Дитинство – час мрій і безтурботності, коли світ здається величезним і сповненим можливостей. Але що робити, коли цей він перетворюється на пастку страхів і болю? Війна принесла з собою безліч жахів, які особливо сильно вплинули на дітей. Щодня вони стикаються з реальністю, яка позбавляє їх права на безтурботне дитинство і змушує жити у світі, де панує страх, бідність, життєва невизначеність і стреси, булінг з боку однолітків, дезінформація, нестача уваги з боку батьків. Вони ростуть у світі, де турбота та підтримка стають розкішшю, а буденні труднощі руйнують їхню віру в себе і світ довкола. Як ми, дорослі, можемо стояти осторонь, коли дитинство перетворюється на справжнє поле битви?
Дитинство під тиском бідності
Дитинство має бути періодом безтурботності, радості та відкриття світу. Проте, для багатьох дітей сьогодні це стає періодом страхів і випробувань, де їм доводиться стикатися з болючими реаліями соціальної нерівності, булінгу, неякісної освіти та постійного стресу. Це світ, де діти змушені змагатися не лише за увагу і підтримку, але й за власну гідність.
Війна безжально вдарила по економіці, і багато сімей опинилися у важких умовах, втративши будинки, роботу і стабільність. Діти, що виросли в таких умовах, змушені боротися з нестачею найнеобхіднішого — їжі, одягу, засобів для навчання. Вони не можуть насолоджуватися дитинством, тому що щодня стикаються з жорстокою реальністю виживання. Бідність поглиблює почуття ізоляції, коли діти відчувають, що їм нічого запропонувати у світі, де матеріальні блага часто визначають цінність людини.
За даними дослідженнями Save Ukraine, вартість мінімального комплекту для першокласника за останні 10 років зросла в 2,6 рази, чого не скажеш про середні доходи батьків, які часто стикаються з безробіттям, або вимушені суміщати декілька робіт, щоб мати змогу придбати хоча б найнеобхідніше.
За даними звіту Інституту демографії та проблем якості життя НАН України та Українського центру соціальних реформ, 40% дітей проживають у родинах, де дохід на одну людину навіть нижчий від прожиткового мінімуму.
Завдяки опитуванню в рамках соціального проекту “Допомога у підготовці до холодів сім’ям з дітьми, які постраждали від війни”, було встановлено, що переважна більшість сімей ВПО з дітьми перебувають у скрутному матеріальному становищі, проживають в житлі, за яке вимушені витрачати значні кошти на оренду приміщення, що в свою чергу відображається на їхній здатності забезпечувати умови для задоволення потреб сім’ї. Згідно з результатами цього опитування, 82% родин ВПО не мають можливості самостійно забезпечити свої потреби в освітніх послугах. Понад 300 тис українських школярів не мають ноутбуків для дистанційного навчання.
Бідність — це не лише відсутність матеріальних благ, це глибоке почуття несправедливості, яке викликає відчуття меншовартості. Діти, які живуть у скруті, з малих років змушені спостерігати, як їхні однолітки мають кращі можливості, які їм недоступні: сучасні гаджети, одяг, навіть простий доступ до якісного харчування чи освіти. Це створює відчуття соціальної відчуженості та формує глибокі психологічні травми, які часто залишаються непоміченими.
Булінг: психологічне насильство, що руйнує особистість
Булінг залишається однією з найсерйозніших проблем сучасного дитинства. Стигма, насмішки та агресія в школі стають буденними для багатьох дітей. Жорстокість підлітків часто відбувається в тіні від уваги дорослих, а дитина, яка стає мішенню, відчуває тотальну самотність і безвихідь. Наслідки булінгу можуть переслідувати людину протягом усього життя, перетворюючи дитячі роки на суцільний кошмар.
Завдяки дослідженню “Булінг та толерантність у закладах освіти після 24 лютого 2022 року” було встановлено, що 51,3% українських школярів зізналися, що хоча б раз у житті, а зазнавали булінгу.
За даними благодійного фонду Save Ukraine, за час повномасштабного вторгнення було евакуйовано понад 100 тис дітей та повернуто близько 500 дітей з РФ та ТОТ. Діти, які пережили втрату дому чи переселення, часто стають жертвами насмішок та знущань від своїх однолітків через те, що їх називають тепер “чужими” або “ждунами”. Ця форма булінгу залишає глибокі шрами на психіці дітей, які вже і так постраждали від війни. Вони почуваються вигнанцями, незважаючи на те, що мають такі ж права і потреби, як і всі інші. Російська мова стала приводом для цькування тих школярів, які переїхали за кордон з Харківської, Херсонської, Луганської областей та міста Києва та тих, хто переїхав з Херсонської та Донецької областей і проживає у Львівській області та в Києві
Війна змусила тисячі сімей залишити свої домівки та шукати порятунку за кордоном. Батьки, які колись могли спокійно планувати майбутнє своїх дітей, раптом опинилися в чужих країнах, намагаючись знайти новий дім і дати своїм дітям хоча б трохи безпеки.
За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців станом на жовтень 2024 року за кордоном перебуває українських школярів:
- в Ірландії – 97% ;
- в Румунії – 83%;
- у Франції – 69%;
- у Німеччині та Австрії – по 63%;
- у Молдові – 8% ;
- у Хорватії – 16%
- У Великій Британії – 17%.
Проте разом із порятунком прийшли нові випробування. Життя на чужині несе свої складнощі, а адаптація до нових традицій та умов стала справжнім випробуванням як для дорослих, так і для дітей. Діти, вирвані зі звичного світу, опинилися в чужому середовищі, де все здається чужим — мова, люди, правила. У школах, де вони мають навчатися, часто відчувають себе відчуженими. Вони не можуть знайти спільну мову зі своїми однолітками, які їх не розуміють або, що гірше, не приймають. Часто їхнє походження та акцент стають приводом для насмішок та булінгу. Діти, які ще вчора були частиною свого суспільства, сьогодні почуваються ізгоями, не такими, як усі.
Замість того, щоб будувати дружні стосунки і з захопленням пізнавати новий світ, вони стикаються з ворожістю і байдужістю. Це створює глибоке почуття самотності та непотрібності. Вони починають боятися школи, не хочуть туди ходити, адже кожен день стає битвою за виживання в середовищі, де вони не почуваються своїми. В умовах війни, діти вже втратили так багато — свої домівки, друзів, звичний ритм життя. Тепер їм доводиться знову втрачати — цього разу дитинство. Тривоги за майбутнє, адаптація до нових умов, нерозуміння і булінг роблять їх чужинцями у світі, який вони мали б називати своїм новим домом. Відсутність бажання вчитися, страх перед однолітками і відчуття того, що вони не належать до цього місця, ще більше ускладнюють їхнє і без того травмоване життя.
Неякісне навчання: втрачені можливості
Освітня система, яка повинна давати дітям знання і стимулювати їх до розвитку, часто не виконує своєї функції. Неякісне навчання, перевантажені програми та недостатня увага збоку обтяжених бюрократією вчителів створюють середовище, де дитина не може розкрити свій потенціал. В умовах сучасного світу, де конкуренція за успіх стає дедалі жорсткішою, неякісна освіта — це фактичне позбавлення дитини майбутнього. Українські школярі стають заручниками реформ, які часто не враховують їхніх реальних потреб. Замість того, щоб допомогти дітям отримати якісну освіту та підготувати їх до життя в сучасному світі, зміни в освітній системі часто дезорієнтують учнів та педагогів, перетворюючи навчальний процес на хаос.
Через війну багато шкіл пошкоджені або закриті, а навчальний процес порушений. Багато дітей змушені навчатися дистанційно або взагалі не мають доступу до якісної освіти через відсутність стабільного Інтернет-зв’язку. Це створює значний розрив у знаннях і можливостях розвитку. Відсутність регулярного навчання та підтримки від учителів позбавляє дітей важливих навичок, необхідних для майбутнього. Для багатьох війна вже фактично вкрала шанс на гідну освіту, а разом із цим і на кращу перспективу.
Освітня система в Україні постійно піддається змінам, проте ці реформи часто здаються хаотичними та непослідовними. Постійне коригування навчальних програм без належної підготовки педагогів і учнів призводить до того, що школярі відчувають плутанину. Уроки перетворюються на “гонку” за освоєнням нових вимог, замість ґрунтовного розуміння предмета. Пандемія та війна змусили країну швидко перейти на дистанційне навчання, проте цей перехід виявився вкрай проблемним. Відсутність системного підходу та єдиних стандартів для онлайн-уроків зробили дистанційне навчання неефективним. Учні часто не сприймають цей формат серйозно, а якість знань падає. Багато вчителів не були підготовлені до роботи з новими технологіями, що додатково знижує рівень навчального процесу. Часто реформи зводяться до створення зовнішньої видимості змін: нові тестування, рейтинги шкіл, акцент на формальних результатах і НМТ. Це призводить до того, що школярі готуються “на оцінку”, а не на реальне засвоєння знань. Величезне навантаження на учнів, які змушені готуватися до тестів, не залишає часу на осмислення матеріалу. Навчання стає механічним, і втрачається головне — інтерес до знань та розвиток критичного мислення.
Попри всі спроби цифровізувати освіту, багато шкіл і досі не мають належної технічної бази або стабільного та якісного інтернет-зв’язку, особливо в сільських районах. Цифрові освітні платформи часто недостатньо продумані, що робить їх незручними у використанні. Учні стикаються з технічними проблемами, а вчителі не отримують належної підтримки, щоб ефективно впроваджувати нові інструменти у свої уроки. Це створює розрив між запланованою реформою та реальністю, коли цифрові ресурси стають ще однією перешкодою, а не допомогою.
У ході освітніх реформ на вчителів покладається величезна відповідальність за впровадження нововведень. Вони повинні не тільки викладати, а й постійно оновлювати свої знання, вивчати нові методики та адаптуватися до змін. Проте реальність така, що багато педагогів не отримують належної підготовки або підтримки для цього. У результаті вчителі самі дезорієнтовані, що, відповідно, негативно впливає на учнів. Навчальний процес стає рутинним, і вчителі, виснажені вимогами реформи, часто не мають ресурсів для інноваційного підходу до викладання. Середня зарплата вчителів нижча за середній дохід в Україні, що призводить до дефіциту кадрів у школах. Лише в одній столиці наразі налічується 1 371 вакансія. А в сільській місцевості, взагалі, один педагог вимушений вести заняття не лише зі свого предмета, а й з тих, фахівцем з яких він не являється. А все це, звісно, йде не на користь нашим дітям.
Життя у постійному стресі
Найстрашніше — це постійний страх, який супроводжує кожен день дитини. Вибухи, сирени, звук літака, що пролітає над головою — усе це стає частиною їхнього життя. Діти живуть у постійному стані тривоги, очікуючи, що в будь-який момент може статися щось жахливе. Вони втрачають відчуття безпеки, яке є фундаментальним для їхнього нормального розвитку. У багатьох випадках цей страх перетворюється на хронічний стрес, що може мати довготривалі наслідки для психічного здоров’я. Приблизно 40% дітей мають ознаки посттравматичного стресового розладу. Понад 75% українських дітей пережили психологічні травми через війну. Стрес негативно впливає на їхнє навчання та загальний розвиток. Нині кожна п’ята дитина в Україні має порушення сну, а у кожної десятої спостерігається погіршення пам’яті. У 41% учнів спостерігаються дратівливість та апатія, а 39% взагалі перестали проявляти інтерес до навчання.
Батьки, які самі борються за виживання або втрачають близьких, часто не можуть забезпечити дітям ту увагу та підтримку, яких вони так потребують. У результаті діти відчувають себе покинутими, навіть якщо вони фізично поруч із сім’єю. Війна змушує батьків зосередитися на елементарних потребах — їжі, безпеці, житлі, — і це позбавляє їх можливості належним чином піклуватися про емоційні потреби дітей. В результаті діти залишаються наодинці зі своїми страхами та невпевненістю. Відсутність емоційного контакту з батьками може призводити до розвитку тривожності та депресії.
Неякісне медичне обслуговування для дітей в умовах війни — це ще одна трагедія, яку ми не можемо ігнорувати. Діти, які й так живуть у постійному страху через звуки сирен, вибухів і невідомість завтрашнього дня, стикаються з ще одним випробуванням — байдужістю системи, яка мала б їх захищати. Вони, найбільш вразливі жертви війни, не отримують належної допомоги тоді, коли це найбільш необхідно.
Зруйновані лікарні, нестача ліків, виснажені лікарі — це реалії, з якими стикаються українські сім’ї, що опинилися в зоні бойових дій або стали переселенцями. Медична допомога для дітей стає недоступною розкішшю. Коли дитина хворіє, її батьки часто не можуть знайти належного лікаря або відповідного лікування, адже система охорони здоров’я перевантажена, а медперсоналу катастрофічно не вистачає. І навіть коли вони знаходять можливість звернутися до лікаря, їх зустрічає жахлива реальність — відсутність обладнання, ліків або часу на повноцінний огляд.
Це подвійний удар: фізична хвороба дітей посилюється емоційним стресом, коли вони не можуть отримати потрібну допомогу. У часи, коли їхнє психічне і фізичне здоров’я повинно бути пріоритетом, медична система ледь функціонує. Діти залишаються зі своїми страхами, болями і травмами, що можуть перерости в хронічні захворювання або глибокі психічні рани, які залишаться з ними на все життя.
Психологічна допомога — ще одна велика проблема. Діти, які пережили страшні події, не мають доступу до якісної підтримки. Психологи не завжди є у школах, а ті, хто працюють, часто не готові впоратися з таким масштабом травм. Іноді діти навіть не мають змоги поговорити з кимось про свій біль, залишаючись наодинці зі своїми страхами. А в цей час війна продовжує руйнувати їхній світ і забирати дитинство.
Як справляються з дитячими проблемами у зарубіжних країнах
У різних країнах світу дитячі проблеми, такі як бідність, булінг, стрес, нестача якісної освіти та уваги з боку батьків, вирішуються різними способами, залежно від політичних, соціальних та культурних особливостей. Так у багатьох країнах існують розвинені системи соціальної допомоги, які допомагають родинам долати бідність і створюють можливості для рівного доступу до базових потреб дітей. Наприклад, у скандинавських країнах, таких як Швеція, Норвегія та Данія, влада пропонує батькам значну фінансову підтримку через державні виплати, безкоштовну освіту, медичну допомогу та довгострокові декретні відпустки. Діти забезпечені всім необхідним для розвитку, і сім’ї отримують підтримку в догляді за дитиною.
Німеччина має подібну систему допомоги сім’ям, пропонуючи “Kindergeld” — фінансові виплати на кожну дитину, що дозволяє сім’ям легше справлятися з витратами на дітей.
Боротьба з булінгом — це ще один важливий напрямок роботи у багатьох країнах. Наприклад, Фінляндія впровадила всесвітньо відому програму “KiVa”, яка спрямована на запобігання булінгу в школах. Програма використовує системний підхід, що включає навчання вчителів та учнів, як розпізнавати і реагувати на випадки булінгу. Вона досягла значного успіху, зменшивши рівень булінгу на 40%.
У Сполучених Штатах і Канаді існують також національні програми, які включають в себе онлайн-курси, тренінги для вчителів, учнів та батьків, що навчають протистояти булінгу, особливо кібербулінгу
Деякі країни розробили освітні реформи, що спрямовані на вирішення проблеми неякісного навчання.Фінляндія вважається лідером в освіті завдяки її гнучкому підходу до навчання, з акцентом на індивідуальні потреби кожного учня. Дітям надається більше свободи для самостійного розвитку, а вчителі отримують високу кваліфікацію і доступ до постійного професійного розвитку.
У Сінгапурі освіта орієнтована на розвиток критичного мислення та навичок 21-го століття. Там активно застосовують інноваційні методи навчання, що допомагає дітям здобувати якісні знання та підготуватися до майбутнього.
Рівень стресу серед дітей також стає глобальною проблемою. У багатьох країнах впроваджуються програми, які допомагають дітям боротися з емоційним навантаженням.
У Великій Британії та Австралії діють національні програми з розвитку емоційної грамотності серед дітей. Школи активно залучають психологів і проводять уроки з розвитку навичок стресостійкості.
США впроваджують програми з медитації та практики майндфулнес для учнів, щоб допомогти їм управляти стресом і поліпшити концентрацію.
Та найважливішим аспектом дитячого благополуччя є підвищення компетенцій батьків у питаннях виховання. За кордоном існують різноманітні ініціативи.
У Швеції та Норвегії існують урядові програми підтримки для батьків, які включають тренінги з виховання дітей, емоційної підтримки та психологічної підготовки до батьківства. Мета таких програм — допомогти батькам краще зрозуміти потреби своїх дітей і ефективніше реагувати на їхні труднощі.
У Франції надаються консультаційні служби для батьків, де вони можуть отримати безкоштовні поради від психологів та соціальних працівників.
Як бачимо, за кордоном багато країн вживають системні заходи для подолання проблем дитинства, зокрема через фінансову допомогу, освітні реформи, програми проти булінгу та психологічну підтримку. Ці стратегії можуть слугувати прикладом для нашої країни, щоб кожна дитина мала можливість зростати в середовищі, де її права та потреби враховуються на кожному етапі розвитку.
Як врятувати дітей з пастки жахів
Війна породила безліч нових страхів для дітей, але їх можна подолати через спільні зусилля суспільства. Діти — це найвразливіші жертви війни, і наше завдання — зробити все можливе, щоб захистити їх і дати їм шанс на щасливе майбутнє, незважаючи на всі випробування.
Дітям потрібна професійна допомога, щоб упоратися з травмами, викликаними війною. На жаль, часто батьки, борючись за виживання, не можуть придбати для своїх дітей послуги якісного психолога. Тому створення центрів психологічної реабілітації та надання консультацій у школах могло б забезпечити усім рівний доступ до психологічної реабілітації та допомогти зменшити рівень тривоги та стресу.
Очевидно, що перш за все, потрібно змінити і сам підхід до виховання дітей. Суспільство повинно усвідомити, що вирішення проблем дитинства — це не лише індивідуальна відповідальність сімей, а й соціальна задача. Родини, які потребують допомоги мають знати куди звертатися та відчувати соціальну підтримку з боку держави. Державні програми, спрямовані на підтримку малозабезпечених родин, можуть знизити рівень дитячої бідності та дати дітям більше можливостей для розвитку.
Школи та батьки повинні створювати безпечне середовище для дітей, де вони можуть відчувати себе захищеними. Програми психологічної підтримки та тренінги для вчителів і учнів можуть допомогти впоратися з цією проблемою.
Зараз освіта в Україні переживає значні реформи, які, на превеликий жаль, зовсім не сприяють розвитку наших дітей, навпаки, ще більше ускладнюють їм навчання. Необхідно змінити підхід до навчання, зробивши його більш гнучким, інтерактивним і персоналізованим. Освіта повинна бути не тільки доступною, але й якісною для всіх дітей.
Батьки теж мають навчатися, як правильно взаємодіяти зі своїми дітьми, враховуючи їхні емоційні та психологічні потреби. Емоційна підтримка з боку батьків є ключовою у боротьбі зі стресом у дітей.
Дитинство — це час, коли формується майбутнє людини. Якщо не звертати уваги на проблеми, з якими стикаються діти, ми ризикуємо виростити покоління, обтяжене страхами, тривогами і комплексами. Тому кожен із нас несе відповідальність за те, щоб діти не були позбавлені щасливого і спокійного дитинства. Наше дитинство — це фундамент, на якому будується усе життя. Коли цей фундамент тріщить від бідності, булінгу, стресу та байдужості, ми ризикуємо втратити не лише одну людину, а ціле покоління, яке не побачить світла за своїми страхами. Сучасні проблеми, з якими стикаються діти, — це виклик для кожного з нас. Ми не можемо дозволити, щоб їхні мрії ламалися через соціальні негаразди, нестачу уваги чи безпорадність системи. Кожна дитина заслуговує на турботу, підтримку і шанс на краще майбутнє. Сьогодні наше завдання — повернути їм це право, щоб їхній світ знову став місцем для радості й віри в добро.
