Матері дітей з інвалідністю щодня стикаються з величезними витратами на медикаменти, лікувальні процедури та спеціальне навчання, які під час війни стали для багатьох родин непосильним тягарем. Коли сімейні стосунки руйнуються, ввесь цей фінансовий та психологічний тиск часто лягає на плечі того, з ким залишається дитина, хоча закон вимагає від обох батьків рівної участі в житті сина чи доньки. Як показала судова практика, стан здоров’я неповнолітніх є вирішальним фактором у суді.
Ця історія почалася в Нововоронцовському районі на Херсонщині, де мати хворої дитини вимушена була звернутися до суду, щоб офіційно стягнути з колишнього чоловіка гроші у фіксованій сумі. Жінка надала всі документи, які підтверджували необхідність регулярних медичних процедур, і суд першої інстанції 27.02.2026 призначив виплати у розмірі 15 000 грн щомісяця.
Проте батько порахував таку суму завищеною і подав апеляцію, наполягаючи на зменшенні виплат майже вдвічі — до 8 000 грн. Головним його аргументом було те, що колишня дружина не довела свої витрати, а сам він не має можливості платити так багато.
Коли справа № 954/2853/25 потрапила до Херсонського апеляційного суду, колегія суддів почала детально розбиратися у сімейних обставинах і доходах. Закон чітко вказує, що розлучення не знімає обов’язків з чоловіка, а права обох батьків щодо дитини залишаються абсолютно рівними.
Призначаючи конкретну фіксовану суму, судді зобов’язані оцінювати не лише бажання платника, а й реальні потреби малюка. Оскільки сімейне законодавство передбачає обов’язкову участь обох батьків у додаткових витратах на лікування хронічних хвороб, суд перевірив фінансовий стан чоловіка, наявність у нього іншого майна чи інших дітей, яких треба утримувати.
Під час перевірки з’ясувалися важливі деталі: мати дитини взагалі не може повноцінно працювати, адже щодня забезпечує складний догляд за дитиною з інвалідністю. При цьому батько є абсолютно працездатним, не має жодних інших утриманців чи родичів похилого віку, які б потребували його грошей, і тривалий час отримував заробітну плату за кордоном.
У підсумку 08.06.2026 апеляційний суд повністю відхилив скаргу батька і залишив чинним первісне рішення — чоловік зобов’язаний сплачувати 15 000 грн щомісяця. Судді зазначили, що ця цифра не є остаточною на все життя, тому в разі покращення здоров’я дитини або різкої зміни доходів чоловіка суму аліментів можна буде офіційно змінити.
Цей судовий процес показав, що реальні потреби малюка мають безумовний пріоритет перед спробами платника приховати або применшити свої заробітки. Апеляційна інстанція дала зрозумілий сигнал: тривала робота за кордоном та працездатний вік є достатніми підставами для призначення адекватних виплат, які покривають реальну реабілітацію. Ухвалена постанова доводить, що батьківська відповідальність вимірюється не формальними прожитковими мінімумами, а реальними фінансовими діями, необхідними для підтримання життя та здоров’я дитини.
