Продаж лікарських препаратів на АЗС та в супермаркетах: між зручністю і ризиками контролю й небезпечного самолікування

Можливість купити на автозаправній станції не лише пальне або каву, але й найнеобхідніші лікарські засоби, від 3 березня стала реальністю в Україні. Мова йде про базові препарати першої необхідності, які тепер можна буде придбати просто на касі, зокрема жарознижувальні, знеболювальні засоби та сорбенти. Водночас бізнес закликає владу піти далі й дозволити продаж ліків також у продуктових супермаркетах, наполягаючи на тому, що доступ до препаратів першої необхідності має бути максимально простим і зручним для людей у місцях, де вони бувають щодня.

Ризики продажу лікарських препаратів на АЗС або в супермаркетах

Продаж лікарських препаратів на АЗС або в супермаркетах несуть в собі не лише розширення доступу до базових препаратів, але й цілу низку ризиків, які виходять далеко за межі зручності для покупця. Рішення виводити частину безрецептурних лікарських засобів за межі класичної аптеки змінює не тільки місце продажу, а й саму логіку їх відпуску. У нинішній українській моделі держава намагається поєднати дві цілі: зробити базові препарати фізично доступнішими і водночас зберегти контроль якості. Саме тому для такого продажу передбачені ліцензія, окрема зона для медикаментів, дотримання температурного режиму, наявність уповноваженої особи та система якості.

Перший і, мабуть, головний ризик полягає в ослабленні фармацевтичного контролю безпосередньо в точці продажу. Відпуск безрецептурних препаратів допускається працівниками без фармацевтичної освіти, якщо у суб’єкта діє система якості та є контроль з боку уповноваженої особи. Формально нагляд нікуди не зникає, але фактично це означає, що контакт покупця з фахівцем перестає бути обов’язковою частиною купівлі і виноситься за межі самої точки продажу в адміністративну площину. Звідси виникає базовий ризик: у момент придбання ніхто може не помітити протипоказання, дублювання діючих речовин у різних препаратах, помилку у виборі форми чи дозування, а також небажане поєднання з іншими ліками, які людина вже приймає.

Другий ризик стосується нормалізації самолікування. Регулятор виходить з того, що в такому форматі продаватимуться лише безрецептурні препарати, а Міністерство охорони здоров’я оцінює їхню частку приблизно у сорок відсотків від усіх зареєстрованих в Україні лікарських засобів. Проте сам факт, що препарат належить до безрецептурних, не робить його універсально безпечним для будь-якого споживача і в будь-якій ситуації. Коли продаж переноситься в неаптечний простір, у людини поступово формується інше сприйняття такого товару: не як лікарського засобу, який потребує уважності, а як швидкого побутового рішення «від симптомів». Ризик тут полягає не в нелегальності препарату, а в тому, що знижується поріг необдуманого вживання.

Ще один ризик пов’язаний з якістю самих лікарських засобів і складністю реального, а не декларативного дотримання умов зберігання. Для такого продажу потрібні окрема зона для медикаментів, контроль температури та інші умови, визначені виробником. Те, що ці вимоги прописані так детально, саме по собі показує: для лікарських засобів місце продажу має принципове значення. У класичній аптеці це базова частина щоденної роботи. У неаптечній точці це вже додатковий процес, який треба вбудувати в зовсім іншу бізнес-модель, з іншим товарообігом, іншою логістикою та іншою структурою персоналу. Чим більше таких точок з’являтиметься, тим вищим буде ризик, що частина з них виконуватиме ці вимоги лише формально.

Крім того, ризик виникає на рівні державного контролю. Потенційно до роздрібної торгівлі лікарськими засобами можуть долучитися близько двох з половиною тисяч автозаправних станцій, і водночас порядок перевірок для нових точок ще оновлюється, щоб інспектори мали чіткий алгоритм нагляду. Це важливий сигнал: модель вже запущена, але контрольна інфраструктура під неї ще добудовується. Для держави це означає ризик запізнілого нагляду, коли ринок розширюється швидше, ніж встигають стандартизувати перевірки та виробити єдину практику реагування на порушення.

Не менш важливий ризик пов’язаний з ілюзією, що позааптечний продаж автоматично розв’яже проблему доступності. Новий канал не гарантує ані нижчих цін, ані медично вивіреного асортименту. Суб’єкти господарювання формуватимуть його самостійно, орієнтуючись передусім на попит. Це означає, що в продажу з’являтимуться насамперед найшвидше оборотні позиції: жарознижувальні, знеболювальні, протизастудні засоби, сорбенти. Тобто зростатиме насамперед комерційна зручність, а не обов’язково реальна фармацевтична доступність. Людина матиме більше місць, де можна щось купити, але не обов’язково більше шансів придбати саме той препарат, який їй справді потрібен, і за справедливою ціною.

Водночас ризик полягає і в розмитті відповідальності. У нинішній моделі уповноважена особа відповідає за вхідний контроль якості, умови зберігання, навчання персоналу, документообіг і систему якості. Фактичний відпуск може здійснюватися працівником без фармацевтичної освіти, а ліцензійні умови вже допускають і дистанційну консультацію представником ліцензіата з відповідною компетенцією. В результаті виникає багатошарова схема, в якій відповідальність за безпечний відпуск розподіляється між кількома людьми та процесами. Для регулятора така модель може виглядати керованою на папері, але для покупця вона означає більшу дистанцію між моментом купівлі і людиною, яка фактично відповідає за фармацевтичну частину процесу.

Разом з цим ризикованим також є середовище, в якому здійснюється продаж ліків. Відпуск лікарських засобів у такому місці створює додаткові проблеми безпеки дорожнього руху, оскільки частина безрецептурних препаратів може викликати сонливість, знижувати концентрацію або сповільнювати психомоторні реакції. Це не означає, що кожна така покупка автоматично буде небезпечною. Втім, коли людина купує препарат у просторі, куди вона заїжджає насамперед як водій, навіть незначна помилка у виборі або відсутність попередження може мати вищу ціну.

Ще один ризик має вже системний характер, який стосується всієї аптечної мережі. Аптеки та нові точки продажу можуть опинитися в нерівних конкурентних умовах: для аптек діють жорсткіші вимоги до приміщень, обладнання, санітарних норм, освіти та досвіду персоналу, тоді як для інших форматів держава відкриває спрощений вхід на ринок. Якщо така модель розширюватиметься без вузького переліку дозволених препаратів і без жорсткого нагляду, вона може послабити економічну стійкість звичайних аптек, особливо в малих громадах. Парадокс полягає в тому, що короткострокове збільшення кількості точок продажу може довгостроково вдарити по тій інфраструктурі, яка забезпечує повноцінний фармацевтичний сервіс. Це оцінка професійного середовища, але саме вона зараз становить головну частину галузевої критики такого рішення.

Отже, найбільший ризик позааптечного продажу полягає в тому, що держава послаблює професійний контроль у момент відпуску. Звідси виростають всі інші проблеми: самолікування, помилки у виборі препарату, слабкий нагляд, порушення умов зберігання, комерційно зручний, але медично випадковий асортимент, а також поступове перетворення лікарського засобу зі спеціального товару на звичайну покупку.

Історично продаж лікарських засобів був суворо відокремлений від торгівлі іншими товарами. Такий підхід сформувався тому, що ліки завжди вимагали спеціальної ліцензії, а правила передбачали наявність окремого приміщення, тобто аптеки або аптечного пункту. Тому нинішня модель є помітною зміною самої логіки обігу лікарських засобів, і чим далі вона відходитиме від аптеки як середовища професійного відпуску, тим вищою буде ціна кожної регуляторної помилки.

Що кажуть фахівці

Проаналізувавши окреслені ризики та системні суперечності нової моделі, журналісти ІА «ФАКТ», вирішили звернутися до практикуючого фахівця — фармацевта з багаторічним досвідом роботи Ірини Мельник, яка щодня працює з пацієнтами та бачить наслідки самолікування не в теорії, а в реальному житті.

«Більшість ризиків, які зараз обговорюються, для нас не є новими. Ми стикаємося з ними щодня. Просто в аптеці у нас є можливість їх зупинити ще на етапі відпуску, а поза аптекою цього механізму фактично немає», — пояснює вона.

За її словами, найчастішою проблемою залишається дублювання діючих речовин:

«Люди обирають кілька препаратів із подібною дією, не розуміючи, що склад у них однаковий. У результаті — передозування. В аптеці ми це бачимо одразу і можемо скоригувати вибір, але в інших точках продажу такого контролю просто немає».

Окремо фармацевт звертає увагу на помилки у виборі препаратів:

«Досить часто людина бере засіб, який їй не підходить — через супутні захворювання або несумісність з іншими ліками. Без фахової консультації ці речі залишаються поза увагою, і ризики переходять вже в площину реальних наслідків».

Водночас, за її словами, змінюється і саме сприйняття ліків:

«Статус безрецептурного препарату не означає, що він повністю безпечний. Але коли такі засоби продаються поруч з товарами щоденного вжитку, у людини формується відчуття, що це щось просте і побутове. Це знижує рівень обережності».

Говорячи про системні аспекти, Ірина Мельник підкреслює і питання умов зберігання та відповідальності:

«В аптеці це частина базових процесів, а в неаптечних точках — додаткове навантаження. І ще один важливий момент — відповідальність стає розмитою: одна особа відповідає за документи, інша — за зберігання, а відпускає препарат взагалі працівник без фармацевтичної освіти».

Підсумовуючи, вона робить обережний, але показовий висновок:

«Я не можу сказати, що доступність — це погано. Але доступність без професійного супроводу — це завжди ризик. І чим далі момент купівлі від фахової консультації, тим більш відчутними ці ризики стають для пацієнта».

Отже, найнебезпечнішим в цій моделі є не сам факт продажу поза аптекою, а поєднання слабшого консультування, масштабного формального контролю, відсутності гарантії низьких цін і можливого ослаблення аптечної мережі. Якщо не буде дуже вузького переліку препаратів, малих упаковок, чітких попереджень для водіїв та пасажирів, публічного реєстру точок продажу й жорсткого інспекційного режиму, то для українців наслідки такого рішення будуть відчутні не лише на рівні «зручніше купити таблетку дорогою», а насамперед на рівні зміни самої моделі споживання ліків. Коли препарат продається не в аптеці, а в місці швидкої покупки, він сприймається як звичайний товар щоденного вжитку.

Для звичайного покупця це означає зростання ризику помилкового самолікування. Людина з температурою, болем, кашлем, алергією чи проблемами зі шлунком купуватиме не те, що їй найбільше потрібно з медичного погляду, а те, що швидше впало в око, знайоме за рекламою або просто виявилося на полиці. У великій кількості випадків наслідком стане втрата часу, коли симптом приглушили, але справжню причину не виявили.

Водночас для сімей з дітьми наслідки можуть бути ще чутливішими. Батьки часто купують дитячі препарати в стані стресу, поспіху або тривоги. Якщо така покупка відбувається поза аптекою, де немає звички до фармацевтичного уточнення про вік дитини, дозування, форму випуску чи сумісність з іншими засобами, зростає ймовірність помилки. Вкрай ризиклвано ати дитині не ту форму препарату, перевищити дозу, дублювати одну й ту саму діючу речовину в різних засобах або не помітити, що симптоми вже потребують лікаря, а не ще однієї «таблетки від всього».

Для літніх людей наслідки будуть пов’язані передусім з поліпрагмазією, тобто одночасним вживанням багатьох препаратів. Ця група найвразливіша до лікарських взаємодій, повторення однакових діючих речовин у різних упаковках і небажаних ефектів. Якщо ліки купуються поза аптекою, шанс, що хтось зупинить людину і зверне увагу на непотрібні та навіть небезпечні препарати, значно меншає. Для українських пенсіонерів це означає, що навіть начебто «простий» безрецептурний засіб може стати джерелом погіршення самопочуття, стрибків тиску, сонливості, проблем із серцем, шлунком або нирками ‒ особливо коли людина вже постійно приймає інші препарати.

Досліджуючи практичний бік нововведень, журналісти ІА «ФАКТ» також вирішили поспілкуватися з адміністратором однієї з автозаправних станцій у Харкові — Олександра Кравченка, щоб зрозуміти, як такі зміни сприймаються «на місцях».

«Якщо чесно, це рішення стало для нас досить несподіваним. З одного боку, це виглядає як нова можливість для бізнесу — додатковий товар, додатковий дохід. Але якщо дивитися глибше, то разом із цим приходить і дуже серйозна відповідальність, до якої ми, відверто кажучи, не готові», — говорить він.

За його словами, основне занепокоєння викликає саме відсутність профільної підготовки персоналу:

«Наші працівники — це оператори АЗС, вони не мають фармацевтичної освіти. Ми можемо навчити їх працювати з касою, з паливом, з товарами, але навчити їх відповідати за здоров’я людини — це зовсім інший рівень. І тут уже мова не про бізнес, а про безпеку».

Окремо він звертає увагу на поведінку покупців:

«Люди приїжджають на заправку швидко, часто в дорозі, у стресі або поспіху. Якщо вони будуть купувати ліки тут, то обиратимуть їх так само — швидко і без роздумів. І ніхто не поставить уточнюючих питань, як це роблять в аптеці».

Говорячи про практичну сторону реалізації, адміністратор не приховує сумнівів:

«Так, нам кажуть про температурні режими, окремі зони, документи. Але це все потрібно не просто прописати, а реально контролювати. АЗС — це інший тип бізнесу, інша логістика, інші пріоритети. І є ризик, що частина вимог буде виконуватися максимум формально».

При цьому, за його словами, навіть фінансова вигода не виглядає переконливою:

«Так, це може дати додатковий прибуток. Але якщо зважити всі ризики — відповідальність, можливі помилки, репутаційні наслідки — то мінусів, чесно кажучи, більше. І вони значно серйозніші за потенційний плюс».

Підсумовуючи, він формулює ключове побоювання:

«Мене найбільше хвилює те, що ми, по суті, стаємо частиною процесу, який впливає на здоров’я людей, але без достатніх знань і досвіду. І це той випадок, коли навіть одна помилка може мати дуже серйозні наслідки. Тому це рішення викликає більше тривоги, ніж впевненості».

Журналісти ІА «ФАКТ» також звернулися до представника академічного середовища, щоб оцінити довгострокові наслідки таких змін. Ми поспілкувалися з викладачем фармацевтичного університету в Харкові, кандидатом медичних наук, який до викладацької діяльності багато років працював лікарем.

«Якщо дивитися на цю ситуацію ширше, то найбільший ризик навіть не у самих препаратах, а у зміні поведінки людей. Коли ліки стають максимально доступними і виходять у повсякденний простір, формується дуже проста модель: “щось болить — значить треба швидко щось прийняти”», — пояснює він.

За його словами, така логіка поступово витісняє саму ідею звернення до лікаря:

«Людина перестає розбиратися в симптомах і шукати причину. Вона не йде на консультацію, не проходить обстеження, а просто намагається приглушити прояви хвороби. І якщо сьогодні це температура чи біль, то завтра це вже може бути хронічний процес, який запущений».

Фахівець наголошує, що в умовах спрощеного доступу до препаратів цей ефект лише посилюється:

«Фактично створюється середовище, де людина може “лікуватися” без будь-якого контакту з медициною як системою. Вона зможе купувати препарат на АЗС, у супермаркеті, будь-де — і на цьому її взаємодія з лікуванням завершується».

Окремо він підкреслює небезпеку накопичувального ефекту:

«Проблема полягає в тому, що симптоми можна приглушувати довго, але причина при цьому нікуди не зникає. В результаті людина приходить до лікаря вже тоді, коли стан ускладнений, коли потрібне більш складне і тривале лікування.

Якщо ми подивимося на європейські країни, то там навіть безрецептурні препарати залишаються в полі фармацевтичного контролю. Так, вони доступні, але ця доступність не відокремлена від професійного супроводу. У більшості випадків ви все одно взаємодієте з фармацевтом, який несе відповідальність за відпуск».

Європейська практика

Європейська модель обігу безрецептурних лікарських засобів принципово відрізняється не стільки наявністю чи відсутністю позааптечного продажу, скільки глибиною контролю, який супроводжує кожен етап — від допуску препарату до ринку до моменту його відпуску споживачу. У більшості країн Європейського Союзу безрецептурні препарати не розглядаються як «вільний товар» у класичному розумінні, навіть якщо вони формально можуть продаватися без рецепта. Навпаки, регулятор виходить з логіки, що будь-який лікарський засіб, незалежно від статусу, залишається потенційно ризиковим для здоров’я, а отже потребує системного нагляду. Тому в європейських країнах існує багаторівнева класифікація препаратів: частина з них доступна лише в аптеках, інша — може продаватися поза ними, але виключно за умови суворо обмеженого переліку, який зазвичай включає лише найменш ризикові засоби з доведеним профілем безпеки.

При цьому навіть у тих державах, де дозволено позааптечний продаж, він не означає повної лібералізації. Продаж у супермаркетах, на заправках чи в інших точках можливий лише за наявності чітко прописаних вимог до умов зберігання, логістики, маркування, а в окремих випадках — і до підготовки персоналу. Але ключовим елементом залишається те, що фармацевтичний контроль не зникає, а трансформується: або через обмеження асортименту, або через обов’язкову участь фахівця, або через жорсткі інспекційні механізми. У низці країн ЄС навіть безрецептурні препарати фактично залишаються в аптечному середовищі, оскільки регулятор вважає, що ризики неправильного застосування перевищують вигоди від розширення каналів продажу.

Важливо й те, що європейська система будується не лише на формальних вимогах, а й на культурі споживання. Фармацевт у цій моделі залишається не продавцем, а повноцінним учасником процесу лікування: навіть при відпуску безрецептурного препарату він оцінює симптоми, уточнює супутні фактори, попереджає про взаємодії та побічні ефекти. Таким чином, консультація інтегрована в саму логіку системи, а не винесена за її межі. Це дозволяє знижувати ризики самолікування ще на етапі прийняття рішення про покупку.

Водночас європейські дослідження вказують на те, що навіть обмежене розширення позааптечного продажу супроводжується зростанням неконтрольованого споживання препаратів, дублюванням діючих речовин та помилками у дозуванні. Тому більшість країн не рухається шляхом повної лібералізації, а навпаки — зберігає баланс між доступністю і безпекою через регуляторні обмеження, чітку сегментацію препаратів і постійний нагляд.

Досліджуючи різні моделі доступу до лікарських засобів за кордоном, ми також поспілкувалися з українцями, які зараз перебувають в країнах Європейського Союзу. Це дозволяє побачити ситуацію не лише через призму регулювання, а й через повсякденний досвід людей, які змушені адаптуватися до іншої системи охорони здоров’я. Своїм баченням поділилася Олена Шевченко — мама двох дітей, яка проживає в Німеччині та безпосередньо зіткнулася з європейськими правила

«Для мене це був дуже різкий контраст з тим, до чого ми звикли в Україні. Там ти можеш зайти в аптеку і фактично самостійно вирішити більшість базових питань зі здоров’ям — купити знеболювальне, протизастудні препарати, щось для дитини. Тут же без рецепта ти майже нічого не купиш, окрім найпростіших засобів на кшталт аскорбінки чи активованого вугілля. І навіть якщо мова йде про препарати, які ти добре знаєш, які вже використовував і в яких упевнений, — їх просто не продадуть без звернення до лікаря. Потрібно записатися, дочекатися прийому, отримати рецепт, і лише після цього є можливість щось придбати. Особливо складно це відчувається, коли є діти: температура, кашель чи інші гострі симптоми, ти не можеш діяти швидко, як звикла раніше, і це викликає додаткову тривогу».

Водночас її досвід показує і глибшу відмінність у підходах:

«Тут ти поступово розумієш, що система побудована інакше — не на швидкому знятті симптомів, а на обов’язковому зверненні до лікаря. Ти вже не можеш просто “щось прийняти і піти далі”, як це часто буває у нас. Це змінює поведінку, змушує більше думати і, можливо, відповідальніше ставитися до здоров’я. Але водночас це складно, особливо коли ти звик до зовсім іншої моделі. І, чесно кажучи, це вже окрема історія про різні культури лікування і довіру до системи».

Отже, європейська модель демонструє принципово інший підхід: доступ до ліків може бути розширений, але він ніколи не відривається від системи професійного контролю. Лікарський засіб не стає «звичайним товаром», навіть якщо його можна придбати без рецепта, а сама система вибудовується таким чином, щоб мінімізувати ризик помилки ще до того, як препарат потрапляє до рук споживача. Цей системний баланс є ключовою відмінністю і водночас головним викликом для тих країн, які намагаються спростити доступ, не маючи достатньо розвиненої інфраструктури контролю.

У щоденному житті українців чим частіше препарат купується поруч із кавою, пальним, снеками або іншими товарами швидкого попиту, тим сильніше стирається межа між лікувальним засобом і звичайним продуктом споживання. Ось і виходить, що людина починає менше боятися неправильного вживання і менше усвідомлює, що навіть безрецептурний препарат, куплений на АЗС або в супермаркеті може мати вкрай серйозні наслідки.