Сланцевий шанс України: між енергетичною свободою і “дорогим газом без збуту” (продовження)
ІА “ФАКТ” вже писало про те, що США свого часу зробили сланцевий прорив завдяки зв’язці горизонтального буріння та багатостадійного гідравлічного розриву пласта, підтриманій геонавігацією, 3D-сейсмікою, pad drilling і розвиненим сервісом. Це перетворило недосяжні “щільні” поклади “блакитного палива” на рентабельні, зробило світову пропозицію нафти й газу еластичнішою, підсилило експорт зрідженого природного газу і дало змогу США стати найбільшим виробником та нетто-експортером енергії.
Успіх забезпечили мінеральні права приватних власників, глибокі капітальні ринки, конкуренція сервісів і готова інфраструктура. Водночас, звичайно, у цій інфраструктурі є межі й ризики: швидке виснаження свердловин, конкуренція з внутрішніми цінами через експорт зрідженого природного газу, водні та метанові виклики. Тому США затвердили правила контролю: LDAR (пошук і ремонт витоків), “зелені завершення” і обмеження рутинного факела.
Для України висновок досить очевидний: якщо хочемо масштабувати власний (у т.ч. сланцевий) газ і мати “кліматичний плюс”, потрібні передбачувані угода про розподіл продукції (УРП) та податки, повернення сервісів, інфраструктура та від старту сучасні екостандарти. Це чистіше, дешевше і підсилює енергетичну стійкість взимку.
Ін’єкції, моніторинг, FracFocus: як перетворити ризики на процедури
А що саме означають “сучасні екостандарти” на практиці? Насамперед, чіткі процедури для сейсміки та води: від ін’єкційних лімітів до прозорого моніторингу. У США головні землетруси пов’язували не з самим фрекінгом, а з закачуванням відпрацьованої води глибоко під землю. Коли штати, зокрема Оклахома, обмежили обсяги й глибину ін’єкцій, кількість таких подій різко впала.
Тепер стандартом стало контролювати воду, проводячи аналіз до і після буріння, повторно використовуючи зворотну воду, відкрито розкривати склад рідини для фрекінгу (FracFocus) і працювати за “світлофорною” схемою для сейсміки: зелений – працюємо, жовтий – зменшуємо активність, червоний – зупиняємося. Це тримає ризики під контролем.
Урок для України – як виглядала “втрата вікна” 2012–2015 років. На сході найперспективнішою вважалася Юзівська ділянка в Донецькій й Харківській областях: ресурс оцінювали від понад трильйона до “до 4 трлн м³”, з потенційним річним видобутком у разі промислового розгортання до 10 млрд м³.
У 2013 році держава підписала дві угоди про розподіл продукції: на Юзівській ділянці – з Shell та “Надра Юзівська”, а на Олеській площі (на Львівщині та Івано-Франківщині) – з Chevron, із планами вкласти спочатку сотні мільйонів доларів у розвідку і, в разі успіху, кілька мільярдів у видобуток. Та вже за рік-півтора все зірвалося: у грудні 2014-го Chevron розірвала Олеську УРП, пославшись на невиконані державою фіскально-регуляторні кроки, а в червні 2015-го Shell вийшла з Юзівського проєкту, оголосивши форс-мажор через неможливість працювати у зоні бойових дій.
Після першої, зірваної хвилі спроби держава пішла іншим шляхом і з іншими компаніями. У 2018 році уряд погодив, що Yuzgaz B.V. (з оператором Nafta a.s.) отримує 90% прав за Юзівською УРП. А цьогоріч “Укрнафта” оголосила про початок розвідки на колишньому блоці Chevron на Олеській площі.
Тодішні протести мали дві складові: реальні екологічні побоювання і політично організовані кампанії. У 2013 році акції проти фрекінгу відбувалися і на заході, і на сході; до них приєднувалися місцеві політики, а влада публічно називала серед організаторів частини протестів рух “Український вибір” Віктора Медведчука. Паралельно в російському Бєлгороді у жовтні 2013-го провели “антисланцеві” мітинги з вимогою “транскордонної експертизи” українських проєктів – показовий приклад політичного втручання. У медіа тоді масово розганялися фейки про “отруєну воду” та “вимерлі села”, які підміняли фахову розмову про технології та контроль екологічних ризиків.
Від 2014 року війна на Донбасі буквально розсипала логістику й безпеку робіт у серці Юзівського блоку. Сланцевий проєкт – це сотні свердловин: безперервні потоки води й піску, хімреагенти, компресори й флот для ГРП, дороги та підстанції, сейсморозвідка, мережі збору та труби. У такому ланцюжку критична кожна ланка: варто бодай одному “кільцю” випасти – і зупиняється вся система. А коли довкола стріляють чи паралізована місцева влада, “вузькими місцями” стає майже все.
Тож вікно можливостей 2012–2014 років зачинилося: тоді збігалися ціни, інтерес інвесторів і політична воля, щоби швидко нарощувати видобуток нетрадиційного газу. Війна зняла з дошки ключові передумови – і проєкти, що вимірюються десятками років і мільярдами, просто не витримали такого рівня ризику.
Не “сирий газ”, а рішення для ЄС: сховища, біометан, низьковуглецеві молекули
Сама по собі “багата геологія” нічого не гарантує. Це лише ресурси, що стають реальним газом тоді, коли є буріння, сервіс, інфраструктура й працюючі правила. Без передбачуваних і виконуваних угод про розподіл продукції та стабільної податкової рамки інвестор не зайде, навіть якщо під ногами будуть чудові пласти.
Там, де люди щиро хвилюються за довкілля, варто не знецінювати їхні страхи, а дати сучасне регулювання: гарантувати цілісність обсадки й цементажу, робити аналіз води до та після буріння, повторно використовувати зворотні води, контролювати метанові витоки (LDAR), прозоро розкривати склад флюїду (FracFocus) і діяти за “світлофором” у випадку сейсміки.
Економіка нашого нетрадиційного газу, ймовірно, гірша за американську: більші глибини, дорожчий сервіс. Тому сенс має те, що знижує собівартість останнього потрібного кубометра для внутрішнього ринку або перетворює газ на продукти з доданою вартістю, наприклад, низьковуглецевий аміак під експорт. І паралельно варто робити ставку не лише на газ, але й на відновлювані джерела енергії, гнучкі мережі, системи зберігання та біометан (ЄС цілиться у 35 млрд м³/рік до 2030-го, і тут Україна має природну нішу). Це реалістичний шлях.
Від початку повномасштабної війни Європа різко урізала споживання газу й перебудувала імпорт: більше ЗПГ та “зелених” замінників. Тренд на 2030-ті простий: менше сенсу тягнути нові труби, зате дорожчає все, що додає гнучкості системі: інтерконектори, українські підземні сховища як послуга сезонного зберігання для ЄС, біометан і паливо з підтверджено низьким вуглецевим слідом.
Для України це означає: робити ставку не на масовий експорт “сирого” газу, а на рішення, які вирішують проблеми ЄС: зберігати й балансувати газ, змішувати та постачати біометан, пропонувати сертифіковані низьковуглецеві молекули (амоніак чи водень), і все це – з прозорим вимірюванням, звітуванням та верифікацією, контролем метану та готовністю до вуглецевих платежів ЄС. Це нішеві, але стійкі ринки, де ми можемо бути потрібними.
Стан видобутку – не абзац у звіті, а реальний “запас міцності” країни під час війни. Торік група “Нафтогаз” підняла комерційний видобуток до 13,9 млрд м³, запустила 83 нові свердловини й активніше перейшла на напрямне буріння, завдяки цьому менше залежимо від імпорту навіть попри масовані удари по енергосистемі. І державні, і приватні компанії продовжують бурити й розвідувати, щоб краще пройти зиму й менше витрачати валюту на закупівлі газу ззовні.
…Україні треба діяти “і-і”, а не “або-або”. Там, де це економічно й безпеково виправдано, повертаємося до нетрадиційного газу. Паралельно треба нарощувати сонце й вітер, робити електромережі гнучкішими та будувати більше сховищ енергії. Експортну ставку варто робити не лише на сам газ, а й на послуги наших підземних сховищ для Європи і на “зелені” гази (на кшталт низьковуглецевого аміаку чи водню) з прозорим обліком їхнього вуглецевого сліду. І ще запровадити європейські правила щодо витоків метану та викидів CO₂, щоб наші енергоємні товари проходили в ЄС без додаткових “вуглецевих” штрафів на кордоні.
Критерій відбору простий: якщо проєкт додає зимової стійкості, зменшує імпорт, приносить валюту і не роздуває метанові та вуглецеві ризики – працюємо; водночас “дорогий газ без збуту” чи генерацію без гнучкої мережі обходимо. Американський “сланцевий” кейс – не про “чарівний трюк”, а про формулу технології + інституції + ринок = стратегічна автономія. Наше завдання після перемоги – зібрати саме цю комбінацію, а не окремі її деталі.
Тетяна Вікторова
