати системні недоліки української освіти в питаннях безпеки: попри постійні повідомлення про загрози та виділення фінансування, значна частина українських шкіл досі не має достатньої кількості укриттів, здатних забезпечити захист всіх учнів одночасно. Масштабні обстріли і загроза ракетних ударів досі не вплинули на дії уряду і місцевої влади щодо дієвого забезпечення навчального процесу в безпечних умовах. Посадовці постійно рапортують про модернізацію укриттів і зростання безпечної інфраструктури. Проте за їх даними ховається зовсім інша реальність, де тисячі дітей щодня ховаються в підвалах, тимчасових приміщеннях або шкільних коридорах, які ніколи не проєктувалися для цього. Масштабна концентрація учнів у великих навчальних закладах, обмежені укриття та нерівномірний доступ до них перетворюють повноцінне навчання на лотерею з надто високими ставками.
Підземні школи як порятунок, якого бракує
У 2024 році держава запустила програму повернення дітей до очного навчання, і це виглядало майже як спроба впорядкувати хаос, створивши безпечні школи, укриття, підземні комплекси. Урядова ідея будувати підземні школи, які одночасно слугували б протирадіаційними укриттями, здавалася амбітною і навіть утопічною. Однак утопії, як показав Харків, інколи починають викристалізовуватися вже наступного ранку. Саме там ще у 2023 році з’явилися метрошколи, які буквально перетворили підземку на класні кімнати, а вже у квітні 2024 року зафункціонувала перша в країні повноцінна підземна школа, яка прийняла близько тисячі учнів. І хоча харківський досвід став проривом, він одночасно оголив очевидну річ, коли потреба в таких закладах значно перевищує те, що система встигає побудувати.
Попри те, що сьогодні в Україні понад 2,2 млн дітей повернулися до очного навчання, майже 390 тисяч учнів залишаються на дистанційному, а ще 755 тис — у змішаному форматі. Переважна частка дітей, хто вчиться онлайн не з власної волі, а через небезпеку, знаходяться на прифронтових та прикордонних регіонах, де будь-яке очне навчання перетворюється на небезпечну для життя лотерею. Саме для них підземні школи стали не надбудовою до системи освіти, а єдиною умовою можливості цієї системи.
Україна намагається вибудувати нову логіку безпеки для дітей, які навчаються під постійною загрозою повітряних ударів. Ця логіка дедалі частіше веде під землю, адже підземні школи, що ще кілька років тому здавалися фантастичною рідкістю, тепер перетворюються на один з головних напрямів державної політики у прифронтових регіонах. Плани вже не виглядають як окремі експерименти, оскільки у 5 найбільш уражених областях мають з’явитися 76 таких закладів.
Заступниця міністра освіти Надія Кузьмичова пояснює, що найбільше інвестицій отримають Запорізька, Харківська, Дніпропетровська, Сумська та Одеська області. У Запорізькому та Харківському регіонах заплановано по 19 підземних шкіл, у Дніпропетровському регіоні — 15, у Сумському — 12, в Одеському — 11. Такий розподіл формує карту, де кожна цифра відображає гостру потребу, адже місцеві найпростіші укриття вже давно не гарантують дітям безпеки. На територіях, де постійно виникає загроза з неба та з боку далекобійної артилерії, старі підвали більше не можуть виконувати функцію надійного сховища.
В Україні вже працює понад 13 000 шкіл, і приблизно 80% з них мають певні варіанти захисних споруд, однак у прифронтових регіонах ці споруди фактично не відповідають вимогам часу. Саме тому держава робить ставку на повноцінні протирадіаційні укриття, які проєктуються як окрема освітня інфраструктура. Наразі у процесі будівництва перебуває майже 200 таких об’єктів, проте повністю готовими є лише 15. План полягає в тому, щоб до кінця 2025 року ввести в експлуатацію приблизно 180 нових підземних шкіл.
Фінансування цього напряму також свідчить про масштабність задачі. У 2024 році на підземні укриття для закладів освіти виділили 5 млрд грн, а у 2025 році ця сума зросла до 6,5 млрд грн. Поточна субвенція передбачає підтримку для 144 об’єктів, серед яких 45 були розпочаті минулого року, а 99 є новими.
Але треба відверто визнати, що попри значні цифри реальна потреба зростає швидше, ніж просувається будівництво. Прифронтові області щодня стикаються з викликами, і кожен новий об’єкт виглядає не як крок розвитку, а як запізніла реакція на небезпеку. Небезпека змінюється швидко, тому відставання у темпах стає дедалі помітнішим.
Саме тому історія про 76 нових підземних шкіл не виглядає як програма комфортного майбутнього. Вона нагадує спробу наздогнати реальність, яка виявилася значно жорсткішою, ніж дозволяли собі уявляти освітні планувальники. І хоча держава докладає значних зусиль, безпека для дітей у прифронтових громадах і надалі потребує системних рішень, завдяки яким вона зможе стати нормою, а не винятком для окремих шкіл.
Запроваджена МОН політика «Школа офлайн» мала на меті як повернути дітей за парти, так і створити інфраструктуру, що дозволяє робити це без страху. Держава виділила 7,5 млрд грн у 2024 році і ще 6,2 млрд грн у 2025 році на будівництво підземних шкіл-укриттів. В результаті влітку 2025 року вже запрацювали 15 таких закладів, зведених за державні кошти, і близько 20, якщо врахувати ті школи, які були профінансовані громадами чи донорами. За рік до очного навчання вдалося повернути 160 тис дітей. Однак статистика, попри оптимістичність окремих пунктів, виявляє глибшу тріщину.
За даними МОН, Україні досі бракує щонайменше 330 підземних шкіл, необхідних лише для прифронтових і прикордонних громад. Станом на 2025 рік у процесі будівництва перебуває 221 об’єкт, але темпи зростання потреби випереджають можливості її закривати. Наприклад, у Харкові підземні школи зараз здатні забезпечити навчання для близько 3200 дітей, а після запуску ще трьох закладів цей показник зросте до приблизно 5700. Водночас у 2024–2025 роках у місті загалом навчалося близько 100 тис учнів. Тож доступ до таких шкіл отримає лише близько 5,7% від усіх дітей.
І хоча уряд планує збудувати понад 185 шкіл до кінця 2025 року і понад 200 — до кінця 2026 року, сама процедура є складною не тільки технічно, а й нормативно. Адже підземні школи юридично не вважаються окремими закладами освіти, а є укриттями, що «прикріплені» до вже наявних шкіл. Територія далеко не кожної школи дозволяє звести комплекс такого масштабу, дотримуючись вимог ДБН. Саме тому локальні стратегії часто впираються в банальний брак площі або обмеження міського планування.
Показовою є історія того, як МОН визначає, де саме будувати такі школи. Замість інерційного «ручного» підходу міністерство залучило систему аналізу даних Palantir, яка ранжує громади за рівнем небезпеки від інтенсивності обстрілів до стану доріг, близькості до лінії фронту та кількості дітей, які понад рік навчаються дистанційно. Цей підхід мав забезпечити прозорість і раціональність, але насправді він підсвічує болючу правду, коли ресурсів не вистачить на всіх, тож хтось завжди стоятиме в черзі.
Водночас фінансування є теж нерівномірним, оскільки держава покриває частину витрат, в той час як будь-яка громада має забезпечити співфінансування від 5% до понад 50%, залежно від власної податкоспроможності. Цілком очевидно, що такий підхід добре працює в містах-мільйонниках чи обласних центрах, але перетворюється на майже нездоланну перешкоду для маленьких громад, які ледве тримають елементарні послуги.
Та найбільш тривожним є те, що на перетині великих грошей, терміновості та технічної складності неминуче з’являється спокуса для зловживань. І приклад таких історій у Херсоні став, мабуть, найгучнішим. Тут три підземні школи будують у режимі інформаційної турбулентності. Відбувається зміна підрядників, будівництво ведеться без дозволів, спалахують протести місцевих мешканців, підозри у корупційних зв’язках, і всюди вигулькують компанії-«одноденки», створені за кілька тижнів до отримання контракту. Розслідування виявили схему, в якій субпідрядники виконують основний обсяг робіт, тоді як генеральні підрядники можуть маніпулювати кошторисами або фактично лише «передавати» роботи іншим фірмам, збільшуючи вартість кожної операції.
Історії з фіктивними компаніями, завищеними цінами, непрозорими договорами та кримінальними провадженнями демонструють системну проблему, коли держава не має достатніх інструментів для контролю реальних витрат, а воєнний стан ще й унеможливлює тендерні механізми, які могли б зменшити простір для зловживань.
Аналітики Dozorro прямо кажуть, що половина будівельних закупівель в Україні має ознаки переплат, а будівництво підземних укриттів стало ідеальним середовищем для помилок, зловживань або і того, й іншого одночасно. Адже гідроізоляцію, вентиляцію, бетонні конструкції важко перевірити після того, як бетон уже залили. Держаудитслужба, яка мала б контролювати публічні закупівлі, не має повноважень навіть перевірити, чи відповідає ціна матеріалів ринку. Іншими словами, країна будує критичну частину своєї освітньої інфраструктури у тумані, де кожен проєкт може стати як рятівним укриттям для сотень дітей, так і черговою історією про зниклі мільйони.
Не менш тривожною виглядає ситуація й у Запоріжжі — регіоні, який так само щодня опиняється під прицілом російських ударів і де питання безпечного навчання дітей стоїть не менш гостро, ніж на Харківщині. І якщо проєкт підземних шкіл подається як прорив, то місцева статистика швидко повертає до реальності, коли масштаб проблеми значно більший за темпи її розв’язання.
В центрі Запоріжжя навесні 2025 року відкрили вже восьму підземну школу, і кожна така школа може щодня приймати близько 600–750 дітей. Начальник ОВА Іван Федоров наводить загальні цифри, згідно з якими на території області перебуває 61 тис дітей, з яких у школи офлайн ходять понад 15 тис, а залучено до освітнього процесу — 43–44 тис. Проте навіть максимально заповнена підземна школа покриває лише 1–1,2% від потреби. Це мізер у порівнянні з масштабами регіону, що живе під постійною загрозою обстрілів.
ОВА планує збудувати 25 підземних шкіл до кінця року, але навіть цей амбітний план не наближає область до заявленої мети, щоб 30 тисяч дітей могли щодня ходити до школи офлайн. До того ж, кількість учнів у самому місті зростає, і лише за пів року додалося ще 2000 дітей.
Варто зазначити, що кожна така школа коштує державі приблизно 110 млн грн, тож питання ефективності та пріоритетності витрат стає дедалі гострішим. Бо якщо рахувати тверезо, підземні школи, попри свою важливість і безальтернативність у прифронтових містах, залишаються радше локальним порятунком, ніж загальною відповіддю на проблему.
Запоріжжя, так само як й інші прифронтові регіони, демонструє, що навіть масштабні й дорогі ініціативи здатні вирішити лише невелику частину потреб. Тож попереду чекає серйозна розмова про темпи, прозорість та реалістичність державної політики безпечної освіти.
Цілком зрозуміло, що прозорість, нормативні зміни й реальний аудит є критично необхідними, якщо Україна хоче, щоб після війни цегла цих укриттів залишалася не нагадуванням про втрачений шанс, а фундаментом для нормального майбутнього.
Під обстрілами без укриттів: як держава залишає дітей без безпеки
Тож цілком зрозуміло, що українські школярі навчалися онлайн весь цей нелегкий час і перспектива четвертого року дистанційки стала реальною, бо відкриються лише ті навчальні заклади, що розташовані далеко від лінії фронту та кордонів з Білоруссю і мають укриття, яких, як і минулого року, все ще недостатньо. В той час як за даними МОН та ДСНС кількість шкіл із сховищами за рік зросла з 60% до 75%, проте понад 5 тис закладів досі потребують або капітального ремонту, або будівництва укриттів з нуля.
І тут виникають логічне питання: чому за всі ці роки війни не знайшлося можливості забезпечити кожну школу базовою безпекою, хто гальмує процес і чому гроші виділяються лише в останні тижні літа, коли до початку навчального року залишаються лічені дні, а час на ремонт обмежений? У Щербанях на Полтавщині батьки довгі місяці домагалися укриття, а кошти виділили лише наприкінці серпня разом із фінансуванням тротуарів і дитячих майданчиків. Звісно, батьки не приховують обурення, бо ігровий майданчик навряд чи врятує дитину від снаряда, а діти ще рік змушені були навчатися дистанційно.
Пізнє виділення коштів спостерігається не лише на місцях, бо і сам уряд не поспішає затверджувати субвенцій на облаштування укриттів. Саме тому у багатьох школах ремонти тривають роками, а готовність укриттів залишає бажати кращого. Експерти зазначають, що часто підготовлені сховища виглядають як приміщення зі старими партами і стільцями, де довго перебувати неможливо через пил і відсутність вентиляції. В той час як за правилами укриття повинні мати два виходи, електрику, каналізацію, водопостачання, вентиляцію і простір щонайменше один квадратний метр на людину, а тривалість перебування може сягати годин під час повітряних тривог.
Ситуація у великих містах також критична – наприклад, у школі №183 у Києві немає підвалу, а укриття облаштували лише у бойлерній для первачків. Тож цього року очне навчання можливе лише завдяки домовленості з сусідньою церквою, куди діти повинні бігти під час тривоги, і навіть там не вмістяться всі. Та і від прямого влучання сховище не захищає, що змушує батьків шукати безпечніші альтернативи або виїжджати за кордон.
На Київщині сьогодні функціонує 629 шкіл комунальної та приватної форм власності, з яких у повноцінному очному режимі працюють 490 закладів, що дозволяє щодня відвідувати школу приблизно 170 тис учнів. Однак решта 139 шкіл змушені здійснювати освітній процес у змішаному форматі через недостатню місткість укриттів та обмежені можливості забезпечити одночасну безпеку всіх дітей, що під час війни виглядає особливо гостро та тривожно.
Протягом 2025 року Київська обласна військова адміністрація продовжує системну модернізацію об’єктів цивільного захисту у сфері освіти, і на цей час завершено будівництво п’яти повноцінних укриттів, проведено капітальні ремонти у 15 закладах та 56 поточних ремонтів, які дозволяють підтримувати інфраструктуру у належному стані. Водночас триває будівництво укриттів у 18 школах, а капітальні ремонти об’єктів цивільного захисту проводяться ще у 23 закладах, крім того реалізуються 11 інвестиційних проєктів з частковим державним фінансуванням, спрямованих на облаштування та оновлення протирадіаційних укриттів. Проте всі ці зусилля не здатні швидко вирішити проблему концентрації учнів у великих школах, де наявні укриття не можуть прийняти всіх дітей одночасно.
Загалом на Київщині на сьогодні функціонує 1297 укриттів у закладах освіти всіх форм власності, розрахованих на понад 271 тис людей. Хоча така кількість здається значною, на практиці одночасне перебування учнів у разі надзвичайної ситуації залишається складним завданням, особливо у великих навчальних закладах, де кількість дітей перевищує можливості укриттів, а обмежена площа приміщень змушує шукати тимчасові та компромісні рішення, що не гарантують безпеку.
Київська область входить до п’ятірки регіонів з найбільшою кількістю школярів, де навчається понад 229 тис дітей, а у самому Києві кількість учнів перевищує 298 тис, що становить 8,5% від загальної кількості українських школярів. Цілком очевидно, що висока концентрація дітей у великих навчальних закладах створює додаткові проблеми для організації безпечного перебування під час надзвичайних ситуацій, адже наявні укриття не можуть одночасно вмістити всіх учнів, а залишені без надійного прихистку сотні дітей змушені під час тривог ховатися у тимчасових сховищах, які не оснащені всім необхідним.
Отже, реалії української освіти сьогодні показують, що державні гроші на будівництво укриттів виділяються, але їх катастрофічно не вистачає, при цьому кошториси на них в більшості випадків є сумнівними. Крім того, гроші знаходяться на клумби, плитку, інсталяції, але не на шкільні укриття. Цілком очевидно, що доки система не знайде швидкі і ефективні рішення, українські школярі залишатимуться заручниками обставин та будуть продовжувати наражатися на небезпеку.
