Під час Форуму оборонної промисловості Україна-ЄС, покликаному посилити підтримку української військової промисловості, міністр стратегічних галузей промисловості Олександр Камишин заявив Politico, що ЄС має використати свої гроші для розміщення замовлень на виготовлення зброї українським компаніям для постачання їх Києву. На думку міністра, купівля зброї та боєприпасів для ЗСУ в українських компаніях є “найкращим, найшвидшим та найефективнішим способом допомогти нам на передовій”.
“Країни ЄС мають використовувати кошти блоку для розміщення замовлень на озброєння українським компаніям, які потім можна буде використати для постачання Києва”, – заявив Олександр Камишин.
І, зрозуміло, ці слова були сприйняті на ура європейськими чиновниками. Так, цю саму ідею висловив на форумі і головний дипломат ЄС Жозеп Боррель:
“Ми маємо бути більш креативними та вивчати нові способи надання військової допомоги Україні. Закупівля обладнання в українських компаній або в європейських та українських спільних підприємств, створених в Україні, – це варіант, який ми розглянемо”.
Реакція європейських чиновників не випадкова. Справа в тому, що в Європі існує два прямо протилежні відносини до виробництва зброї сьогодні. З одного боку, на словах, політичний істеблішмент Старої Європи (Франція, Німеччина, Бельгія) постійно твердить про необхідність поставок озброєння в Україну, а значить – розширення виробництва зброї. Тобто для України – все чудово. Однак це все відбувається у публічній сфері, а точніше у сфері піару. А у сфері не публічної, виробники зброї вимагають від політичних лідерів гарантій того, що виробництво зброї не закінчиться сьогодні чи завтра, однак таких гарантій уряди країн Європи давати не хочуть.
Ми звикли вважати, що ринок виробництва озброєнь надприбутковий. Але це далеко не так, і тим більше не завжди. Необхідно також пам’ятати, що європейські концерни, які виробляють зброю, перебувають під найжорстокішим політичним контролем. Неодноразово в минулому вже були ситуації, коли великі та дрібні угоди європейських концернів скасовувалися, якщо були впливові політичні сили, які вважали, що покупці європейської зброї порушують права людини. В результаті виробляти зброю виявилося не дуже вигідно, і це, м’яко кажучи. Саме тому гучні заклики збільшити постачання озброєння Україні не йдуть далі за заклики: постачати в рамках масштабної війни нічого. Війна вимагає постачання в десятки, а то й сотні разів більше, ніж це було раніше. Але що буде, якщо війна скінчиться?
Тільки ті постачальники зброї, які мають надійні ринки збуту, можуть збільшити виробництво, але вони не готові до тих масштабів, які потребує війна. Тому бажання виробників зброї отримати гарантії від своїх урядів є цілком розумним, але уряди зовсім не поспішають їх давати. Особливо на тлі цьогорічних виборів, коли питання про фінанси обов’язково вийде на перші смуги дискусій. Саме тому для відомого пацифіста Жозепа Бореля пропозиція Олександра Камишина – ідеальна. І його радість цілком закономірна.
Однак, на жаль, тут виникають дві дуже серйозні проблеми: технічна та фінансово-організаційна. Почнемо з простішої – технічної. Ще у 2022 році, коли вперше почалися постачання західного озброєння в Україну, одним із найважливіших чинників цих постачань була повна технічна перевага західного озброєння над аналогічною російською. Завдяки цьому величезні запаси колишньої радянської зброї мало допомагали російській армії – західна зброя була набагато ефективнішою. Однак, якщо сьогодні Україна використовуватиме озброєння, вироблене у себе, то його технічний рівень буде, як мінімум, не вищим, ніж у Росії.
Треба сказати, що у Росії останні два роки, незважаючи на прогнози початку війни, виробництво озброєння стало на потік. Звичайно, Росія сьогодні не здатна виробляти важку зброю – немає технічних кадрів, можливо є й проблеми зі верстатами та іншим обладнанням, але масу озброєння, яким сьогодні ведеться масова війна: прості ракети, снаряди, БПЛА – Росія здатна виробляти в дуже великих масштабах. Можна говорити, що в умовах божевільної російської корупції ця зброя має явно завищену собівартість. При цьому завдяки нафті та газу у РФ немає проблем із готівкою, а санкції мають вкрай невисокий ефект.
Навіть якщо в Україні все буде добре, і всі фінансово-організаційні проблеми будуть вирішені, вона не зможе випускати зброю в російських масштабах – фізично не вистачить потужностей та кадрів, а технічний рівень цієї продукції – буде не вищим за російську. Ця ситуація є програшною. Але головне це не. Головне: виробництво, логістика та фінанси.
До Закону США про допомогу Україні республіканці внесли дуже важливий пункт: усі грошові суми, які США передає Україні, мають передаватися у вигляді кредитів – щось на зразок ленд-лізу. Причина полягає в тому, що багато республіканців у Конгресі вкрай незадоволені тим, як Україна використовує отримані кошти, а простіше кажучи – крадіжкою українських чиновників, і вони хочуть різко посилити контроль за грошима.
Крім того, Камишин заявив на форумі, що тільки цього року розрив між можливостями нашої оборонної промисловості та наявними коштами на закупівлю озброєнь становить 10 мільярдів доларів. Насправді це дуже велика сума. Так, усі поставки озброєння США цього року складуть максимум у найкращому варіанті 7,8 мільярда доларів. За два роки війни США поставили нам зброї на суму трохи більше ніж 20 мільярдів.
Якби в Україні могли виробляти зброю на такі суми, то у нас було б дуже багато підприємств, які виготовляють зброю. Однак вважається, що ця картина дещо перебільшена. Ні в газетах, ні на сайтах немає оголошень про те, що терміново на роботу шукають інженерів, робітників, верстатників тощо. Водночас можна сказати, що немає нічого страшного, що поки що ці військові виробництва не розгорнулися – грошей у бюджеті все одно немає. А ось коли з’являться західні гроші, ось тоді ми і… На жаль, далеко не так просто.
Так, Україна була осередком військової промисловості. Колись. Той час давно пішов, померли, або, як мінімум, пішли на пенсію ті фахівці, які все це робили. Сьогодні знайти тямущого інженера складніше в сотні разів, ніж знайти маркетолога. Важко знайти навіть верстатників, а якщо ви хочете, щоб вони виконували роботи 5-6 розряду, то це взагалі неможливе завдання. Рівень підготовки наших студентів технічних вузів нижчий за будь-яку критику. До речі, та сама проблема, що й у Росії. Тому до слів міністра вкрай мало довіри. Ми не знаємо, це вважається найсуворішою військовою таємницею, скільки озброєння сьогодні виробляється в Україні, але за багатьма непрямими даними – набагато менше, ніж каже міністр.
Вкрай важливим є те, що будь-яку людину, знайому із ситуацією в системі держзакзів, хвилюватиме питання про те: хто і як замовлятиме цю зброю, хто і як її прийматиме, хто і як встановлюватиме ціни на прийом продукції? Досі жодна з цих проблем, наскільки нам відомо, не вирішена. Немає чітких правил гри у сфері виробництва зброї. І взагалі виникає відчуття, що слова міністра означають фінансування державних підприємств із виробництва зброї, а це взагалі викинуті гроші у сьогоднішніх умовах.Крадіжка у цій сфері божевільна, ігри з держзамовленнями – зразки афер. Відкати та все інше – одна з найважливіших складових цієї гри. І гравцям, судячи з всього, байдуже, які ставки в ній, і скільки крові українців коштують ці шахрайства.
На жаль, є відчуття, що за цими словами міністра стоїть просто бажання взяти участь у дерибані. Конгресмени-республіканці з Палати представників зовсім не випадково вирішили більше не давати Україні безкоштовних позик, а видавати лише позики: кредит довіри нашій владі вкрай низький. Натомість тепер європейський чиновник отримає чудову нагоду не давати своїм збройовим баронам гарантійних листів: Україна сама зробить зброю! Якби така ідея виникла у 2022 році, можливо, не було б жодних сумнівів. Однак з того часу багато що змінилося. І для того, щоб ці слова не були черговою брехнею, або щоб вони не стали основою для нового дерибану, необхідне чітке визначення: хто і як бере участь у виробництві зброї в Україні? Хто встановлює ціни на цю зброю? Хто його сприймає?
Колись в Україні було створено систему «Прозоро», яка мала вирішити питання участі у тендері, але дуже швидко це все стало суто «галочним». Тому сьогодні, в умовах військової таємниці, як має здійснюватись цей відбір, невідомо.
Під час Першої світової війни було створено мережу приватних підприємств, які працювали на виробництво зброї та боєприпасів нарівні з державними заводами. Але згідно з діючими тоді правилами, ці заводи були повністю економічно незалежні від уряду, і діяли в рамках ринкових відносин. За мірками сьогодення, в той час держава взагалі не знала корупції. Тобто розміри корупції були нікчемними за нашими мірками. Влада мала інші проблеми: переважна більшість бізнесменів були прихильниками кадетів і політичними противниками уряду, тому охоронне відділення вело таємне стеження за цими асоціаціями підприємців. Однак це не заважало їм випускати військову продукцію, а уряду закуповувати її. Просто встановлювалися єдині ціни і для казенних заводів, і для приватних. І все! Ця система цілком успішно працювала і держава протягом двох років у рази збільшила виробництво озброєння.
Можна припустити, що вся ця гучна програма, про яку говорив міністр Камишин на форумі, буде неможлива до тих пір, поки в країні не буде проведено докорінну реформу державного управління. Уряд позбавиться сотень своїх контролюючих функцій, і в десятки разів скоротить витрати на управління. Саме в такому випадку ідея виробництва зброї в Україні може отримати цілком нормальну реалізацію, але сьогодні цей монстр, який ми вигодували роками, просто фізично не здатний на те, про що говорив міністр Олександр Камишин – мастило машини нашого уряду просто з’їсть левову частку виділених коштів.
Леонід Штекель
