У той час, коли держава оголосила про запуск експерименту зі Службою освітньої безпеки в школах, здавалося що нарешті з’явився інструмент, здатний бодай частково компенсувати тривоги воєнного часу. Однак вже через рік стало помітно що нова модель почала пробуксовувати саме там, де мала працювати найчіткіше, оскільки правила взаємодії між школами та МВС виявилися неповними, а подекуди й суперечливими. Інспектори отримали постійну присутність у навчальних закладах, доступ до дітей і документів, але школи не отримали ні механізму контролю, ні зрозумілої системи відповідальності, що фактично створило дві паралельні вертикалі влади в одному просторі. Тому сьогодні дискусія точиться не навколо потреби у безпеці, а з приводу того, чому механізм, покликаний захищати, виявився неефективним.
Безпека у класі: як держава тестує нову модель захисту школярів
Вже рік українські школи живуть у новому режимі, який почався у грудні 2024 року за рішенням Кабміну і став відповіддю на воєнний час, коли питання безпеки звучить не абстрактно, а дуже конкретно. Міністерство освіти і науки разом з МВС у рамках створення Служби освітньої безпеки (СОБ) дозволили школам запросити підготовлених фахівців, які щодня заходять у класи, стоять біля роздягалень, слухають галас у коридорі й намагаються помічати ті дрібні сигнали, з яких народжуються проблеми.
Все ж Нацполіція уточнює, що посади «офіцер безпеки» у поліції формально немає, хоча більшість батьків за звичкою називає нових працівників саме так. Насправді в межах експерименту працюють інспектори служби освітньої безпеки і це окрема ланка, створена у територіальних підрозділах та Департаменті патрульної поліції. Перед тим як закріпити когось за школою інспектора додатково навчають у закладах МВС і це навчання виходить далеко за рамки стандартної поліцейської підготовки, бо включає основи правоохоронної роботи, інклюзивну освіту, вікову психологію, комунікацію, медіацію, профілактику булінгу та домедичну допомогу. Після цього кандидати проходять ще кілька тренінгів із роботи в кризових ситуаціях, що у шкільному середовищі трапляються частіше, ніж хотілося б.
Так, на початок листопада 2025 року у школах працює 1757 інспекторів, причому 1130 з них закріплені за закладами в територіальних громадах і 627 — за школами в обласних центрах. Кожна школа, яка увійшла до експерименту, отримує свого поліцейського і він або вона присутні під час усього навчального процесу. Спочатку планували що в 2024–2025 навчальному році участь візьмуть до 2000 шкіл, а в 2025–2026 — до 3000, тож кількість інспекторів і надалі зростатиме.
Нацполіція фіксує, що за 2025 рік інспектори задокументували 1561 випадків адміністративне порушення за участю школярів, понад 1500 випадків дрібного хуліганства, куріння та булінгу і різні незначні проступки. При цьому в 1291 випадку відповідальність лягла на батьків або інших законних представників, бо порушниками здебільшого ставали діти, які ще не досягли шістнадцяти років і не підпадають під адміністративну відповідальність. Підлітки старші ніж шістнадцять вже відповідають за порушення на загальних підставах і до них можуть застосовувати вибачення перед потерпілою стороною, попередження, догану або передачу під нагляд родини чи педагогічного колективу.
Фактично інспектори СОБ потрібні не для того, щоб стояти в шкільному вестибюлі як живий нагадувач про дисципліну, а займатися профілактикою правопорушень, помічати і вирішувати конфлікти ще до того, як вони перетворюються на історії з лікарнею чи поліційним протоколом. Інструкція МВС №663 покладає на них профілактику правопорушень, підтримку безпечного середовища та реагування на загрози для життя і здоров’я всіх учасників навчання, а також захист прав дітей, учителів та інших працівників школи. Так формальне слово «експеримент» поступово перетворюється на звичну практику, яка для багатьох школярів уже стала частиною щоденної рутини.
Реформа, яка ламає правила: що не працює у шкільній безпеці
На перший погляд, поява інспекторів у шкільних стінах виглядає як прорив, бо у воєнний час будь-яке посилення безпеки здається беззаперечно правильною відповіддю на ризики. Проте варто придивитися до нової служби уважніше і первинний ентузіазм швидко тане, поступаючись настороженості, що виникла через неузгоджені повноваження, непрозорі процедури і відсутність чітких правил взаємодії зі школою. Саме тому норми, які зараз намагаються поспіхом вбудувати в законодавство, отримали не підтримку, а дедалі гостріші зауваження від батьків та освітян, які вбачають у реформі більше запитань, ніж відповідей.
У перші тижні роботи Служби освітньої безпеки склалося враження що держава нарешті пропонує школам захисний механізм, який мав би працювати швидко й ефективно, однак спроба розглядати діяльність інспекторів через призму чинного освітнього законодавства оголює складну картину, в якій проголошені цілі не збігаються з реальними інструментами їхнього досягнення. Закон «Про освіту» та Закон «Про повну загальну середню освіту» зобов’язують державу забезпечувати безпечний простір, але водночас окреслюють межі, в яких школа залишається автономною інституцією, що самостійно формує виховні підходи, ухвалює організаційні рішення та не допускає втручання силових структур у внутрішню педагогічну роботу. Тому поява інспектора СОБ у шкільному середовищі створила ситуацію, коли безпекова функція починає перетинатися із зонами відповідальності, визначеними для педагогічної, психологічної та соціальної служб, і цей перетин наразі не має чіткої законодавчої рамки.
Це ускладнюється тим, що низка дій інспекторів потенційно виходить за межі їхніх повноважень, оскільки освітній процес не може перетворюватися на простір контролю, в якому постійна присутність озброєного працівника формує атмосферу прихованого нагляду. Законодавство гарантує учням право на особистий простір і захист від психологічного тиску, а розмови щодо булінгу, насильства чи сімейних обставин можуть проводити лише фахівці, які мають відповідну кваліфікацію та працюють за затвердженими процедурами. Коли інспектор СОБ бере участь у таких розмовах без присутності батьків або психологів, виникає ризик порушення прав дитини та зміщення акценту з допомоги на тиск, що суперечить принципам гуманної освіти.
Не менш критичним виглядає взаємне непорозуміння між школами та МВС щодо ролі інспектора. Документи про СОБ декларують партнерство, але водночас наголошують на відсутності підпорядкування директору школи. У таких умовах неможливо зрозуміти, хто ухвалює рішення, якщо виникає конфліктна ситуація, як координується профілактична робота та хто відповідальний за дії інспектора у випадках, які безпосередньо стосуються учнів. Школа зобов’язана створювати безпечне середовище, але не має реальних механізмів впливу на роботу людини, яка щоденно взаємодіє з дітьми та формує частину шкільної політики безпеки.
Офіцер підпорядковується МВС, працює за положенням, яке затверджене виключно міністерством внутрішніх справ, а Міносвіти в документі навіть не згадується. Для освітнього середовища такий підхід виглядає як спроба ввести до школи окрему вертикаль влади, не погоджуючи її з тією, що вже існує, що ставить під сумнів можливість щоденної співпраці між педагогами та поліцейськими.
Проблеми фінансування лише загострили ситуацію, бо з’ясувалося, що окрім офіцера, школа не отримує нічого. Робоче місце, техніка, залізна шафа, стіл, стілець, принтер і комп’ютер мають бути надані самою школою, яка й так ледве справляється з ремонтом укриттів, організацією пунктів незламності та щоденними витратами. Коли в листі МОН з’явилися пропозиції встановити металодетектори, нові огорожі та тривожні кнопки, то для багатьох стало очевидно що реформа в чергове непомітно перекладає фінансову відповідальність на місцеві бюджети, а іноді й на самих батьків. Пояснення про «інші джерела, не заборонені законодавством» прозвучало настільки розмито, що батьки одразу згадали про ремонти класів і шкільних коридорів, які роками фінансувалися з їхніх кишень, хоч на папері це суворо заборонено.
У педагогів виникли запитання не лише про фінанси, а й про саме співіснування освіти і поліції. Школи мають гарантію автономії, яка закріплена в законі, і вони вправі самі ухвалювати фінансові та організаційні рішення, але поява офіцера з окремими повноваженнями створює відчуття подвійної адміністрації. Без чітких правил взаємодії виникає ризик коли поліцейський і директор школи ухвалюють рішення щодо дітей на різних підставах, що вже приводило до інцидентів, які батьки називають тиском на учнів.
Особливо гостро це проявилося у випадку семикласниці, яку фактично допитували без присутності батьків, і на це МВС відповіло сухою констатацією, що офіцер діяв у межах повноважень. Такі ситуації дивують навіть тих, хто спершу підтримував ідею служби безпеки, бо важко зрозуміти яким нормативним актом дозволено психологічний тиск на 12-річну дитину в кабінеті школи.
Аналіз положення про Службу освітньої безпеки лише посилив сумніви. Документ детально описує структуру та функції управління, але уникає відповідей на головні запитання школярів, батьків та вчителів. Зокрема, як саме має відбуватися робота з дітьми, хто несе відповідальність за прийняті рішення, яким чином офіцери взаємодіють з адміністрацією та педагогами і як визначається межа між профілактикою та втручанням у виховний процес. Загальні формулювання про запобігання правопорушенням виглядають як рамка, яку кожен інспектор може трактувати на власний розсуд, а це створює ризики для прав дітей і довіри до школи.
Батькам не дає спокою ідея встановлення металошукачів, які в реальності можуть заблокувати евакуаційні виходи. Адже у вимогах пожежної безпеки для закладів освіти, затверджених наказом МОН від 16 серпня 2016 року №974, вказано, що на евакуаційних шляхах не можна встановлювати пороги, виступи, турнікети, розсувні чи підйомні двері та будь-які інші конструкції, які можуть ускладнити вихід людей під час надзвичайної ситуації. Тож, така суперечність між безпекою та обов’язком показує головний парадокс реформи, яка задумувалася як захист, але в деталях перетворюється на додаткову загрозу.
Очевидно, що українські школи потребують системної безпеки, однак не менш очевидно – нинішня модель виглядає недопрацьованою. Вона потребує узгодження між МОН і МВС, чітких фінансових механізмів і прописаних правил взаємодії всіх учасників освітнього процесу. Поки цих елементів бракує, реформа створює відчуття поспіху, у якому добрі наміри губляться під вагою неузгодженості та невизначеності. І саме це варто виправити, перш ніж вбудовувати нову службу у законодавство, яке має гарантувати не кількість офіцерів у школах, а реальну безпеку дітей.
Законодавча невизначеність особливо помітна у питаннях звітності, доступу до конфіденційної інформації, участі у дисциплінарних розглядах та проведенні виховних заходів. Інспектор виконує службові функції в межах школи, але не входить до її команди, не звітує перед директором, не проходить погодження щодо змісту профілактичних активностей і фактично опиняється між двома системами, які не мають узгоджених правил спільної роботи. Така конструкція створює ризик хаотичного втручання в освітній процес, у якому межа між захистом і надмірним контролем стає розмитою.
За цих умов стає очевидно, що реальне партнерство між школою та Службою освітньої безпеки неможливе без конкретного визначення повноважень інспектора, зрозумілого порядку взаємодії з адміністрацією, прозорої системи звітності та розмежування відповідальності між освітніми й правоохоронними установами. Лише за таких умов присутність інспектора в школі перестане бути джерелом прихованої напруги і стане частиною цілісної безпекової політики, яка не порушує прав учасників освітнього процесу і не суперечить фундаментальним принципам української освіти.
Безпека з побічними ефектами: що показує практика зарубіжних шкіл
У США та багатьох європейських країнах офіцери шкільної безпеки працюють у закладах вже не один рік, але їхня присутність не завжди сприймається як гарантована міра захисту. У деяких американських школах штатні поліцейські закріплені за навчальними закладами і беруть участь у ранньому виявленні конфліктів, координуються з психологами та соціальними працівниками, проводять профілактичні бесіди та допомагають організовувати заходи з безпеки, що справді зменшує кількість серйозних інцидентів.
У Німеччині та Скандинавії замість озброєних офіцерів роблять ставку на шкільних охоронців і консультантів із соціальної роботи, які працюють у тісній взаємодії з адміністрацією, і це дозволяє поєднувати превентивну роботу з правовими заходами, не перетворюючи школу на простір постійного нагляду.
Цікаво, що присутність у школах в зарубіжних країнах озброєних офіцерів, на кшталт системи School Resource Officer (SRO), що діє у США, дає неоднозначний результат. Так, за даними дослідження, присутність SRO пов’язана зі зменшенням бійок, фізичних сутичок та погроз приблизно на 30 %. Це означає, що в частині шкільного насильства поліція може дійсно працювати як стримувальний фактор. Але якщо уважно подивитися далі, виявляється, що зниження цих проявів супроводжується різким зростанням дисциплінарних санкцій, коли було зафіксовано від 35 % до 80 % більше випадків відсторонень від навчання, а кількість відрахувань зросла на 25–90 %. Крім того, зростає число звернень до поліції, арештів і фіксацій правопорушень, які раніше вирішували педагогічні служби або адміністрація школи.
Цьому супроводжує ще один парадоксальний ефект, коли фіксація зброї та відповідних правопорушень зростає приблизно в 1,5 рази, що може означати не стільки зменшення реальних загроз, скільки посилене виявлення завдяки присутності поліції. При цьому немає переконливих даних, які б показували, що SRO зменшують випадки масових шкільних стрілянин або найсерйозніших форм насильства у навчальних закладах за кордоном.
Ще один критичний аспект проявляється у нерівності застосування цих заходів. Дослідження звертають увагу, що найчастіше суворі дисциплінарні санкції, арешти та висновки з навчання зачіпають учнів з неблагополучним соціальним статусом, представників меншин або з інвалідністю. Це породжує ризик перетворення школи на простір, де прості порушення поведінки отримують кримінальне забарвлення, а не на виховне середовище. Саме такий підхід часто критикують як частину явища, відомого як “school‑to‑prison pipeline” ,коли шкільна дисципліна підсилює тенденції до криміналізації, а не до підтримки і розвитку дитини.
Отже, зарубіжний досвід чітко демонструє, що навіть в умовах розвиненої системи злагодженої роботи правоохоронців, шкіл та соціально‑психологічних служб, модель з постійною присутністю поліції зовсім не слугує гарантією стабільної безпеки. Якщо поліція працює як повноцінний партнер, з чіткими правилами, фільтрами для реагування на серйозні загрози, і без криміналізації дрібних порушень, то тоді є шанс на позитив. Проте, коли офіцер стає окремою вертикаллю, рішення приймаються за іншою логікою, а школа втрачає контроль. У такому разі навіть зниження кількості сутичок не компенсує втрати прав і свобод гарантованих законом, погіршення психологічного клімату і втрати довіри.
Це означає що будь‑яка спроба запровадити подібну систему в новому форматі без адаптації під місцеві умови має проходити через ретельне осмислення. Чиновникам варто спочатку добре обдумати, чи справді поставлені цілі, що стосуються безпеки, комфорту та профілактики, можуть бути досягнуті без порушень базових прав, без надмірного тиску та стигматизації. Інакше навіть найкраща статистика перетвориться лише на цифри в звіті, а реальне шкільне життя ризикує стати низкою дисциплінарних протоколів, де учень буде сприйматися не як дитина, а потенційний порушник.
Тож, як бачимо, ефективність інспекторів освітньої безпеки у нинішній моделі залишається недосконалою. Навіть високий рівень підготовки поліцейських не гарантує результату, бо система не визначає, які дії інспектора є обов’язковими, а які — рекомендованими, і як оцінювати їхню ефективність. Школи не мають інструментів для контролю, а МВС не звітує про якість профілактичної роботи, що робить будь-яку статистику більше формальною, ніж доказовою. Фактично, інспектори здатні фіксувати порушення, але не завжди можуть їх запобігти, бо для цього потрібна синхронізація з педагогічними, психологічними та соціальними службами, якої наразі немає. У підсумку маємо традиційну класику жанру: хотіли як краще, а знову вийшло, як завжди.
