Поза кадром офіційної риторики: як змінюється образ ветерана в очах суспільства

Україна, яка навчилася жити в умовах повномасштабної війни, досі не навчилася жити поруч з тими, хто воював і воює. Образ ветерана в суспільстві став суперечливою конструкцією — з одного боку, це герой у пікселі, якого вшановують у промовах і меморіальних дошках, а з іншого — агресивний незручний «контужений», від якого ховають погляд. У риториці вони — титани, опора, гордість, а в реальності — часто тіні самих себе, яких суспільство воліє не помічати а іноді – навіть проявляє агресію. Ветеран в Україні сьогодні — це водночас і монумент, і незручна правда. Його фото в формі набирає тисячі лайків, але його присутність у маршрутці викликає напруження. Під ним плачуть у TikTok, але на нього кричать у поліклініці. В Україні, яка продовжує війну, героїзація і стигматизація стали не крайніми полюсами, а сіамськими близнюками. І поки на сценах звучать фанфари, в їх тіні ветерани несуть травму — фізичну, психологічну, соціальну від того, як змінюється їх образ в очах українців.

Від пієтету до упередження: як змінюється образ ветерана в очах українців

Дослідження “Стигматизація ветеранів і ветеранок: ситуація в Україні та досвід США”, проведене Українським ветеранським фондом спільно із Сірак’юзьким університетом (США) та соціологічною групою “Рейтинг” виявило тривожні тенденції щодо ставлення до ветеранів в українському суспільстві.  У 2014 році, воїнам антитерористичної операції на сході України (АТО) держава присвоювала пільги, в той час як у самому суспільстві ставлення до них було радше байдужим, мовляв “ми вас туди не посилали”. А випадки з кримінальних колонок у ЗМІ часто ще й підливали масла у вогонь, створюючи образ “небезпечних людей зі зламаною психікою”.

Однак з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну, ветерани  перетворилися на символ національної гідності та мужності. Проте за останні роки спостерігається зміна в суспільному сприйнятті цієї категорії громадян. Суспільство все частіше демонструє розкол по відношенню до ветеранів, проявляючи або надмірну героїзацію, або відверту стигматизацію. В усіх проявах адаптації ветеранів ми забуваємо найголовніше, що саме адаптація має здійснюватися не через ізоляцію, чи виставляння на п’єдестал. Це має бути звичайна здатність бачити в людині, передусім, людину. У 2025 році бути ветераном вже давно має перестати сприйматися як виняток, який потребує окремих пояснень.

За даними дослідження, рівень беззаперечної поваги до ветеранів знизився з 55% у 2022 році до сучасних 25%. Водночас, кількість осіб, які вважають, що ветерани не заслуговують на повагу, зросла з 6% до 18% за той самий період. Ці дані є прямим свідченням того, що суспільство не завжди готове сприймати ветеранів як рівних партнерів у цивільному житті.

Багато ветеранів після повернення з фронту стикаються не з вдячністю, а  мовчазною підозрою або відкритою зневагою. У мирному житті на них чекає не шана, а черги, в яких їх не хочуть пропускати, бо “чому це хтось має мати більше прав?”. Право на пільгу раптом перетворюється на тригер для чужої агресії, а не визнання заслуг. За цим стоїть глибоке нерозуміння, адже люди забувають, що саме завдяки тим, кого тепер ігнорують у чергах, вони живуть у містах без обстрілів.

Але ще гостріше проблема проявляється тоді, коли йдеться про роботу. На співбесідах ветеранів часто сприймають не як фахівців, а як потенційний ризик. Так, в одного ветерана при спробі влаштуватися до школи запитали, чи він, бува, не стане бити дітей, бо, мовляв, фронт залишає на психіці слід. Водночас одна з ветеранок розповіла у своєму інтерв’ю, що їй відмовили ще до початку співбесіди, щойно дізнались про її бойовий досвід. Людині одразу причепили ярлик  “небезпечна для дітей”. А чоловік з інвалідністю після війни отримав відмову без жодного пояснення, просто тому, що інвалідність для роботодавця виглядає як мінус, а не як ознака витримки та сили.

На превеликий жаль, всі ці непоодинокі випадки свідчать про неготовність суспільства  інтегрувати тих, хто його захищає. Пільги замість поваги, страх замість розуміння, ярлики замість діалогу стали  реаліями, з якими живуть ветерани і ветеранки в Україні сьогодні. Частину людей досі лякає уявлення, ніби кожен, хто повернувся з фронту проявляє або надміру агресію, або психічно нестабільний, чи, навпаки, безпорадний і потребує постійної опіки.

До цього додаються фантазії про “радикалів у формі”, які ніби керуються виключно політичними крайнощами чи грошовими мотивами. Таке ставлення є частиною спотвореного образу, що формує бар’єр не лише між ветеранами й суспільством, а й між ветеранами й самими собою. Та варто розуміти, що наслідки від таких уявлень можуть проявлятися у небажанні звертатися по психологічну допомогу, аби не виглядати “не таким як інші”. Внутрішня стигма діє підступніше, ніж зовнішня. Люди мовчки борються з травмами, які можна було б полегшити.

Між жалем  і байдужістю: життя ветерана з інвалідністю

Ставлення до ветеранів і ветеранок з інвалідністю в Україні часто перетворюється з підтримки на нав’язливу жалість, або взагалі, відчуження. У звичайних ситуаціях, таких як поїздка в громадському транспорті, вони нерідко стикаються з тим, що їх просто ігнорують. Якщо поранення не видно, право на допомогу або пільги доводиться доводити через скепсис інших. Людей у цивільному часто не сприймають як ветеранів лише тому, що вони не відповідають очікуваному образу.

У суспільстві досі поширене уявлення про те, що невидима інвалідність нібито не існує. Ветерани через це відчувають недовіру, стикаються з відмовами в допомозі або доступі до пільг, навіть тоді, коли все формально передбачено. Такі ситуації створюють дистанцію між тими, хто захищав країну, і тими, хто не готовий до відкритого діалогу. Люди з помітними пораненнями, наприклад ампутаціями, нерідко зіштовхуються з нав’язливою турботою, яка не враховує їхні бажання та особисті межі. Проте ветерани не потребують жалю, вони прагнуть визнання та поваги до свого досвіду.

Через відсутність адаптованої інфраструктури як у кав’ярнях, так і  вбиральнях чи транспорті, багато ветеранів змушені обмежувати себе, навіть коли цього можна було б уникнути. Вони відчувають ізоляцію не тому, що не хочуть бути частиною суспільства, а через брак умов, які дозволяють жити повноцінно. Досвід учасників дослідження показує також, що ставлення дітей до ветеранів значно залежить від того, що їм пояснюють дорослі. Ті діти, з якими розмовляють вдома, поводяться відкрито й з повагою. А ті, хто не мав таких пояснень, реагують страхом або нерозумінням, що лише посилює почуття інакшості. Такі ситуації формують щоденну реальність для багатьох ветеранів з інвалідністю.

Як бачимо, найбільші труднощі виникають не через фізичні обмеження, а стереотипи та байдужість, з якими ветерани змушені стикатися на кожному кроці.

Героїзація без людини: як суспільство підміняє реальність міфом

Здавалося б героїзація образу ветеранів мала б сформувати для суспільства “норму”у ставленні до людей, які пожертвували своїм здоров’ям заради своєї країни, але і тут не все так однозначно. Тема героїзації військових в Україні дійсно довгий час залишалася поза критикою, ніби торкатися її недоречно. Та що більше суспільство підносить ветеранів на п’єдестал, то частіше виявляється, що ідеалізований образ не лише не працює, а й шкодить. За патетичними промовами й медійними сюжетами про “незламних героїв” часто не бачать реальних людей із втомою, травмами, розчаруваннями. Саме це підмітили й самі ветерани під час інтерв’ю. Одні вважають героїзацію важливою, бо вона дає змогу закріпити в суспільній уяві приклади, які варто наслідувати, і визнати внесок військових у безпеку й добробут держави.

Але водночас багато хто з них не потребує слави, звань і шаблонних сюжетів. Надмірне ідеалізування формує викривлену картинку, до якої справжні ветерани часто не дотягують просто тому, що вони є звичайними людьми, а не символами. Високі очікування породжують глибокі розчарування, бо ветеран, який не посміхається або не поводиться “як герой”, викликає зневагу замість підтримки. Декому доводиться виправдовуватися за втому, агресію, замкненість, або ж навпаки, за бажання жити звичайним життям без постійного обожнювання.

Непоодинокі й випадки використання героїчного статусу як індульгенції. Та варто розуміти, що поважна медаль на грудях не завжди гарантує моральну відповідальність. І коли хтось прикриває побутове насильство статусом ветерана, тут і мови йти не може ні про яку  гідність, а скоріше про безкарність. Явище використання авторитету виступає прямим прикриттям для зловживань.

А ще в суспільстві починає проростати зручна, але небезпечна ілюзія, згідно з якою ветерани сприймаються як ті, що мають і далі вирішувати все за всіх. Це знімає тягар відповідальності з цивільних. Ветеран виступає для суспільства такою собі універсальною  фігурою “відповідального дорослого”, на якого можна перекласти колективну пасивність. Саме тому ветерани й ветеранки дедалі частіше говорять не лише про потребу в повазі, а й про необхідність чітких меж у героїзації. Бо реальне визнання не має проявлятися у  створенні міфу. Це про бачення людини без ореолу, але з досвідом, який варто цінувати, не перетворюючи на декорацію.

ЗМІ також відіграють неабияку роль у героїзації образу військових. І це дійсно частіше усього історії про людей, на долю яких випали тяжкі випробування, а поборовши їх, вони можуть стати чудовим прикладом для наслідування. Але бувають і випадки, коли медіа не розповідають про людей, а створюють зручний образ: або зламаного героя, якому треба допомогти, або гіпергероїчну фігуру з бронзи. Насправді ні те, ні інше не має нічого спільного з життям більшості ветеранів і ветеранoк.

Така медійна гра у спрощення має свої наслідки. По-перше, вона утримує суспільство в полоні шаблонів. По-друге, підживлює стигму. Бо коли реальний ветеран не відповідає вигаданому образу, йому легше не повірити або поставитись із підозрою. Особливо, якщо в заголовку знову йдеться про “небезпечного солдата” чи “загубленого героя”. Попри зростання видимості теми у ЗМІ, важливість залишається не в кількості матеріалів, а в їх глибині й чесності. Не кліше й маніпуляції мають формувати ставлення до ветеранів, а можливість побачити людину зі складною історією.

Отже, дослідження стало тим скальпелем, який зробив надріз та випустив з рани країни гній зневаги до ветеранів. Та треба зазирнути в саме коріння цієї проблеми, адже це не просто відсутність уваги до конкретної групи людей, а прояв глибших соціальних, політичних і навіть історичних проблем, які не розв’язуються роками. Це питання не таке просте, як “держава забула про своїх героїв”, бо все набагато складніше.

По-перше, варто врахувати, що в Україні ще не сформувався стабільний і чіткий устрій для підтримки ветеранів, який би працював на всіх рівнях: від соціальних гарантій до інституційного визнання їхнього внеску. Слід визнати, що попри всі гучні заяви державних діячів, більшість ветеранів не отримують належної підтримки ані в матеріальному, ані в психологічному плані. Державні структури недостатньо організовані для того, щоб забезпечити реальну допомогу людям, які пережили війну, тому багатьом доводиться справлятися самотужки. Тут також важливо зазначити, що ветерани не завжди мають доступ до якісних медичних послуг чи реабілітаційних програм, що лише погіршує їхній стан.

Що стосується суспільного ставлення до ветеранів, то воно часто відображає відношення до них держави в цілому. У країні, де політичні еліти не завжди на першому місці ставлять інтереси простих людей, ветерани, на жаль, також стають менш важливими. Замість того, щоб бути об’єднувальним символом нації, ветерани часто розглядаються через призму політичних поглядів. І це теж є причиною того, чому в Україні часто виникає поділ на “своїх” і “чужих” серед тих, хто служив у армії.

Як бачимо, стигматизація ветеранів не обмежується лише соціальною несправедливістю, адже має потенціал викликати глибокі системні наслідки для країни. Якщо суспільство не визнає ветерана повноцінним учасником громадського життя, це штовхає людину до ізоляції, віддаляє від родини, обмежує можливості отримати підтримку та посилює ризики залежностей або психологічного виснаження. Уникання програм реінтеграції, відмова звертатися по допомогу та зростаюче відчуження поступово підривають не тільки особисту стійкість ветерана, а й загальну життєздатність держави.

Суперечливе ставлення до ветеранів в Україні є не тимчасовим зламом під тиском війни, а тривалимпроцесом, який тільки набирає обертів. Те, що сьогодні сприймається як неприємний дискомфорт на рівні побутових конфліктів — черга в лікарні, скандал у транспорті, роздратування в ЦНАПі — завтра стане маркером масштабнішого соціального розколу. Поки одні вже звикли починати розмову з прямого «ти воював?», інші щоразу ніяковіють у розмовах про мобілізацію й дистанціюються. І це не просто емоції, а контури двох таборів, які зараз формуються.

Перший — той, хто воював, або той, чиї близькі воювали. З травмами, претензіями, почуттям, що тепер має право говорити про майбутнє країни і «вчити жити». Другий — той, хто виживав, платив податки, чекав, але не був там. І цей табір також втомився – від болю, присутності смерті, морального тиску, тіні фронту в кожному діалозі. Сьогодні цей розкол ще не має політичного оформлення, але він вже має мову — тонку, нервову, напружену. А отже, неминуче буде мати й наслідки.

Є велика ймовірність того, що після війни ця напруга загостриться. Ідеться не лише про соціальну адаптацію ветеранів, а напруження в суспільстві. Політика, медіа, громадська думка — все це почне структуруватися навколо питання: хто має моральне право говорити про майбутнє? І хто кому винен — держава ветеранові, чи ветеран державі? Саме тому ще до завершення війни варто перестати вдавати, що проблема ставлення до ветерана — це лише про протези, пільги й черги. Це — про майбутню структуру української солідарності, про те, чи вистачить у нас сил не просто «вшанувати», а співіснувати разом і поважати один одного.