Посвідчення особи на повернення з окупації: чому новий експеримент уряду перетворився на безпекову пастку для молоді

Народження на тимчасово окупованих територіях України давно перетворилося для нового покоління на приховану юридичну пастку, де прагнення зберегти зв’язок з Батьківщиною натрапляє на глуху стіну державної бюрократії. Замість обіцяного полегшення та цифрової інтеграції, ухвалена Кабміном постанова №736, якою затвердив порядок реалізації експериментального проєкту щодо оформлення посвідчення особи на повернення в Україну з окупованих територій, виставила перед молодими українцями, які намагаються вирватися з ізоляції, спірний і часто нездійсненний ультиматум. Вимагаючи від заявників конфіденційні координати їхніх родин в окупації та присутність свідків, держава фактично переклала всі безпекові ризики війни на плечі підлітків, змушуючи їх обирати між шансом на порятунок і загрозою для життя близьких.

Громадяни за зачиненими дверима: демографічна криза ТОТ та виклик для судової системи

Демографічна ситуація на тимчасово окупованих територіях України, включаючи Кримський півострів, залишається одним з найбільш складних та водночас закритих питань для системного аналізу. За офіційною оцінкою уряду, яку в травні 2026 року публічно озвучив міністр соціальної політики Денис Улютін, у цих регіонах зараз перебуває близько 3 мільйонів громадян. Разом з цим незалежні дослідники оперують значно ширшим діапазоном, припускаючи наявність у зазначених регіонах від 3 до 7 мільйонів жителів.

Таке суттєве розходження у цифрах цілком зрозуміле, адже брак верифікованих даних посилюється стихійними міграційними процесами, примусовими депортаціями місцевого населення та постійним виїздом людей через треті країни, що перетворює будь-яку статичну оцінку лише на умовний орієнтир у динамічному полі демографічної кризи.

Показником того, що попри розрив адміністративних зв’язків значна частина цього населення прагне зберегти юридичну приналежність до власної держави, є специфічне навантаження на українську судову систему. Протягом періоду з 2022 по 2024 роки вітчизняні суди розглянули понад 6 тисяч справ, предметом яких було легітимне встановлення факту народження дітей на тимчасово окупованих територіях. Поряд з цим згідно з офіційним узагальненим Коментованим оглядом судової практики Верховного Суду, станом на кінець минулого року та першу половину 2026 року українські суди розглянули понад 8 500 справ щодо встановлення факту народження дітей на тимчасово окупованих територіях за період повномасштабного вторгнення.

Ця статистика відображає виключно ті прецеденти, коли батькам довелося проходити повну національну судову процедуру, щоб офіційно визнати факт появи дитини на світ та інтегрувати її в українське правове поле. Зіставляючи ці юридичні процеси із загальною чисельністю мешканців в окупації, можна стверджувати, що кожен такий позов свідчить про стійке прагнення батьків забезпечити правовий статус та громадянство нової генерації українців в умовах тривалої ізоляції.

Цілком очевидно, що за таких умов держава має невідкладно розробити та впровадити низку нормативно-правових документів, які б суттєво спростили й цифровізували процес отримання національних свідоцтв і паспортів для українців, котрі, попри всі ризики та тривалу ізоляцію, прагнуть зберегти свій юридичний зв’язок з батьківщиною та захистити власну ідентичність.

Презумпція нелояльності: юридичні суперечності та безумовне вето спецслужб у Постанові № 736

Водночас ухвалена Кабінетом Міністрів України Постанова № 736 від 4 червня 2026 року, яка дала старт експериментальному проєкту щодо оформлення посвідчень на повернення для громадян, народжених на тимчасово окупованих територіях, задумувалася як інструмент гуманітарної інтеграції молоді, проте на практиці ризикує перетворитися на систему адміністративних бар’єрів. Затверджений порядок уповноважує дипломатичні установи у Білорусі, Грузії, Вірменії, Казахстані та Туреччині видавати відповідні документи особам, які з’явилися на світ після 24 серпня 1991 року і чиї дані відсутні в Єдиному державному демографічному реєстрі.

Однак, попри задекларовану мету забезпечити безперешкодний транзит цієї категорії українців на підконтрольну уряду територію, глибинний аналіз нормативного акта виявляє критичні юридичні суперечності, логістичні пастки та безпекові ризики, що ставить під сумнів первинний позитивний намір законодавця.

Юридична конструкція документа вступає у прямий конфлікт із фундаментальними засадами міжнародного та конституційного права, оскільки створює механізми, які правозахисники трактують як опосередковане позбавлення права на в’їзд до власної країни. Згідно зі статтею 3 Протоколу № 4 до Європейської конвенції з прав людини, держава не може відмовити своєму громадянину у перетині кордону на повернення, а практику створення штучних бюрократичних перешкод Європейський суд з прав людини послідовно прирівнює до прямого порушення цієї норми. Конституція України так само визначає право на повернення на Батьківщину як невідчужуване, тому делегування будь-якому відомству повноважень блокувати цей процес є кроком, що виходить за межі правового поля демократичної держави.

Практичний вимір реалізації постанови покладає на заявника непомірний і часто нездійсненний тягар, перетворюючи процедуру верифікації на випробування, яке під силу далеко не кожному. Запроваджена дворівнева ідентифікація вимагає залучення найближчих родичів для підтвердження особи особисто або через систему відеозв’язку.

Цілком очевидно, що одним з головних недоліків аналізованого Порядку є відсутність альтернативних процедур ідентифікації особи. Якщо заявник не може привести свідка зі встановленого списку, система не пропонує жодного іншого виходу: ні розширення кола можливих свідків, ні використання альтернативних доказів, наприклад, письмових нотаріальних свідчень чи сукупності непрямих факторів, ні зміни уповноваженого органу. За таких умов брак свідка гарантує відмову, попри максимальне сприяння з боку самого заявника та надання ним усіх інших відомостей.

Ця правова норма виглядає особливо жорстокою, якщо зважити, на кого вона спрямована. Серед тих, хто потребує посвідчення, багато молоді, яка втратила батьків, пережила депортацію чи розлучилася з рідними під час евакуації. Для багатьох із них знайти передбаченого законом свідка об’єктивно неможливо. Оскільки Порядок не містить інструментів для подолання таких ситуацій, держава фактично позбавляє найбільш уразливих громадян права на отримання документа.

Крім того, вимога надати паперові докази від людини, яка сформувалася в умовах багаторічної ізоляції, знищених архівів та бойових дій, виглядає несправедливим перекладанням провини за наслідки окупації з плечей держави на саму дитину. Нинішня редакція Порядку встановлює для українців, які намагаються повернутися з окупації або відновити документи, прихований, але надзвичайно жорстокий вибір. На папері процедура виглядає як звичайний бюрократичний анкетний збір, але на практиці вона перетворюється на безпекову пастку для їхніх родин.

Втім, головний камінь спотикання ховається в Опитувальнику. Держава вимагає від заявника не просто згадати батьків, дітей чи дідусів з бабусями, а викласти на стіл їхні повні актуальні координати: від номерів телефонів та електронних адрес до точних місць проживання. Жодних винятків чи пом’якшень для тих, чиї рідні досі залишаються на тимчасово окупованих територіях, не передбачено. При цьому, якщо інформації видасться замало для ідентифікації, у видачі посвідчення просто відмовлять. Отже,  людина опиняється перед вимушеною дилемою: або купити квиток на повернення ціною передачі контактів своїх близьких в окупації, або захистити їхню безпеку, але назавжди залишитися без документів.

Ситуація загострюється, якщо поглянути на логістику цих даних. Інформація не залишається в одному надійному сейфі, оскільки порядок дозволяє вільно розсилати зібрані анкети величезному колу відомств — від Нацполіції, прикордонників та СБУ до Пенсійного фонду, ТЦК і навіть закладів освіти чи установ виконання покарань. Усі ці досьє офіційно зберігатимуться протягом 3 років. Проблема не в тому, що державні органи виконують свою роботу, а в тому, що Порядок не пропонує жодних спеціальних засобів захисту для такої чутливої інформації. Чим більше інстанцій мають доступ до баз даних, тим вищий ризик випадкового витоку, що для людини в окупації може коштувати свободи або, навіть, життя.

З юридичного погляду процедура взагалі створює парадоксальний прецедент. Підписуючи вступну частину Опитувальника, заявник одноосібно дає згоду на поширення персональних даних третіх осіб. Виходить, що держава дозволяє розпоряджатися конфіденційними даними людей, які взагалі не беруть участі у процесі, не давали на це згоди й найчастіше навіть не здогадуються, що їхні контакти та адреси кудись передаються.

Все це свідчить про те, що документ створювали без урахування реалій війни. Замість того, щоб керуватися принципом мінімізації даних і шукати альтернативні, безпечніші способи підтвердити особу, механізм діє за шаблоном мирного часу. У нинішньому вигляді ця процедура повністю ігнорує фактор небезпеки й перекладає весь безпековий ризик із плечей держави на плечі конкретної родини в окупації.

Окремою серйозною проблемою є маршрут, який має подолати потенційний отримувач документа. Він пролягає через фінансову та логістичну пастку, оскільки для подачі заяви необхідно самостійно виїхати з окупованих регіонів через територію РФ до однієї з 5 визначених країн. Перебування в країні-агресорі без належних документів та перетин кількох державних кордонів не лише вимагає колосальних коштів, але й несе пряму загрозу свободі та життю молодих людей.

Ситуація погіршується тривалими строками розгляду справ, який може затягнутися до 2 місяців, нарікаючи заявників на тривале перебування, наприклад, у Казахстані чи Білорусі, без легального статусу, джерел фінансування, права на працевлаштування чи даху над головою. Навіть у разі успішного проходження цього випробування людина отримує документ із жорстким тримісячним «строком придатності» для одноразового в’їзду, який неможливо продовжити чи перевипустити, через що будь-яка хвороба чи скасування евакуаційного рейсу безповоротно анулює єдиний шанс на порятунок.

Також увагу привертає безпековий блок постанови, який наділяє Службу безпеки України правом вето щодо видачі посвідчень без зобов’язання аргументувати мотиви свого рішення. Така абсолютна закритість спецслужби формує величезне поле для корупційних ризиків та посадових зловживань, адже заявник, отримавши немотивовану відмову, позбавляється реальної можливості оскаржити її в судовому чи адміністративному порядку, не володіючи суттю претензій до своєї особи.

Порядок зобов’язує закордонні дипломатичні установи інформувати СБУ, ДМС та Держприкордонслужбу про кожен факт оформлення посвідчення, причому так зване застереження з боку СБУ стає автоматичною підставою для відмови заявнику. Оскільки текст документа взагалі не розкриває підстав, критеріїв чи форми надання таких застережень, виникає величезний ризик суб’єктивного та неоднакового застосування цієї норми на практиці. Громадяни опиняються в ситуації повної правової невизначеності, коли не можуть оцінити свої шанси на отримання документа, а в разі відмови позбавлені можливості її аргументовано оскаржити.

Отже, фактично спецслужба отримує безумовне право вето на в’їзд громадян до власної країни. Це суттєво виходить за межі стандартної процедури ідентифікації особи та підтвердження громадянства, а головне — прямо суперечить статті 33 Конституції України, яка гарантує, що жоден громадянин не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися додому.

Окрім суто юридичних суперечностей, такий підхід закладає небезпечний соціально-політичний тренд. Запроваджене регулювання фактично легітимізує автоматичну підозрілість щодо мешканців окупованих територій. Держава починає сприймати їх не як постраждалих від окупації співгромадян, які потребують підтримки, а як потенційне джерело загроз, що вимагає додаткових суворих перевірок. Оскільки для жодної іншої категорії українців подібне залучення СБУ до встановлення особи не передбачене, це створює умови для стигматизації жителів ТОТ і закріплює в суспільстві стереотип про їхню нібито нелояльність. Особливо руйнівно це може вплинути на молодь, яка намагається виїхати з окупації заради майбутнього в Україні, але замість інтеграційних програм і допомоги стикається з недовірою та новими перешкодами.

Ситуація ускладнюється ще й тим, як саме ухвалювався цей документ. Кабінет Міністрів затвердив постанову без публічних обговорень та відкритих консультацій із зацікавленими сторонами. Через відсутність діалогу правозахисні та громадські організації, які роками працюють із постраждалими від війни, не змогли взяти участь в обговоренні майбутнього документа. Це призвело до ігнорування практичного досвіду експертів та реальних потреб людей, що повністю суперечить базовим принципам прозорості та людиноцентричності державної політики.

Водночас документ містить два технологічних та процедурних нововведення, які можна оцінити позитивно і які демонструють потенціал для подальшого розвитку державного сервісу в умовах війни. Першим прогресивним кроком є розширення переліку інформаційних баз даних, що дозволяє залучати для первинної перевірки відомостей ширше коло державних реєстрів, окрім базового Демографічного. Другим вдалим інструментом стало офіційне впровадження відеоконференцзв’язку для дистанційного опитування свідків, що повністю знищує проблему територіального обмеження і є адекватною відповіддю на виклики сьогодення, хоча й не здатне самостійно компенсувати загальний дискримінаційний характер ухваленого порядку.

З огляду на всі вищезазначені правові колізії, Постанова № 736 від 4 червня 2026 року, замість того, щоб підтримати молодих українців, які виросли в окупації та змогли вирватися,  фактично закриває перед ними двері, перетворюючись на важке бюрократичне випробування. Для багатьох підлітків та молодих людей такі жорсткі вимоги просто унеможливлюють процес повернення, адже їхні рідні часто залишаються в окупації, не можуть виїхати через небезпеку або фінансові труднощі. Як наслідок, молодь опиняється у пастці без документів та прав, покарана лише за те, де їй довелося народитися.

Не лишаючись байдужими до такої складної ситуації, зі спільною заявою та вимогою терміново змінити документ, вже виступили 9 провідних правозахисних та благодійних організацій, серед яких «Донбас СОС», «Схід SOS», Центр прав людини ZMINA, «Право на захист», ГО Громадський холдинг «Група впливу», Кримська правозахисна група, ГО “Розуміння кризи”, БО “БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”, ГО «КримСОС». Вони пропонують Кабміну та МВС провести відкрите обговорення проблеми із залученням експертів, правозахисників та самих людей, які пройшли через досвід життя в окупації. Адже на державу покладено важливий обов’язок допомагати своїм громадянам повертатися в український простір, а не створювати для них зайві перешкоди та заплутані бюрократичні правила.

Запровадження інструментів, які  ізолюють найбільш уразливу частину юних громадян, демонструє небезпечний зсув пріоритетів, коли інституційний страх перед потенційними безпековими ризиками переважає над стратегічним завданням збереження людського капіталу та боротьби за розум нового покоління. Намагання розв’язувати комплексні проблеми воєнного часу за допомогою шаблонів і логіки мирного періоду створює ситуацію, коли декларований європейський вектор правової системи контрастує з реальним ставленням до людини як до об’єкта підозри. Справжня стійкість системи полягає не в ультимативній закритості, а  здатності створювати механізми, які захищають національну безпеку, не руйнуючи при цьому довіру власних громадян.