Україна сьогодні — це країна контрастів, а українське суспільство тріщить по швах. Одні намагаються вижити в умовах постійної економії, раціонують їжу, відмовляють собі навіть у базових потребах. А інші, серед яких в першу чергу ті, хто називає себе «слугами народу», відправляються на відпочинок у дорогі курорти, купують елітні автівки та невиправдано підвищують свою заробітну плату, знецінюючи працю інших верств населення.
Поки нас переконують в потребі затягнути паски, розкішні маєтки політиків сяють золотими люстрами, а на їхніх банкетах лунають тости за “важливі досягнення”. В народі говорять: «кому війна, а кому мати рідна». У цій реальності війна й криза для них стають не перешкодою, а можливістю набивати собі кишені. Стаття 1 Конституції стверджує, що ми живемо в демократичній, правовій і соціальній державі. Але чи можна це назвати правдою, коли для більшості населення життя перетворилося на боротьбу за виживання, а привілеї та закони працюють лише на користь обраних?
«Українська прірва»
За останні роки розрив між багатими й бідними став настільки глибоким, що здається, ніби ми живемо у паралельних світах. І поки еліти будують собі «острови безпеки» з високими парканами, решта країни дедалі більше занурюється у злидні. Спробуємо розібратися, як сталося, що замість розвитку та процвітання ми отримали економіку виживання.
Як вказують результати обстеження соціально-економічного стану домогосподарств (ОСЕСД), яке проводили Інститут демографії та проблем якості життя НАН України й Український центр соціальних реформ у грудні 2023 року — лютому 2024 року на замовлення Міністерства соціальної політики України, у 2023 році рівень бідності в Україні зріс у 1,7 разів у порівнянні з 2021 роком (з 20,6 % до 35,5 %). Експерти вказують, що основною причиною цього зростання став різкий економічний спад у 2022 році, а 2023 рік лише закріпив цю тенденцію.
Проте у Закарпатській та Чернівецькій областях рівень бідності залишився на рівні 2021 року, що пов’язано з переміщенням підприємств на безпечніші території країни та приїздом переселенців на ці території після початку повномасштабного вторгнення. Натомість у Чернігівській, Сумській та Волинській областях показники бідності суттєво зросли через близькість до кордонів, міграцію населення та, у випадку перших двох регіонів, активні бойові дії. Варто зазначити, що дані не охоплюють тимчасово окуповані території.
Якщо ж порівнювати з першими роками російсько-української війни (2014-2015 рр.), коли рівень бідності населення зріс утричі, то у 2022 році, попри всі труднощі, економіка більш-менш утрималась.
На рівень бідності також вказує показник ВВП на душу населення, який у 2023 році, який за поточним курсом долара США, становив $5 181 на душу населення був найнижчим серед країн Європи, де світовий середній показник складає $11–12 тисяч. Однак і тут ситуація не однозначна, так як цей показник зріс порівняно з рівнем до 2022 року ($3 200–3 600), що пояснюється скороченням кількості населення країни.
Як бачимо, за останні роки рівень бідності в Україні стрімко зріс. Середньостатистичний громадянин все частіше опиняється перед вибором: купити продукти чи оплатити комунальні послуги. Дохід більшості сімей скоротився до рівня виживання. Водночас багаті стають ще багатшими, використовуючи економічну кризу для власної вигоди. Елітні райони, дорогі автівки, офшори — це зовсім інший світ, який існує паралельно із життям більшості українців. Для тих, хто володіє ресурсами та зв’язками, законів фактично не існує. Судові процеси проти багатіїв перетворюються на фарс, а корупція давно стала нормою. Навряд чи можна говорити про демократію, коли для одних закони — це лише формальність, а для інших вони є тягарем. Малий бізнес душиться податками та штрафами, середній клас зникає, а трудові мігранти залишають країну у пошуках кращої долі. Ті, хто залишаються, стають заручниками системи, яка працює на благо обраних.
Соціальна держава чи утопія
Україна офіційно проголошує себе соціальною державою. Але у соціальній країні пенсіонери не можуть дозволити собі навіть базові ліки, а молодь змушена працювати на двох роботах, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями. Державна допомога розподіляється несправедливо, а більшість програм підтримки існують лише на папері.
Демократія означає рівність можливостей. Проте, на жаль, сьогодні це слово втрачає свій сенс. Коли багаті диктують правила, а бідні змушені мовчки терпіти, демократичні принципи руйнуються. Конституція стає декларацією ідеалів, які не мають нічого спільного з реальністю.
Зростання рівня бідності призводить не лише до економічних проблем. Це стає загрозою існуванню країни як такої. Руйнування середнього класу, поляризація суспільства, зневіра у правосудді та державі стають на заваді будівництва добробуту країни і прогресу. Зараз, як ніколи, потрібна політична воля для змін. Україні потрібно не тільки вистояти у боротьбі за свою незалежність, а також сприяти розвитку країни та вступу до ЄС. І тут важливо, щоб депутати поступилися своїми принципами та були готові відмовитися від своїх привілеїв заради справедливості та добробуту всієї країни
Виживання для одних, привілеї для інших
Сім’ї, де батьки працюють на двох роботах, щоб прогодувати дітей, постійно чують від політиків, що жити складно всім, в бюджеті не вистачає коштів, а тому треба терпіти. Але це «складно» для простих людей означає чергу в гуманітарних центрах або економію на ліках. Для депутатів же це «відпустка з обмеженнями», коли доводиться летіти бізнес-класом замість приватного літака.
Навіть під час війни, коли суспільство віддає останнє для фронту, у багатьох верхівкових кабінетах киплять зовсім інші справи. У фокусі багатьох можновладців земельні ділянки, корупційні тендери та лобіювання інтересів багатіїв. До проблем простих робітників та пенсіонерів їм немає діла.
Українська система довго будувалася так, щоб багаті й впливові були поза досяжністю законів. Поки прості люди працюють, щоб сплачувати податки, ці податки часто перетворюються на кошти для благополуччя тих, хто сидить у парламентських кріслах. Щоразу, коли доходить до підвищення зарплат вчителям чи лікарям, депутати сумно зітхають: «Бюджет не витримає». Але дивним чином знаходяться мільйони на нові автомобілі для урядових установ чи ремонти кабінетів. Подібне розшарування доводить до відчаю та руйнує суспільство зсередини. Люди перестають вірити у справедливість, у владу, у можливість змін. Країна перетворюється на полігон для збагачення обраних, поки більшість лише бореться за виживання.
Зростання рівня глибокої бідності безпосередньо пов’язане з наслідками повномасштабної війни. Страждають пенсіонери, які проживають самотньо та отримують мінімальну пенсію. Борються за виживання внутрішньо переміщені особи (ВПО), які залишилися без даху над головою, майна, що наживалося роками та не змогли знайти роботу. Але, як не парадоксально, на ринку праці попри дефіцит кадрів у деяких професіях, рівень безробіття залишається високим. Це пояснюється тим, що ринок праці ще не повністю відновився після початку повномасштабної війни. За оцінками експертів, рівень відновлення становить близько 2/3 або 3/4 від довоєнного. Кількість робочих місць досі значно менша, ніж у 2021 році. Крім того, частина населення виїхала за кордон, а створення нових робочих місць у деяких регіонах залишається недостатнім. Також попит на робочу силу не відповідає пропозиції. У певних сферах, особливо тих, які вимагають високої кваліфікації, відчувається гострий брак спеціалістів. У таких випадках роботодавці змушені пропонувати вищі зарплати, щоб привабити потрібних працівників.
Як боротися з бідністю: уроки від інших країн
Бідність і нерівність — це проблема, з якою зіштовхуються всі країни світу. Проте деякі держави змогли знайти ефективні способи, як зменшити розрив між багатими й бідними, зробивши рівність і соціальну справедливість не лише словами, а реальністю.
Пройдемося сторінками історії, щоб з’ясувати, як саме їм це вдалося. Так, у 1930-х роках, під час Великої депресії, США опинилися на межі економічного колапсу. Мільйони людей втратили роботу й домівки. Президент Франклін Рузвельт запустив програму «Новий курс», яка стала переломним моментом у боротьбі з бідністю. В ході цієї програми держава створила мільйони робочих місць через масштабні інфраструктурні проєкти, запровадила соціальне страхування й мінімальну зарплату. В результаті, країна отримала економічний ріст, а багато американців змогли повернутися до повноцінного життя.
Досить згадати Німеччину, яка після Другої світової війни буквально лежала в руїнах, а рівень бідності зашкалював. Але вже через кілька десятиліть країна стала однією з найсильніших економік світу. Чиновники інвестували в освіту, створили умови для розвитку малого бізнесу, запровадили широку систему соціальних виплат. Вони створили так звану соціальну ринкову економіку, де встановлено баланс між свободою ринку та відповідальністю держави перед громадянами.
У 2003 році Бразилія запустила програму «Bolsa Família», яка передбачала грошові виплати для найбідніших сімей. Принцип роботи цієї програми базувався на виплатах фінансової допомоги родинам, якщо їхні діти ходили до школи й регулярно відвідували лікаря. Це дало змогу понад 40 млн людей піднятися з рівня крайньої бідності.
За останні 40 років Китай вивів із бідності понад 800 млн людей. Уряд провів численні реформи у сільському господарстві, створив робочі місця у містах, постійно інвестує в інфраструктуру та освіту. Держава дотримується і зараз чіткої стратегії боротьби з бідністю, як частиною національної політики.
А от в деяких канадських провінціях експериментують із запровадженням базового доходу, коли кожен громадянин отримує певну суму грошей від держави, незалежно від того, чи працює він. Ідея базується на тому, що мінімальна фінансова підтримка дає людям змогу закрити базові потреби й зосередитися на пошуку роботи чи навчанні.
Швеція, Норвегія, Данія та Фінляндія — приклади держав, де рівень нерівності є одним із найнижчих у світі. Пояснення цьому дуже просте: високі податки на доходи багатих і великі корпорації спрямовуються на фінансування безкоштовної освіти, медицини, соціального житла й допомоги. В скандинавських країнах не бояться говорити про перерозподіл багатства. Це не робить людей однаково багатими, але забезпечує їм рівний доступ до базових можливостей. Тому і вважаються шведи, норвежці та фіни щасливими й освіченими громадянами з високим рівнем життя та низькою злочинністю. І це не утопія, а реальні європейські країни сьогодні.
Як демонструє досвід інших країн, бідність можна перемогти, змінивши відношення до неї. Адже це не вирок, а виклик, який можна подолати за наявності політичної волі й ефективної стратегії. Україні варто вилучити з досягнень інших країн наступні уроки:
- інвестиції в освіту та медицину створюють рівні можливості;
- високі податки для багатих і корпорацій — це не кара, а спосіб підтримати суспільство;
- соціальні програми працюють, якщо вони адресні та контрольовані, а не лише зафіксовані на папері.
Але головне – ефективне державне управління та подолання тотальної корупції, а також політична воля влади це здійснити.
Якщо ж ситуація не зміниться, то країна ризикує опинитися в замкненому колі бідності, нерівності та соціальної напруги. Чиновникам варто зрозуміти, що від бідності не можна відмахуватися, як від чогось незначного. Адже саме вона почне руйнувати економіку, довіру до держави, підточить основи демократії й створить підґрунтя для політичних маніпуляцій.
Країна, де більшість людей живе на межі виживання, не може розвиватися. Ослаблена економіка, масовий відтік працездатного населення, зневіра в справедливості можуть призвести до точки неповернення. Якщо держава не змінить пріоритетів, ми побачимо ще більшу соціальну прірву, де багаті й далі диктуватимуть правила, а решта намагатиметься просто вижити, а образ демократичної та соціальної держави залишиться лише ілюзією на папері.
