Їхнє місце — в окопі чи біля вівтаря? Поки на фронті триває запекла боротьба, держава знову стикається з чутливим вибором на перетині віри, права й оборони. Державна служба з етнополітики та свободи совісті затвердила перелік з 7 736 релігійних організацій, визнаних критично важливими для забезпечення життєдіяльності населення, підтримки Збройних Сил України та функціонування економіки в умовах війни. Такий статус відкриває шлях до бронювання священнослужителів, дозволяючи їм залишатися в громадах замість призову. Також це рішення супроводжується визначенням критеріїв релігійної організації як критично важливої, однак вони потребують змістовного аналізу. Чи дійсно ці критерії відповідають реальним викликам воєнного часу? Чи мають вони зв’язок з забезпеченням життєдіяльності населення і ЗСУ, економікою та стійкістю тилу? В умовах повномасштабної війни ці питання набувають особливої ваги.
Бронювання священнослужителів: нова процедура в умовах війни
5 червня 2025 року Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) видала наказ № Н-80/11, яким затвердила перелік релігійних організацій, визнаних критично важливими для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період. Цей документ відкриває для них можливість ініціювати бронювання військовозобов’язаних священнослужителів. Отже, вперше на рівні державної процедури релігійні структури були офіційно включені до системи бронювання — за аналогією з підприємствами оборонного, енергетичного або медичного сектору.
До переліку релігійних організацій, які належать до критично важливих для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період, ввійшло 7 736 організацій, розподілених за адміністративними областями, він містить 514 сторінок.
Крім того, Державна служба України з етнополітики та свободи совісті затвердила наказ № Н-21/11, який визначає чіткі критерії, за якими релігійна організація може бути визнана критично важливою для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період, тобто під час надзвичайних ситуацій, воєнного стану або масштабної кризи. По-перше, релігійна організація повинна бути офіційно зареєстрована в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань. При чому її ідентифікаційний код має фігурувати в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України.
По-друге, така організація повинна була бути зареєстрована не пізніше 26 грудня 2024 року. Цей термін встановлено як граничну дату, після якої нові структури вже не підпадатимуть під дію цього механізму. По-третє, організація не повинна бути включена до переліку релігійних організацій, пов’язаних з іноземними структурами, діяльність яких в Україні заборонена. Такий перелік визначається відповідно до статті 5-1 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», і стосується, зокрема, структур, афілійованих із релігійними центрами держави-агресора.
По-четверте, юридична адреса організації має бути розташована виключно на підконтрольній українській владі території. Якщо вона міститься на тимчасово окупованій Російською Федерацією території, то організація не може бути визнана критично важливою. По-п’яте, статут або положення організації має залишатися чинним у тій частині, де визначено її офіційну назву. Це правило виключає організації, які не підтримують свою документацію в актуальному стані.
По-шосте, організація повинна бути включена до Реєстру неприбуткових установ та організацій. Це підтверджує її неприбутковий характер і дозволяє контролювати її фінансову діяльність з боку держави. І нарешті, сьомою умовою є обов’язкова подача звіту про використання доходів (прибутків) за останній базовий податковий період. Організації, які не прозвітували про свою діяльність у податковій, не зможуть отримати критичний статус.
Слід зазначити, що питання мобілізації священнослужителів в Україні стало особливо актуальним у 2024–2025 роках на тлі змін до законодавства. 26 грудня 2024 року Кабінет Міністрів України оновив постанову про порядок бронювання, доповнивши її положенням, згідно з яким священнослужителі всіх релігійних конфесій мають право на бронювання. Для реалізації цього права релігійна організація повинна мати статус юридичної особи та офіційно оформлених працівників. Це означає, що духовенство має бути офіційно працевлаштоване й сплачувати внески до Пенсійного фонду. При цьому, на відміну від приватного сектору, до таких організацій не застосовується вимога щодо мінімального розміру заробітної плати, зокрема понад 20 тисяч гривень.
Різні точки зору щодо мобілізації та бронювання священнослужителів
У релігійному та експертному середовищі рішення щодо бронювання священників викликає різні оцінки. Частина представників конфесій вважає бронювання обов’язковим кроком для збереження функціонування релігійного життя громад, особливо в сільській місцевості, де один священник часто обслуговує кілька парафій. За відсутності броні церкви можуть залишитися без духовної опіки, що у воєнний час розглядається як критичне порушення права на свободу віросповідання.
Інша позиція ґрунтується на доктринальних засадах — низка християнських конфесій забороняє або обмежує можливість використання зброї та пролиття крові для духовних осіб. За такого підходу священнослужитель не може бути інтегрований у структуру збройних сил без порушення канонічних принципів. У випадку відмови в бронюванні це може призводити до релігійно вмотивованої відмови від виконання бойових наказів, що створює колізію між правом, совістю і наказом.
Водночас у частині релігійного середовища поширеною є думка про те, що статус священнослужителя не повинен автоматично звільняти від виконання обов’язку захисту держави. Прихильники цього підходу вважають, що всі громадяни, незалежно від духовного сану, повинні бути рівними перед законом, а сфера оборони не може бути винятком. За такої логіки духовна праця має залишатися поза межами правових привілеїв, і бронювання слід застосовувати виключно у виняткових випадках, коли йдеться про суспільно важливу функцію.
Існує також техніко-правовий вимір проблеми. Для успішного бронювання священнослужителя організація має надати повний пакет документів, підтвердити юридичний статус, працевлаштування, відповідність обов’язкам і відсутність підстав для обмежень. Порядок подання таких документів наразі ще перебуває в розробці. ДЕСС готує відповідний нормативно-правовий акт, у якому буде визначено чіткий алгоритм дій і перелік підтверджувальних довідок. Після затвердження цей документ має бути оприлюднений на офіційному сайті служби.
Юридична сторона бронювання священнослужителів
Станом на червень 2025 року процедура бронювання священнослужителів залишається предметом подальшого нормативного врегулювання. Втім, вже сьогодні вона постає як інструмент не лише правової, а й ціннісної політики — на стику між державним управлінням, релігійною свободою, публічною мораллю та обороноздатністю. У кожному конкретному випадку питання бронювання стає дзеркалом суспільної домовленості про межі обов’язку, функцію духовного провідника та допустимість винятків у час загальної мобілізації.
Варто зазначити, що в українському законодавстві немає жодної автоматичної підстави для офіційної відстрочки від мобілізації лише на тій підставі, що особа є священнослужителем або представником духовної ієрархії. Ні статус єпископа, ні сан священника, ні наявність листів від єпархії чи релігійної громади самі по собі не є підставою для надання відстрочки. Всі військовозобов’язані громадяни, включно зі священнослужителями, підпадають під загальні правила мобілізаційного обліку й відстрочок.
Підстави для відстрочки чітко визначені у законодавстві й однакові для всіх: це, зокрема, наявність трьох або більше неповнолітніх дітей, встановлена інвалідність, непридатність до служби за станом здоров’я, опікунство над особами з інвалідністю, втрата близьких родичів у бойових діях під час АТО/ООС або в умовах воєнного стану.
За відсутності таких підстав сам факт приналежності до духовенства не надає особливого статусу. Тобто у разі мобілізаційної необхідності можуть бути призвані як священники, так і керівники релігійних організацій, включно з найвищим духовенством. Рішення про мобілізацію в кожному конкретному випадку ухвалює Територіальний центр комплектування. Там мають у своєму розпорядженні дані про особу, її фах, вік, віросповідання, і враховують ці обставини — проте виключень, гарантованих лише за ознакою сану, закон не передбачає.
Серед ключових невирішених аспектів у системі бронювання священнослужителів залишається ціла низка категорій, які випадають із нормативного поля. Чинні правила орієнтовані переважно на осіб, які вже мають статус священнослужителя та офіційне працевлаштування в релігійній організації зі статусом юридичної особи. Проте вони не охоплюють тих, хто перебуває в іншому релігійному статусі або на шляху до священства.
Наразі не врегульовано питання щодо семінаристів — студентів духовних навчальних закладів, які готуються до свячення. Формально вони не мають статусу священнослужителя, не здійснюють обрядів і найчастіше не перебувають у трудових відносинах із жодною релігійною організацією. Як наслідок, у чинному порядку бронювання вони не розглядаються як потенційні кандидати на відстрочку, навіть попри те, що є майбутнім кадровим резервом церковної структури.
Аналогічно відкритим залишається питання щодо чернецтва. Монахи не завжди виконують обрядові функції священника, не завжди є працевлаштованими у форматі трудового договору, а діяльність монастирів часто оформлена не як окрема юридична особа, а як частина ширшої церковної структури. У результаті — відсутність формального юридичного оформлення і чіткого обліку може призводити до того, що навіть духовні особи з постійним чернечим служінням не мають підстав для бронювання.
Також не врегульована ситуація з дияконами, регентами, псаломщиками чи іншими працівниками церковного середовища, які не мають священного сану, але забезпечують повноцінне функціонування парафій і богослужінь. Їхня роль не менше значуща в контексті життєдіяльності громади, але нормативна база не надає їм можливості на бронювання, якщо вони не проходять за ознакою «священнослужитель» у вузькому розумінні.
Ці прогалини свідчать про те, що чинний підхід до бронювання не враховує різноманіття релігійного середовища й не забезпечує комплексного підходу до збереження структур, які забезпечують духовну стабільність населення в умовах війни. Розв’язання цих питань потребує чіткішого визначення статусів у межах релігійної спільноти, а також відповідного розширення нормативної бази.
Священнослужителі та армія: чи воюють духовні особи в інших країнах
У більшості країн світу участь священнослужителів у збройних силах регламентується не лише національним законодавством, а й міжнародним гуманітарним правом. Відповідно до Протоколу І до Женевських конвенцій, військові капелани визнаються некомбатантами — тобто особами, які не беруть участі в бойових діях і не мають права використовувати зброю. Їх головна функція — духовна опіка, морально-психологічна підтримка особового складу, здійснення релігійних обрядів у межах військових частин. Проте, попри універсальність цього підходу, в кожній країні існують свої відтінки у визначенні статусу та ролі капелана, а також особливості ставлення до питання «чи можуть священнослужителі воювати».
У Сполучених Штатах Америки військові капелани є офіцерами, які належать до різних релігійних конфесій. Вони проходять підготовку разом з іншими офіцерами, однак не носять зброї і не беруть участі у бойових діях. У зонах активних бойових дій капелани працюють на передовій або в тилових медичних підрозділах і завжди супроводжуються озброєними помічниками, які відповідають за їхній захист. Такий супровід особливо актуальний у зонах, де дотримання статусу некомбатанта не гарантує фізичної безпеки. Історично в американській армії були зафіксовані випадки, коли деякі капелани в умовах війни, зокрема у В’єтнамі, носили зброю, однак це вважається винятком, що викликало внутрішні дискусії в армії та релігійному середовищі.
У Великій Британії військові капелани також належать до офіцерського корпусу, не мають права носити зброю й виконують функції духовної опіки. Їх залучають до всіх видів збройних сил — сухопутних, військово-морських і повітряних. Вони працюють у військових частинах як у країні, так і в зонах закордонного розгортання, надаючи допомогу солдатам незалежно від конфесійної належності. Усі капелани діють у межах законодавства, яке прямо забороняє їхню участь у бойових діях.
Канада дотримується подібного підходу. Військові капелани тут є частиною офіційної структури Збройних сил і представляють не лише християнські конфесії, а й іудаїзм, іслам, буддизм та інші релігії. Їхня служба передбачає активну участь у моральній підтримці, роботі з родинами військовослужбовців, участь у похованнях, консультування осіб із посттравматичним синдромом. Згідно з політикою національної оборони Канади, капелани не зобов’язані і не мають права брати участь у збройному протистоянні. Вони не проходять бойову підготовку, але присутні у зонах бойових дій.
Фінляндія дотримується схожої моделі. У Збройних силах країни служать як лютеранські, так і православні капелани. Вони мають військові звання і, формально, можуть носити зброю лише з метою самозахисту, однак не призначені для бойової служби. Основні функції — духовна підтримка, релігійне служіння, допомога військовослужбовцям у кризових ситуаціях. У фінській моделі важливе місце займає міжконфесійна співпраця — з метою забезпечення доступу до духовної підтримки для представників різних релігій.
У державах з обов’язковою військовою службою, таких як Ізраїль, священнослужителі не зобов’язані проходити службу, однак можуть добровільно нести капеланську місію. В Армії оборони Ізраїлю діє система військового духовенства, де капелани — як правило, рабини — супроводжують війська, відповідаючи за дотримання релігійних норм, організацію молитов, поховань, надання релігійних консультацій. Їхній статус є офіційним, однак бойова участь для них заборонена.
В інших державах, таких як Польща, Німеччина, Франція чи Італія, також діють інститути військового капеланства з подібними функціями: релігійне обслуговування, моральна підтримка, консультації, служіння в умовах миротворчих і бойових місій. Вони не є комбатантами, не зобов’язані брати участь у військових операціях і працюють як частина гуманітарної складової військових структур.
Таким чином, у більшості країн світу священнослужителі не беруть участі в бойових діях, навіть якщо формально мають військові звання. Їхній статус — це статус некомбатанта, який захищається міжнародним правом. Участь у війні для них визначається не як фізична присутність зі зброєю, а як служіння у формі підтримки, молитви, обряду й моральної опіки. Навіть у країнах з жорстким режимом мобілізації релігійний компонент розглядається окремо, і священнослужителі зазвичай мають особливий статус, що захищає їх від прямої участі у збройному конфлікті. Однак серед них є доволі багато тих, хто йде служити або працює капеланом.
Критерії без змісту: чи виправданий особливий статус релігійних організацій у воєнний період
Визнання релігійної організації «критично важливою» для функціонування економіки й життєдіяльності населення та ЗСУ в особливий період виглядає як логічний оксюморон. І хоча формально виписані технічні критерії — на кшталт наявності коду в реєстрі, непричетності до заборонених структур, звітності до податкової та неприбуткового статусу — жоден з цих пунктів не має стосунку до критичності для економіки або життєзабезпечення цивільних і військових. Йдеться лише про формальну наявність організації в юридичному полі, але не про функції, які справді мають значення в умовах війни.
Окремим фокусом є спроба пояснити, що гуманітарна допомога, психологічна підтримка, волонтерство чи примирення в громадах — це ті елементи, які виводять релігійну організацію на рівень критично важливої структури для національної безпеки й економіки. І це вже не просто підміна понять, а інституційна маніпуляція. Психологічна підтримка є важливою, але чи є вона «незамінною»? Волонтерство — цінне, але є сотні волонтерських об’єднань, які виконують ті ж самі завдання, не претендуючи на бронь.
Ще більш абсурдно виглядає теза, що релігійні організації можуть бути критично важливими для забезпечення потреб Збройних Сил. Яким саме чином? Тим, що священники освячують хрестики та обереги, здійснюють службу і беруть гроші за відспівування загиблих воїнів? Це реальна гірка правда — в багатьох випадках саме церква стала комерційною послугою, яка працює з болем і смертю. І тут моральний конфлікт постає вкрай гостро: чому священники не воюють, але бронюються? Чому не служать капеланами або на інших посадах, якщо хочуть бути корисними армії і якщо їм неможна брати в руки зброю? Чому серед них так мало тих, хто добровільно пішов на фронт, як в інших країнах, а так багато тих, хто домігся броні, використовуючи механізм «критично важливості»? Питання риторичні. І якщо пересічний віруючий має пройти всю процедуру й отримати висновок комісії, то чому священнослужитель звільняється автоматично лише тому, що служить у церкві? Це створює двокласову систему, де одні мусять доводити свою совість, а інші — лише показати реєстрацію.
Формальне виписування в нормативних актах умов про код у реєстрі, відсутність зв’язків з РФ, чинний статут виглядає як димова завіса для справжньої мети: дати можливість інституційній релігії отримати переваги без реальної критичної важливості. Це відверте легалізоване лицемірство: на тлі загальної мобілізації, втрат, фронтового навантаження та суспільної напруги священники бронюються, маючи нульову критичну важливість, мінімальну прозорість доходів і слабке підґрунтя для виняткового статусу.
Отже, визнання релігійних організацій критично важливими в умовах воєнного стану не має логічного або функціонального підґрунтя. До того ж у суспільстві існує глибоке роздратування через те, що священники, не беручи участі в бойових діях, регулярно беруть оплату за обряди, у тому числі, пов’язані зі смертю, горем і війною. Освячення хрестиків, молитви за військових, відспівування загиблих — все це давно поставлене на комерційну основу, має встановлену ціну, часто неофіційну, але сталу. І коли на цьому тлі релігійні структури отримують право на бронь, це сприймається не як визнання ролі духовенства, а як індульгенція, виписана за гроші.
У нинішньому вигляді критерії критичної важливості лише закріплюють правовий виняток для обмеженого кола осіб без належної відповідальності та відкритої звітності перед суспільством. Винятковий статус має надаватися не за ознакою релігійної приналежності, а обсягом реального, задокументованого внеску в оборону, економіку, медицину, логістику чи інші важливі сфери. Інакше система бронювання перетворюється на ще одну форму легального ухилення — з благословенням і ціною за кожну службу.
