2025 рік добігає кінця, але українці все ще живуть в умовах війни та невизначеності: постійна загроза змушує суспільство адаптуватися до реальності, в якій люди змушені виживати щодня. Зростання цін і податків, зміни на ринку праці, перегляд освітньої системи та колективна втома від мобілізації сформували нові очікування і соціальні пріоритети. Настрої українців у 2025 році вже не можна описати лише як «солідарність» або «рішучість». Вони стали багатовимірними, бо поєднують стійкість і психологічну втому, прагнення безпеки та скепсис щодо ефективності державних інституцій, а також глибокі конфлікти між різними групами населення.
Війна як домінантний чинник життя суспільства
Упродовж 2025 року повномасштабна війна не завершилася, і цей факт сам по собі став визначальним для політичної й економічної динаміки в Україні. Війна перейшла у тривалу фазу виснаження, де жодна сторона не може досягти вирішального стратегічного прориву, а нові спроби переговорів не давали однозначних результатів.
У кінці року з’явилися повідомлення про досягнення консенсусу між Україною та США щодо ключових пунктів, які мають сприяти завершенню війни, хоча саме питання контролю над територіями, зокрема Донбасом, залишалося надзвичайно чутливим і невирішеним.
Ці домовленості супроводжувалися гучними дискусіями в Україні про можливість створення демілітаризованої зони на сході як частини мирного процесу. Такі теми, що раніше виглядали неприйнятними для широких політичних кіл, почали обговорюватися на найвищому рівні, що вказує на зміни у стратегічному мисленні й пошук компромісів у контексті затяжної війни.
Водночас на міжнародній арені тривала напруга, пов’язана з амбіціями Кремля, які, за оцінками аналітичних центрів, не зменшилися, незважаючи на військові втрати та економічні труднощі Росії.
Економіка України у 2025 році характеризувалася високим рівнем невизначеності, що багато в чому було зумовлене тривалістю війни та адаптацією урядових фінансових рішень до потреб оборони. Частка витрат на оборону залишалася значною, а пріоритети економічної політики визначалися не стільки розвитком, скільки виживанням у воєнних умовах. Так, за даними Національного банку України, реальний ВВП зростав уповільненими темпами, приблизно на 1,9 % у 2025 році, порівняно з 2,9 % у 2024 році, що відображає обмежений відновлювальний потенціал економіки у умовах бойових дій та обмежень виробництва.
Довготривалі наслідки війни проявлялися також у структурних змінах Держбюджету, де значна частина державних ресурсів спрямовувалася на оборону, що обмежувало фінансування інших секторів економіки. За оцінкою Міжнародного Інституту Свободи, частка видатків на оборону та безпеку в Україні у 2025 році залишалася суттєвою і становила до 30 % ВВП у період 2023–2025 років, що впливало на інвестиції у цивільні галузі та стимулювало перерозподіл ресурсів у бік державного сектору.
Інфляційний тиск залишався одним з ключових ризиків, хоча, варто зазначити, що інфляція почала знижуватися і у жовтні 2025 року становила близько 10,9 %. Водночас, ціни на товари та послуги продовжували зростати, що відчували домогосподарства та бізнес. Національний банк України прогнозував подальше зниження інфляції нижче 10 % до кінця року, але рівень цін все ще був помітно вищим за довоєнний.
Ситуація на ринку праці була теж залишалася напруженою, оскільки брак кваліфікованих працівників, висока конкуренція за робочу силу та часткове повернення трудових мігрантів хоча і сприяли певній стабілізації зайнятості, але зарплати лишалися на низькому рівні ростуть повільніше, ніж раніше, що особливо відчували малий бізнес та домогосподарства.
За даними галузевих опитувань (Advanter Group), найголовнішими проблемами для бізнесу у серпні-вересні 2025 року були непередбачувані дії держави (55,5 %), низький попит на внутрішньому ринку (53,5 %), нестача кваліфікованих працівників (51,6 %), високе податкове навантаження (36,3 %) та регуляторні перешкоди (26 %). Цілком зрозуміло, що все це впливало на діяльність малого бізнесу і зменшувало довіру підприємців до державних інституцій.
Як бачимо, таке поєднання факторів призвело до того, що в Україні зберігалися високі соціально-економічні ризики у вигляді інфляційного тиску, коливання курсу валют, а також напруженість на ринку праці, включно з гендерними диспропорціями у заробітках, які складали значну частину структурних проблем.
Крім того, рівень бідності в Україні у 2025 році демонструє тривожну тенденцію: хоча безробіття знижувалося (до 12% у червні), проксі-показник бідності (економія на їжі) зріс до 25,2%, а Світовий банк оцінював рівень бідності у травні 2025 на 29-37% населення, зі зростанням кількості бідних на 1,8 млн порівняно з 2020 роком, що свідчить про суттєве погіршення стану.
Соціальні настрої українців
У 2025 році українське суспільство виглядає не як нація, що горить від оптимізму, а спільнота, яка тягне на собі важку ношу тривалої трагедії. Колективна травма війни є щоденною реальністю: постійний стрес, втрата близьких, страх за майбутнє та невизначеність майже не змінюють своє обличчя з роками, а лише загострюються у нових формах і відлуннях. Українці досі переживають емоції, властиві людям, які довго живуть у стані безперервної загрози: хронічне напруження, фізичне виснаження та складнощі з адаптацією після повернення з фронту чи довготривалого перебування в зоні бойових дій. Це видно і в роботах психологів, і в соціальних дослідженнях, що фіксують високі рівні тривожності, депресії та інші прояви психологічного стресу серед різних вікових груп.
При цьому суспільний діалог про війну та мобілізацію перестав бути одностайним. У 2025 році на поверхні з’явилися глибші тріщини: частина людей зберігає рішучу готовність захищати країну, але інші дедалі більше відчувають втому і скепсис не лише до самих бойових дій, а й до механізмів, що їх супроводжують.
Крім того, в цьому році ще глибше критикується мобілізаційна політика. Колись нейтральні теми — хто і за яких умов має служити — тепер породжують суперечки, нерідко різко поляризуючи думки навіть серед близьких людей. Історії про несправедливу мобілізацію, «буси» агресивну і незаконну поведінку працівників ТЦК та страх перед викликом до нього все частіше з’являються не тільки в чатах, а й у відвертих дописах, де люди описують конфліктні ситуації. Також в цьому році побільшало випадків нападів українців на представників ТЦК, люди навчилися надати їм опір, але на жаль, це іноді призводить до смертельних наслідків. Отже, негативне сприйняття органів, які відповідають за призов і військовий облік, стало у 2025 році помітною суспільною тенденцією.
Питання мови та ідентичності, які раніше були менш помітними, в цьому році перетворилися на маркери глибших суспільних розбіжностей. Для одних українська мова є символом опору та нової ідентичності, для інших — буденним засобом спілкування без великої ідеологічної ваги. При цьому для багатьох українці, які спілкуються російською мовою, ще більше стали джерелом роздратування обурення. У суспільному полі, на форумах і в офлайн-дискусіях ця тема періодично загострюється, бо зачіпає не лише мовну практику, а й питання приналежності, пам’яті й майбутнього. Суперечки про мову іноді звучать голосно, іноді — тихо, але вони постійно вплітаються в інші гарячі теми, створюючи додатковий контекст для конфліктів і нерозуміння.
У 2025 році велика частина українців продовжила жити за кордоном, але настрої серед біженців різняться. Одні задоволені тим, як влаштувалися на новому місці, і не планують повертатися. Вони активно демонструють своє нове життя у соціальних мережах — фото гарних квартир, відпочинку, забезпеченого побуту. Для тих, хто залишився в Україні і пережив війну та її наслідки, така демонстрація часто викликає обурення й відчуття несправедливості: на фоні власних втрат і страждань це виглядає бездушно та провокативно.
Інша група біженців переживає за скорочення гуманітарної допомоги, відчуває ностальгію та сум за батьківщиною, потребує соціальної та психологічної підтримки, бо адаптація за кордоном часто не вирішує внутрішньої тривоги та почуття втрати.
Є ще категорія так званих «мажорів» — людей, які уникли мобілізації і живуть у відокремленій, безпечній реальності. Для них війна практично не існує, і вони здебільшого не відчувають ні страху, ні відповідальності, ні морального тиску.
Окремо варто виділити великий прошарок тих, хто наживається на війні: мародерів, корупціонерів та людей, які експлуатують українців і ресурси країни для власної вигоди. Корупція у 2025 році досягла космічних масштабів, і багато хто з цієї категорії фактично зацікавлений у продовженні конфлікту. У цьому році їхня зухвалість і апетити ще більше загострилися, що підсилює соціальну напруженість, бо всі бачать, як злочинці гуляють на свободі після судових вироків і внесення застав.
Ці та інші чинники сформували у 2025 році картину суспільства, яке все більше перелаштовується під тягарем довготривалої війни. Українці навчилися жити з постійним болем і невизначеністю, але одночасно це «навчання» приносить психологічні шрами, які не зникнуть із закінченням бойових дій. Цей стан не можна описати гаслами чи спрощеними формулами: це крок у глибоке розуміння того, як війна впливає на серця й розуми кожного, хто нею живе. naps.gov.ua
Рівень довіри до державних інститутів
Громадська думка українців у 2025 році відзначалася суперечливими тенденціями, адже з одного боку проявлялася сила волі та продовження спротиву, з іншого — глибока втома від невизначеності та кризові оцінки стану державних інститутів.
За даними опитування Центру Разумкова (лютий-березень 2025), лише близько 32 % українців вважають, що країна рухається у правильному напрямі, тоді як 46 % оцінюють її розвиток як неправильний. Водночас 28 % вірять, що країна подолає проблеми у найближчі роки, а 47 % бачать успіх у більш віддаленій перспективі.
Серед інших ключових результатів зазначається, що 88–85 % українців вважають, що корупція в державних органах є поширеною та зростає за даними міжнародних опитувань, що узгоджується з внутрішніми настроями про високий рівень корупції. Довіра до центральних органів влади у 2025 році була нижчою порівняно з періодом початку повномасштабної агресії. Згідно з даними Gallup, лише 46 % схвалювали діяльність національного керівництва загалом, хоча довіра до президента була вищою і становила близько 67 %.
Соціологи також відзначали, що популярність певних політичних лідерів підтримувалася не лише за поточні здобутки, а й частково через ореол минулих періодів, що демонструє, як психологічно суспільство звертається до символів стабільності у нестабільний час.
У 2025 році українське суспільство продовжувало трансформуватися під впливом тривалого конфлікту, створюючи нові соціальні пріоритети та джерела внутрішньої солідарності. Водночас з’являлися нові джерела напруги, пов’язані з розподілом ресурсів, мобілізаційними викликами та різницею досвідів тих, хто залишився в країні, і тих, хто перебував за її межами.
Згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології (КМІС, листопад-грудень 2025), 63 % українців зазначили, що готові «витримувати війну стільки, скільки буде необхідно», тоді як лише 9 % очікують завершення конфлікту до початку 2026 року, а 32 % вважають, що війна триватиме до 2027 року і довше, що свідчить про високий рівень невизначеності та психологічної напруги в суспільстві.
Настрої щодо миру і безпеки також відображали неоднозначність суспільних очікувань, бо 72 % українців були готові схвалити варіант мирного плану за умов поточної лінії фронту при збереженні санкцій і гарантій безпеки, тоді як 75 % категорично відкидали сценарій, який передбачав би скорочення армії та відмову від НАТО. Ці дані показують, що прагнення до стабільності поєднується з чіткою позицією щодо базових національних інтересів і безпекових червоних ліній.
Інше опитування Соціологічної групи «Рейтинг» (серпень 2025) засвідчило, що 59 % українців підтримують припинення бойових дій і пошук компромісу, але винятково за наявності міжнародних гарантій безпеки, а 82 % вважають переговори реалістичним шляхом завершення війни. При цьому 58 % вважають найважливішим отримання надійних гарантій фінансування та постачання озброєння від партнерів, що підкреслює значення зовнішньої підтримки й нових соціальних пріоритетів у громадській думці.
Ці дані також демонструють соціальну складність реакцій українців, адже з одного боку проявляється сильне бажання миру, відчуття солідарності та готовність до жорстких компромісів заради безпеки. А з іншого відчувається розуміння, що будь-які рішення мають бути підтримані гарантіями і не підривати довіру до державних інституцій. Наприклад, висока підтримка припинення бойових дій за умов міжнародних гарантій одночасно свідчить про напругу щодо ресурсів і безпеки, а також про соціальні дискусії навколо ролі зовнішніх союзників у майбутньому України.
Опитування також зафіксували чітке розмежування між бажанням стабільності «після війни» та невизначеністю щодо конкретних шляхів її досягнення. Частина громадян висловлювала бажання нормального життя без постійної тривоги за безпеку та економічну ситуацію, але при цьому більшість респондентів не могли конкретно окреслити механізми чи часові рамки такого переходу. Це відображає психологічну динаміку суспільства, яке одночасно мобілізоване й виснажене, прагне до відновлення й водночас не впевнене в майбутніх перспективах.
Освітня сфера: стійкість людей і криза рішень
Освітня сфера у 2025 році стала одним з найточніших індикаторів того, як держава функціонує в режимі тривалого виснаження. Формально система продовжувала працювати, але за цією зовнішньою стабільністю ховалася глибока структурна криза, яку більше неможливо маскувати гучними презентаціями реформ і правильними словами про «стійкість».
З одного боку, українська освіта продемонструвала здатність виживати в екстремальних умовах. Попри обстріли, відключення електроенергії та постійну міграцію, навчальний процес у більшості регіонів не зупинявся. Дистанційне й змішане навчання з вимушеного експерименту остаточно перетворилися на рутину, а вчителі фактично взяли на себе функції кризових менеджерів. Саме людський ресурс, а не ефективна політика, дозволив системі втриматися.
Втім, демографічні показники красномовно свідчили про звуження самої основи освітньої системи. На початку 2024/25 навчального року в Україні навчалося близько 3,74 млн учнів, що на 4,3 % менше, ніж роком раніше , і це є найнижчий показник за десятиліття. Разом із цим функціонувало близько 12,3 тис шкіл, значна частина яких є малокомплектними закладами в сільській місцевості, які опинилися під найбільшим ударом так званої «оптимізації».
Рішення держави припинити з 1 вересня 2025 року фінансування зарплат вчителів у школах, де навчається менше ніж 45 дітей, стало переломним моментом. Під загрозою опинилися щонайменше 400 шкіл, а разом із ними доступ до освіти для тисяч дітей у віддалених громадах перетворився на справжнє випробування. Під гаслами раціоналізації витрат держава фактично переклала відповідальність на місцеві бюджети, багато з яких фізично не здатні втримувати заклади освіти. У підсумку оптимізація дедалі більше нагадувала не реформу, а кероване згортання системи.
Кадрова ситуація лише посилювала цю кризу, бо освіта у 2025 році остаточно програвала конкуренцію за фахівців. Низька оплата праці, перевантаження, емоційне вигорання та відсутність реальних кар’єрних перспектив призвели до системного відтоку педагогів. За оцінками експертів, у найближчі роки країна ризикує зіткнутися з дефіцитом понад 100 тисяч учителів, насамперед у малих містах і селах. При цьому риторика про «підвищення статусу вчителя» залишалася декларативною і майже не підкріплювалася інституційними рішеннями.
Фінансово держава намагалася продемонструвати підтримку галузі і у 2025 році на освіту і науку було передбачено близько 194,3 млрд грн, що на 35 % більше, ніж у 2024-му році. Частину цих коштів спрямували на будівництво укриттів, закупівлю шкільних автобусів, харчування учнів і окремі доплати педагогам. Проте саме зростання бюджету оголило ключову проблему, згідно з якою гроші витрачалися переважно на латання дір, а не на системне оновлення змісту освіти, управлінських підходів і кадрової політики.
Громадська оцінка стану освіти також залишалася неоднозначно, оскільки понад половина громадян (54,2 %) позитивно оцінили готовність закладів освіти до навчального року 2025/26, що свідчить про адаптацію системи до воєнних умов. Але майже третина (28 %) висловлювали негативну оцінку, що вказує на глибокий розрив між формальною готовністю та реальною якістю освітнього процесу.
Вищу освіту в 2025 році також не оминула проблема стратегічної розгубленості. Під гаслами оптимізації й укрупнення часто приховувалася банальна економія, а не переосмислення ролі університетів у повоєнному відновленні країни. Частина рішень виглядала відірваною від потреб ринку праці й реальних демографічних змін, що лише поглиблювало недовіру студентів і викладачів до реформаторських намірів держави.
Ці тенденції стали особливо помітні на тлі демографічної кризи та падіння студентської бази, адже хоча університети були готові прийняти 429 тис бакалаврських місць, лише 200 тис абітурієнтів подали заявки на них. Це є прямим свідченням того, що понад половина місць залишилася вакантною, тобто мережа вищої освіти значно перевищує реальні потреби суспільства й ринку праці.
Попри це, кількість студентів першого курсу дещо зросла до 204 337 осіб, які були зараховані, що на 2,6 % більше, ніж минулого року. Але це зростання відбувалося в умовах значного зменшення кількості абітурієнтів віком понад 25 років (на 15 %), що вказує на відсутність зацікавленості в навчанні серед старших вікових груп і потенційних учасників перекваліфікації.
Цілком зрозуміло, що такі протилежні тренди, як надлишок місць і одночасне падіння зацікавленості певних категорій вступників лише підсилюють тезу про те, що плани з «оптимізації» мережі вишів радше випливають із необхідності закривати розрив між пропозицією та попитом, а не з упорядкуванням освітнього простору на користь якості. Держава ще не має чіткого плану скорочення надлишкових потужностей чи стимулювання зростання освітніх програм, які відповідають сучасним потребам економіки.
Водночас чисельність самих університетів скорочувалася не швидкими темпами, і станом на 1 січня 2025 року в Україні налічувалося 625 закладів вищої освіти, включно зі 434 державними, 40 муніципальними та 151 приватним, що є лише невеликим скороченням порівняно з попереднім роком. Ці дані демонструють, що реальне укрупнення та об’єднання закладів поки що лишається риторикою, а не структурною реформою.
Крім того, на тлі загального падіння попиту на деякі освітні програми, майже 178 720 першокурсників розпочали навчання у 2025/26 академічному році, що забезпечило функціонування університетської спільноти, але не вирішило основних викликів щодо доступності, якості та відповідності змісту освіти вимогам ринку праці.
Таким чином, навіть коли частина університетів втримує фундаментальні освітні функції, структурні проблеми залишаються невирішеними. Адже мережа не відповідає демографічній реальності, якість пропонованого навчання й можливості працевлаштування випускників часто не узгоджені, а реальний процес скорочення або укрупнення закладів виглядає повільним і неефективним. Це поглиблює недовіру студентів і викладачів до реформаторських намірів держави, які не здатні перейти від декларацій до системних змін.
Загалом, на рівні управлінських рішень освіта у 2025 році залишалася заручницею половинчастих реформ. Концепції змін оновлювалися швидше, ніж з’являлися механізми їх реалізації. Реформа «Нової української школи», яка колись подавалася як фундаментальна трансформація, дедалі більше нагадувала набір декларацій без адекватного фінансування, кадрового підкріплення та чесного аналізу результатів. Замість корекції помилок держава часто обирала шлях косметичних правок і гучних презентацій, що лише посилювало розрив між документами й реальністю класних кімнат.
Тож у підсумку освітня сфера у 2025 році постала як система, що тримається всупереч, а не завдяки. Її головним здобутком стала стійкість людей, а не ефективність інституцій. Головною ж поразкою цілком сміливо можна вважати нездатність чиновників чесно визнати провали реформ, відмовитися від імітації змін і перейти до жорсткого, але необхідного перегляду освітньої політики. Освіта вижила у війні, але питання, чи зможе вона стати основою відновлення країни після неї, у 2025 році залишалося відкритим і тривожно невизначеним.
Отже, 2025 рік показав, що тривала війна глибоко трансформувала повсякденне життя українців і суспільні настрої. Зросли соціальна напруга і виснаження, ще більше проявилася поляризація у ставленні до державних інституцій, мобілізації та один до одного. Економічна криза, обмежені ресурси та структурні проблеми освіти змушували людей адаптуватися за рахунок власних сил і компромісів. Українці навчилися балансувати між виживанням та збереженням базових соціальних зв’язків, але життя залишається напруженим і невизначеним. Однак хочеться сподіватися, що 2026 рік принесе мир і поступове відновлення, створивши більш передбачуване та безпечне життя для українців.
