Перший дзвоник давно сприймається не лише як старт навчального року, ця подія набула особливого значення для дітей і дорослих. Вона проявляється в розгублених очах першокласників, які ледве втримують важкі букети, у хвилюванні батьків, що ледь стримують сльози, та в поглядах вчителів, сповнених гордості. Для українців 1 вересня стало більше, ніж просто щорічна традиція. Сьогодні це уособлення стійкості, надії й віри в майбутнє. Вже кілька років поспіль День знань проходить в умовах війни. У багатьох регіонах учні не мають можливості почути шкільний дзвоник наживо, адже заняття проводяться онлайн або відбуваються в умовах укриттів. Проте, незважаючи на небезпеку, діти продовжують навчатися, ставити запитання і мріяти. Це свято є нагадуванням про силу знань, про важливість збереження дитинства навіть у найскладніші часи. Хоча формат Першого дзвоника змінився, його сутність залишилася незмінною.
Освіта на лінії фронту: цифри, рішення, перспективи
Цьогоріч 1 вересня в Україні за шкільні парти (очне навчання) повернулися понад 2,3 мільйона учнів. Попри повітряні тривоги, тривожні новини та непрості умови, діти знову прийшли до класів:хто вперше, а хто вже майже на фініші шкільного шляху. Про це розповіла прем’єр-міністерка Юлія Свириденко. За її словами, новий навчальний рік почали загалом 3,5 мільйона дітей. І хоча частина учнів все ще навчається дистанційно, таких стало на 103 тисячі менше, ніж торік, тобто, поступово школи повертаються до звичного життя.
Цьогорічна статистика першачків виглядає як холодний душ для всієї країни. У новому навчальному році за парти сіли близько 252 тисяч першокласників. Торік їх було 314 тисяч, тобто кількість зменшилася на 62 тисячі. Про це повідомив голова парламентського комітету з питань освіти, науки та інновацій Сергій Бабак. Ця різниця дорівнює населенню середнього українського міста. Для розуміння масштабу: стільки людей живе у Первомайську на Миколаївщині або Коломиї на Івано-Франківщині. А це навіть на дві тисячі осіб більше, ніж у Борисполі на Київщині. Зниження кількості першокласників відображає демографічні процеси та наслідки війни. Частина дітей разом з батьками виїхала за кордон, народжуваність знизилася, у багатьох громадах кількість учнів помітно скоротилася.
Щоб навчання було не тільки якісним, а й безпечним, уряд на четвертий рік війни лише планує будувати нові укриття і активно вкладає кошти у модернізацію освітньої інфраструктури. За останні два роки на це спрямували майже 23 мільярди гривень, частину з цих коштів інвестують у будівництво нових, підземних шкіл. При цьому багато шкіл досі не мають укриттів, що особливо небезпечно для учнів профронтових міст.
Наразі зводиться понад 170 підземних шкіл, з яких у 33 будівництво вже завершено. До кінця 2025 року планують відкрити ще 150. Варто зазначити, що будівництво повноцінного укриття є справою недешевою: для того, щоб облаштувати безпечну школу для 500–700 учнів, потрібно орієнтовно 100 мільйонів гривень. Водночас у прикордонних областях ця сума може бути ще вищою через підвищений рівень загрози. Проте до кінця 2026 року чиновники обіцяють відкрити ще понад дві сотні.
А сучасні цифрові рішення вже працюють: платформа «Мрія» є у двох тисячах шкіл, а у постраждалих від війни громадах запрацювали 406 центрів цифрового навчання. Також у 2024 році було запущено новий експеримент — створення так званих захищених просторів. Це спеціально підготовлені приміщення у самих школах, куди діти можуть перейти під час тривоги. Вони не замінюють укриття, але дають тимчасове рішення там, де будівництво повноцінного захисту ще триває. До 2027 року всі навчальні заклади мають бути оснащені справжніми укриттями, що стало вже новим освітнім стандартом воєнного часу.
У новому навчальному році в Україні планують відкрити майже 12 тисяч шкіл. Більшість з них (понад вісім тисяч) працюватимуть у звичному очному форматі. Ще близько 2,5 тисяч закладів поєднуватимуть очне і дистанційне навчання, а півтори тисячі працюватимуть виключно онлайн. Формат навчання часто визначається не бажанням, а безпекою. Там, де чути вибухи або небезпека може настати за лічені хвилини, сісти за парту фізично неможливо. Саме тому у прифронтових районах, зонах ризику або там, де школи не мають укриттів, діти навчаються здебільшого дистанційно. Наприклад, у Харкові ще з 2022 року діє рішення Ради оборони: школи не відкриватимуть двері для очного навчання, заняття можуть відбуватися лише в онлайн-форматі або в укриттях, якщо є така можливість.
Наслідки обстрілів по освітній інфраструктурі є дуже болючими: 1779 шкіл пошкоджено, ще 226 повністю зруйновано. Але попри це система тримається. Освіта в Україні шукає шлях, як дістатися до кожного учня, навіть якщо цей шлях веде через екрани, тимчасові укриття чи нові адреси на карті.
На сьогоднішній день в Україні вже функціонують 56 релокованих шкіл, і чотири з них – з прифронтової Донеччини. Як повідомив міністр освіти Оксен Лісовий, ці навчальні заклади відновили роботу в нових містах, даючи дітям змогу залишитися у знайомому колективі навіть після вимушеного переїзду. Крім того, понад 338 тисяч українських школярів, які поки що не можуть повернутися на Батьківщину, продовжують навчання дистанційно, але теж у вітчизняних школах.
Навчання онлайн, за кордоном та під окупацією: три освітні фронти
Станом на 2024–2025 роки в дистанційному форматі навчаються понад 400 тисяч дітей в Україні та ще близько 350 тисяч за її межами. Онлайн-формат доступний тим, хто живе за кордоном, у прифронтових регіонах чи на тимчасово окупованих територіях. Для них держава створює умови, щоб навіть у найскладніших обставинах дитина могла залишатися в українському освітньому просторі.
Особливий підхід здійснюється до дітей, які зараз перебувають за межами України. Вони можуть обирати різні освітні маршрути: відвідувати місцеві школи, поєднувати їх із навчанням в українських закладах, навчатися екстерном або у спеціальних українських класах при громадах за кордоном. Щоб діти не обмежувалися лише українознавчими предметами, з 2025 року МОН дозволило їм вивчати математику, англійську та інші дисципліни — усе для того, щоб підготуватися до повернення додому чи до вступу в українські університети. До того ж, оцінки з місцевих шкіл можуть бути зараховані в українських закладах освіти, аби зменшити навантаження й уникнути дублювання навчання.
На тимчасово окупованих територіях ситуація ще складніша. Там, де зв’язок слабкий або небезпечний, усе частіше використовують педагогічний патронаж, коли вчитель працює з дитиною напряму, іноді навіть без інтернету. Понад 42 тисячі дітей у таких умовах продовжують здобувати українську освіту.
Також за попередніми даними, цього навчального року в перший клас в Україні підуть приблизно 252 тисячі дітей. Торік ця цифра становила 314 тисяч, тож цьогоріч кількість першокласників зменшилася на понад 60 тисяч. Про це повідомив голова парламентського комітету з питань освіти, науки та інновацій Сергій Бабак Остаточну статистику Міністерство освіти і науки оприлюднить після 5 вересня, коли школи завершать процес формування класів і подадуть офіційні звіти.
За словами Бабака, основними причинами такого падіння є низький рівень народжуваності, а також масовий виїзд родин із дітьми за кордон у перші роки повномасштабної війни. Водночас, як зауважив нардеп, цього року значна частина шестирічок залишилася в Україні, а дехто навіть повернувся з-за кордону спеціально до початку навчання.
Однак демографічні наслідки ще даватимуться взнаки в майбутньому. Зменшення кількості першокласників, на думку Бабака, триватиме і надалі, адже це процес, який уже запущений, і зупинити його буде складно.
Освіта за розміром: що означає нова межа для українських шкіл
Цього року 1 вересня ознаменується не лише початком нового навчального року, а й серйозними змінами для частини українських шкіл. Згідно з урядовим рішенням, держава більше не фінансуватиме заклади, де навчається менше 45 учнів. Звучить суворо, але за цією цифрою стоїть серйозна реформа, яку почали ще у 2016-му році. Тоді планку встановили на рівні 25 учнів. Тепер їх налічується 45, а наступного року планують підняти її до 60.
Тепер утримання маленьких шкіл надто дороге для держави. Комунальні послуги, зарплати персоналу, адміністративні витрати лягає на плечі бюджету значно важче, ніж у великих школах із повними класами. Іноді в таких закладах на кожного учня припадає більше витрат, ніж у будь-якому столичному ліцеї. А буває й таке, що вчителів більше, ніж учнів. Водночас якість освіти там не завжди відповідає базовим стандартам, коли один учитель змушений викладати одразу кілька предметів, і не завжди за фахом.
За оцінками парламентського комітету з питань освіти, в Україні є понад 500 шкіл, де навчається менше 45 дітей. Тож держава просто більше не виділятиме на такі школи освітню субвенцію. Але, як кажуть у МОН, йдеться не про масові закриття, а про переосмислення. Наприклад, початкові школи залишаться навіть у найвіддаленіших селах, бо возити малюків у перші-другі класи щодня за 10–15 кілометрів є рішенням небезпечним і психологічно важким.
Водночас для учнів 5–9 класів громади можуть понизити статус школи і залишити лише початкову ланку, а старших дітей підвозити до опорних шкіл, де є все: повні класи, сучасні лабораторії, фахові вчителі. Держава, своєю чергою, бере на себе організацію підвезення, забезпечує шкільний автобус, пальне та логістику. Зараз триває оновлення автопарку: держава збільшила фінансування на закупівлю шкільних автобусів і щороку поповнює його на 500–700 одиниць.
Історія виникнення Дня знань
Попри всі випробування нового навчального року, перше вересня лишається важливою датою у календарі. Але звідки взагалі взялася ця дата? Можна подумати, що це просто зручно починати з осені, коли літні канікули вже позаду, але за цим стоїть довга й несподівано цікава історія.
Ідея починати новий рік саме 1 вересня з’явилася ще в далекому 325 році, коли імператор Костянтин Великий вирішив: осінь є чудовим часом для нового початку. Русь перейняла цю традицію в XV столітті, а саме з 1492 року навчальний та церковний рік почали рахувати з вересня. Хоча пізніше, за Петра I, офіційним «Новим роком» став січень, традиція починати навчання восени залишилася в гімназіях і університетах, а от у селах школярі сідали за парти лише в грудні після збору врожаю.
Проте сам День знань як державне свято з’явився набагато пізніше, лише у 1984 році, коли в СРСР вирішили офіційно відзначати початок навчального року. У незалежній Україні це свято затвердили у 1999-му, й з того часу 1 вересня стало особливою датою для мільйонів дітей та їхніх родин. На превеликий жаль, останні кілька років традиційне святкування в Україні змінилося. Через війну багато учнів не можуть зібратися на шкільному подвір’ї, не чутно урочистого дзвоника, а замість святкових лінійок, лунають постійні тривоги. І все ж, 1 вересня лишається символом, коли, попри війну, діти повертаються до навчання, до мрій і до майбутнього.
До речі, традиція святкувати 1 вересня далеко не універсальна. В Японії, наприклад, навчальний рік починається у квітні, а закінчується у березні наступного року. В Австралії діти йдуть до школи після 26 січня, а в США та Канаді навчання стартує у проміжку між серпнем і вереснем. У Канаді, наприклад, 1 вересня ще тривають літні канікули, а школярі святкують День праці в перший понеділок вересня, відпочиваючи з родинами на природі. До школи вони повертаються лише наступного дня у вівторок. А ось у Німеччині школярі теж святкують, але інакше. Першокласники приходять не з букетами, а з величезними яскравими конусами, які самі майструють або купують напередодні. У ці конуси складають цукерки, дрібні подарунки та шкільне приладдя. Цій милій традиції вже майже 150 років.
А ще 1 вересня є святом, яке встигло зібрати навколо себе чимало цікавих фактів. Наприклад, найдовший урок у світі провели в Австралії, і він тривав 54 години. Також існує повір’я, що 1 вересня не варто ділитися планами на рік. Кажуть, цього дня краще почати з малого: налаштуватися, зібрати думки, не поспішати хвалитися цілями, бо це, як перший крок у подорож.
Разом з Україною новий навчальний рік почнуть ще 123 країни. Ще 43 держави стартують із 1 січня, а 16 — з березня. Світ різний, але любов до знань лишається спільною для всіх.
Цьогорічне 1 вересня перетворилося з чергової дати в календарі на дзеркало нашої реальності. Дзвоник може не лунати в повітрі, а лунати у віртуальній кімнаті Zoom чи у глухому коридорі під укриттям. Але сам факт, що діти йдуть до школи вже є великою подією. У тиші сирен, серед зруйнованих будівель і тривог, освіта в Україні не зникла, а адаптувалася.
Ми часто звикли сприймати школу як щось буденне. Та нині за кожним “добрим ранком” на уроці стоїть ціла система, яка тримається на вчителях, батьках, громадах і просто людях, яким не байдуже. Знання тепер втілюють собою не просто програму, а місток, що з’єднує покоління у час, коли все довкола змінюється.
Сьогодні деякі парти залишилися порожніми… Війна не щадить навіть дітей. Крім того, хтось з них пішов до школи без мами чи тата, а хтось з вчителів не повернеться до класу. І хоча це гірка правда, вона лише додає ваги кожному відкритому класу, кожній відремонтованій школі й кожному дню, коли навчання стає можливим попри всі негоди. Тож можливо, саме в цьому і криється нова суть Дня знань. Не про урочистості, а вибір, як продовжувати рух навіть тоді, коли все навколо здригається і руйнується.
