Ось і добігає кінця 2024 рік, який запам’ятається не лише війною, викликами та героїзмом, але й новаторськими ідеями Міністерства освіти і науки України, які змушували суспільство то здивовано піднімати брови, то палко дискутувати. Черговий рік реформ від МОН залишив після себе більше запитань, ніж відповідей, і став полем для безлічі саркастичних мемів, гнівних постів у соцмережах і тривалих обговорень на педагогічних нарадах.
Ця, на перший погляд, активна діяльність МОН схожа на гру в темній кімнаті, де ти натрапляєш то на стіну, то на меблі, а інколи випадково вмикаєш чайник замість світла. Українська освіта вже звикла до цього “експериментального” підходу: з одного боку, нібито щось змінюється, а з іншого — виникає питання, чи ці зміни взагалі потрібні. Якщо поглянути на результати року, то можна побачити чимало зрушень. Наприклад, спробу цифровізувати освіту, нові навчальні програми, які то з’являються, то зникають, і вічну боротьбу за якість знань. Проте успіх цих зусиль часто залишається десь у зоні “намірів”. Складається враження, що головна мета реформаторів — це просто змінювати щось, аби було помітно, що вони працюють. А чи йде це на користь учасникам освітнього процесу? Тут вже питання риторичне.
Завдання від МОН: “бачу ціль – не бачу перепон”
Однією з головних рис освітніх реформ в Україні є постійні “зрушення”. Зрушили шкільну програму, зрушили стандарти оцінювання, зрушили навіть поняття освіти як такої. Іноді ці зрушення справді потрібні, але частіше вони нагадують спроби пересунути меблі в темній кімнаті: начебто й рухаєшся вперед, але кожен новий стілець на дорозі додає болю.
Почнемо, як того говорять, з самого початку. 6 червня 2024 року Верховна Рада ухвалила новий Закон України “Про дошкільну освіту”, який набере чинності 7 липня 2025 року. Згідно нового закону, держава ставить за мету забезпечити рівний та безбар’єрний доступ до дошкільної освіти для всіх дітей. Закон підкреслює, що кожна дитина має право на якісну освіту, починаючи з раннього віку. Тому чи не найголовнішою інновацією стала поява альтернативних типів дошкільних установ на кшталт мобільних дитячих садочків, сімейних дитсадків, центрів педагогічного партнерства, тощо.
У країнах ЄС приділяють значну увагу дошкіллю, адже це саме та ланка освіти, яка має значний вплив на економіку країни. Саме тому, за вимогами ЄС, всі країни ЄС мають досягти 96% охоплення дошкільною освітою дітей віком від трьох до шести років. У той час як в Україні станом на 2024 рік загальний відсоток дітей, охоплених різними формами дошкільної освіти, становить лише 73,1%. Тому така реформа дуже доречна для нашого суспільства, адже збільшення мережі дитячих садків, де діти будуть здобувати необхідні для сучасного світу навички та уміння, а також перебувати у безпечному середовищі дадуть змогу їх батькам спокійно повернутися на робочі місця та сприяти розвитку економіки країни. Ініціатива дуже корисна, але реформа, яка назріває, має передбачати не лише різноманітні форми дитячих садків, а й інтеграцію нових технологій у дошкільну освіту.
Нестача місць у садках — це не лише незручність, а справжня соціальна проблема. Адже багато батьків не можуть вийти на роботу через те, що немає кому доглядати за дитиною. Це відбивається на їхньому фінансовому становищі, кар’єрі, а найголовніше — на добробуті самих дітей, які втрачають можливість соціалізації та раннього розвитку. Але найболючіше в цій ситуації те, що цей дефіцит тисне на найвразливіших — родини, які не мають змоги оплатити приватний садок або найняти няню. Їм доводиться робити вибір між роботою і вихованням дитини вдома, що може призвести до відчуття ізоляції та стресу.
Однак найбільше змін зазнала загальна середня освіта. Її кардинальне реформування почалося ще з НУШ і триває досі. Як стверджують спеціалісти МОН, в рамках НУШ значні інвестиції вкладаються в розвиток особистості та сучасні освітні можливості. Можливостей і, дійсно, безліч, та як користуватися ними ефективно в освітньому процесі досі залишається дилемою. Сама реформа передбачає зміни до типової освітньої програми для 5-9 класів, гнучкість для шкіл та більше можливостей для подолання освітніх втрат.
У суспільстві довго обговорювався той факт, що 40% вчителів під час опитування “Нова українська школа” в 5–6-х класах: виклики впровадження” не змогли пояснити різницю між НУШ та попереднім підходом до освітнього процесу. Та чи вина в цьому вчителів, що до державних стандартів щоразу додається тільки більше нових термінів, а сам зміст не змінюється вже роками. Проблема в тому, що ми товчемося на одному місці, а віз і нині там.
Зміст освітнього процесу начебто ґрунтується на формуванні компетентностей, необхідних для успішної самореалізації у суспільстві, а головними учасниками освітнього процесу є здобувачі освіти та вчителі, але, насправді, виявляється, що це гучні слова на папері. На ділі у нас перевантажені шкільні програми, втомлені надмірною кількістю інформації учні, які, навіть, не знають, як сприймати цю інформацію та обтяжені непосильними обов’язками вчителі, що тримаються виключно на власному ентузіазмі та любові до своєї професії. МОН же, в свою чергу, наче випробує всіх учасників освітнього процесу на гнучкість, закидуючи сумнівними реформами на кшталт Уроків щастя, злиття Історії України та Всесвітньої історії, військової муштри на уроках оновленого предмету Захист України.
Детально про нововведення
Хочеться зупинитися на кожному нововведенні окремо. Українські “Уроки щастя” – це еквівалент американського курсу з соціально-емоційного навчання Well-Being. Експерти МОН на чолі з міністром освіти Оксеном Лісовим впевнені, що цей курс надасть школярам уміння необхідні, аби “розкрити увесь потенціал, що означає бути людиною вповні”. На перший погляд “Уроки щастя” здаються такою позитивною ініціативою. Однак чи не є це спробою держави приховати тяжкі проблеми, що спіткали наше суспільство? Навряд чи щастя за примусом допоможе нашим дітям впоратися з тяжкими випробуваннями, що випали на їхню долю. Ймовірно, треба направити зусилля на досягнення миру та впевненості у завтрашньому дню, щоб повернути нашим дітям щасливе дитинство, а не створювати його штучно, перевантажуючи шкільну програму додатковим уроком.
Взявшись за реформування історичної освіти в школі,чиновники з МОН не придумали нічого кращого, як об’єднати всесвітню історію та історію України в у єдиний загальноосвітній курс. Але ж всі ми прекрасно розуміємо, що історія – наука багатогранна і важливо, щоб жоден ключовий момент не залишився поза увагою. А це вимагає ретельного підбору матеріалів та залучення експертів з різних галузей для створення збалансованого курсу, де не відбувалося б заміщення або ущемлення тем важливих для побудови реалістичної картини історії України.
Лісовий тоді закликав навчитися сприймати Україну як одну із сотень країн всього світу. Та досвід минулого невблаганно вказує на те, що таке відношення лише призведе до повторення подій, коли нам розповідали про “дружбу народів”, водночас подавляючи нашу ідентичність та відштовхуючи на задвірки історії. Українці, як і багато інших народів, мають власну історію, наповнену великою кількістю подій та здобутків, наші діячі залишили помітний слід в цій історії і важливо зробити все можливе, аби про це дізналися нащадки. І має цей процес відбуватися не десь на фоні інших, а в повноцінному курсі з приділенням належної уваги всім важливим історичним віхам.
Запровадивши до навчальної програми курс “Захист України”, МОН зробило вагомий крок у напрямку розвитку свідомого суспільства, яке буде готове захищати свою державу, відстоювати національні цінності та гідність народу. Але знову ж таки, захопившись досвідом розвинених країн, чиновники забули, що на все це треба чималі кошти, а наша країна зараз намагається втриматися під жорсткими ударами ворога та зберегти свою економіку. Крім того, Україна поки що не може скористатися досвідом зарубіжних країн у проведенні навчань у польових умовах через надмірно складну безпекову ситуацію в країні.
У 2027 році стартує реформа старшої школи, одним із головних нововведень якої стане створення академічних та професійних ліцеїв, між якими будуть обирати випускники 9 класів. Навчання у академічних ліцеях триватиме три роки і буде представляти собою підготовку до вступу у вищий навчальний заклад. А професійні ліцеї надаватимуть одразу і повну загальну середню освіту, і можливість здобути професію. Таке розмежування дасть можливість задовольнити потребу країни у затребуваних професіях, а не спостерігати картину масового вступу у вузи та поповнення ринку праці незатребуваними в нинішніх умовах професіями.
Проте у створенні академічних та професійних ліцеїв є і негативна сторона. Для таких закладів має бути виділена окрема будівля. Але, якщо, скажімо у громаді не налічується велика кількість дітей, то після закінчення 9 класів до 10 перейде досить мало учнів, а отже, виділяти окрему будівлю для них просто буде не рентабельно. В такому випадку, школярам треба буде або їздити до міст, де будуть зосереджені головні ліцеї, або проживати у спеціально створених гуртожитках.
Перевага щодо професійного ліцею викликана бажанням держави підняти рейтинг професійної освіти. Адже ні для кого не секрет, що у суспільстві склався такий стереотип, що у професійні училища та технікуми йдуть ті учні, які погано навчалися у школі. Завдяки реформі ситуація має докорінно змінитися. Профільні ліцеї пропонуватимуть вступникам 3 профілі: мовно-літературний, суспільно-гуманітарний та STEM. Зміниться кардинальний підхід до навчання на користь концентрації на поглибленому вивченні предметів необхідних для майбутньої професії. Зменшення кількості предметів розвантажить учнів та дасть можливість покращити свій рівень знань з основних предметів. Дана реформа цілком зорієнтована на відповідність європейським стандартам та відповідає запитам ринку праці.
Але пункт “зменшення кількості предметів” викликає певне хвилювання. Питання надмірного навантаження школярів вже давно викликає стурбованість. Наші діти проводять багато часу за уроками та ще й в умовах онлайн навчання. Зрозуміло, що якісно підготуватися до всіх уроків та виконати домашнє завдання з усіх предметів – це не підйомне завдання для наших школярів. Починаючи з 2027 року, планується вилучення зі списку обов’язкових для вивчення предметів ті, що на думку чиновників з міністерства не є важливими для українських школярів. Натомість, з початком реалізації реформи старшої профільної школи учні 10–12-х класів вивчатимуть 7 обов’язкових предметів:
- Українська мова
- Українська література
- Історія України
- Англійська мова
- Математика
- Фізична культура
- “Захист України”
А от “зайвими” предметами стали:
- Зарубіжна література
- Всесвітня історія
- Громадянська освіта
- Біологія/екологія
- Географія
- Фізика та хімія.
Спеціалісти МОН запевняють, що частина дисциплін, які підпадають під скорочення, не зникають безслідно, а можуть бути інтегровані у вже існуючі предмети, що спрощує навчальний процес. Сумнівно, що діти віком 15-16 років можуть впевнено стверджувати, що йому зовсім не потрібні базові знання з фізики, біології чи хімії. Профільне навчання доцільно запроваджувати в старших класах, а в базовій школі учні мають отримати уявлення про багато різноманітних предметів, щоб бути в змозі самостійно обрати напрям навчання після завершення базової середньої освіти. Тому треба не перекидати години, або викреслювати предмети з освітньої програми, а ліпше попрацювати над якість та послідовністю викладання матеріалу взагалі.
Є й предмети, які часто несуть загальноосвітню цінність і формують широкий світогляд. Наприклад, історія мистецтв чи основи етики не можна назвати “зайвими”, адже вони розвивають культурну і моральну свідомість. Об’єднання ж кількох предметів може перетворити їх на хаотичний конгломерат інформації, де не залишиться часу на глибоке занурення в тему.
З метою компенсації освітніх втрат, МОН спланували повернення дітей за парти. Одразу було анонсовано побудову укриттів для шкіл:57 проєктів вже отримали фінансування за кошти субвенції, також виділено додаткові 5 млрд грн для шкіл і профтехів. Громадам пообіцяли автобуси для транспортування учнів до шкіл з укриттям, школярам – девайси для дистанційного навчання. Начебто всі мають бути задоволені. Хоча за даними ZN.UA в школах України зараз налічується 10 111 укриттів, але в самому МОН зовсім не моніторять ситуацію щодо шкіл, де немає укриттів взагалі, а, отже, досі не мають чіткої картини наскільки заклади освіти забезпечені укриттями. За вимогою Міністерства захисне укриття має бути у будівлі закладу, або на відстані не більше ніж 500 м.
Постає питання, а чи встигнуть діти своєчасно та організовано пройти до цього укриття у разі небезпеки? Наприклад, на Сумщині під час повітряної тривоги учні залишилися стояти просто неба через те, що укриття однієї із шкіл було зачинено в цей момент на ремонт. То чи варто так покладатися на наявність укриттів у навчальних закладах? Та і перебування в них, ну, скажімо, аж ніяк не сприяє навчальному процесу. Приміщення переповнене, матеріальна база не сприяє здійсненню навчальних цілей. Як правило, укриття розраховані лише на те, щоб всі учні туди помістилися, а далі діти, перебуваючи у таких сховищах, просто займаються своїми справами. Ні про яке навчання в цей момент і мови не йде.
Одночасно відбувається і “інтенсивна трансформація” , як назвав це заступник міністра освіти та науки України Михайло Винницький, в вищій освіті. Організація галузевої специфіки вузів – це пережитки радянської системи, на думку чиновників з МОН. Тож треба вищі навчальні заклади реорганізувати, бо в більшому, багатогалузевому закладі більше варіантів вибіркових предметів. Масштаб дає змогу краще забезпечити індивідуальні траєкторії підготовки студентів, у них ширший вибір предметів, більша конкуренція між викладачами за студента й, відповідно, краща якість освітнього середовища.
МОН планує створити три типи закладів:
- класичний університет, у якому розвиваються програми гуманітаристики, соціальних наук, природничих спеціальностей;
- університети прикладних наук – заклади, які співпрацюють із бізнесом у напрямі прикладних досліджень, у яких розвиваються дуальні програми, коли навчання відбувається без відриву від роботи;
- світоглядні академії для творчих професій, на кшталт музики, образотворчого мистецтва, хореографії.
Незважаючи на такі повномасштабні плани, ми спостерігаємо, як змінюються назви вузів, змінюється їх кількість, але не змінюється якість навчання. Водночас, пригадується гучна заява заступник Міністра освіти і науки України Михайла Винницького в подкасті “Дофамін для освіти” від ГО “Смарт Освіта” про те, що вища освіта в Україні має бути дорогою. Очевидно, що замість стимулювання якості освіти, така політика лише розширить розрив між багатими та бідними. У той час, коли суспільству потрібні кваліфіковані кадри, влада робить все можливе, щоб зупинити цей потік, перекриваючи доступ до знань для тих, хто не може заплатити за дорогі дипломи. Таке рішення звучить як вирок для сотень тисяч молодих українців, чия єдина надія на краще майбутнє — здобути знання. У більшості країн світу держави надають потужну підтримку студентам: безкоштовне навчання, стипендії, соціальні програми. Вони розуміють, що саме освічене покоління є запорукою економічного зростання та стабільності. Натомість в Україні уряд фактично відрізає доступ до освіти тим, хто найбільше її потребує.
На останок хочеться згадати і бідолашних педагогів, які на собі відчувають всі зміни в освіті і несуть цей тягар разом з вогником знань, який запалюють в серцях наших школярів. МОН постійно висуває нові вимоги до атестації педагогів. У 2023 році Міністерство освіти і науки України оголосило про нові зміни до Положення про атестацію педагогічних працівників. Зміни спрямовані на покращення якості освіти та спрощення процесу атестації, однак для багатьох вчителів вони стали додатковим тягарем.
Нові вимоги привнесли в рутинну роботу вчителя ще більше навантаження. Вчителі тепер мають відповідати більшій кількості критеріїв, які стосуються як професійних досягнень, так і застосування сучасних технологій у навчанні. Важливою складовою нової системи стала оцінка успішності учнів. Це спричинило чимало дискусій, оскільки успішність залежить від багатьох факторів, на які вчитель не завжди може вплинути (соціальний стан родини, матеріально-технічне забезпечення школи тощо). Вчителі тепер зобов’язані регулярно проходити курси підвищення кваліфікації та брати участь у професійних семінарах. Хоча це могло б бути позитивним аспектом, багато вчителів відзначають, що вони змушені проходити ці курси формально, без реальної можливості застосувати знання на практиці. Атестаційні комісії тепер мають більше автономії, але це також призвело до різниць у підходах до атестації в різних регіонах.
Зі зростанням кількості критеріїв для атестації вчителі відчувають більше навантаження. Багато педагогів скаржаться на те, що вони змушені витрачати більше часу на підготовку до атестації, ніж на реальний навчальний процес. Постійний тиск через необхідність відповідати новим вимогам і забезпечувати високі результати учнів призводить до стресу та емоційного вигорання. Вчителі зазначають, що бюрократичний підхід до оцінки їхньої роботи створює додаткові труднощі замість підтримки. Попри нові вимоги, фінансова ситуація для більшості педагогів не покращилася. Зарплати залишаються низькими, а додаткові обов’язки та вимоги не супроводжуються відповідними фінансовими стимулами.
Через зростаюче навантаження та відсутність належних умов багато вчителів покидають професію. Цей процес лише загострює проблему нестачі кваліфікованих педагогів в українських школах. Нові критерії не враховують реальних проблем освітнього процесу: зменшення кількості учнів у класах, недостатнє фінансування шкіл, застарілі навчальні матеріали. Нині спостерігається шокуючи тенденція з відтоком педагогів з шкіл. Якщо так буде продовжуватися і надалі, то українські школи просто не матимуть кому навчати наших дітей.
Найсумніше в цій історії те, що в таких умовах страждають ті, заради кого начебто все це й робиться. Учні та студенти, яким потрібні знання, замість освіти отримують постійний експеримент. Вчителі та викладачі, яким обіцяли підтримку, — лише нові звіти. А суспільство, яке сподівається на якісну систему освіти, залишається з одвічним “ну, наступного року точно щось покращиться”.
Як бачимо, всі ці проблеми йдуть ланцюжком одна за одною, часто тісно переплітаються і призводять до однієї великої проблеми – незадовільної якості освіти. Чи можна звинуватити МОН у бездіяльності? Навпаки, за останній час у Міністерстві освіти та науки видають реформаторські ідеї, наче гарячі пиріжки. Тільки все, що придумується без обговорення зі всіма учасниками навчального процесу навряд чи дасть позитивний результат, а, навпаки, як хронічна хвороба, залишиться і буде дошкуляти все життя. Зрозуміло, що освіта – це галузь, яка тісно пов’язана із життям суспільства, а тому має відповідати вимогам часу і постійно змінюватися. Добре, що у держави з’явилася та рушійна сила,що штовхає до змін в освітньому процесі і, вочевидь, сформувалося бачення, яким саме має бути сучасний освітній простір. Звісно, що на вдосконалення потрібен час і виважені дії.
Отже, реформи МОН є своєрідною грою в темряві. Рух є, зрушення відбуваються, але питання “куди саме?” залишається відкритим. Чиновники МОН намагаються впроваджувати зміни, та, на жаль, не всі з них наближають нас до успішної, сучасної освіти. Необдумані рішення часто призводять до того, що потім доводиться червоніти за свої гучні заяви в ефірах. Пан Лісовий та пан Винницький вже неодноразово говорили, що їх просто не так зрозуміли. Але не все так погано. Принаймні, зараз освіта в центрі уваги, і це вже плюс.
Ми говоримо про проблеми, шукаємо рішення, і хай навіть повільно, але рухаємося вперед. Так, помилки є, але ж їх можна виправити, якщо почати слухати освітян, учнів і студентів. Можливо, ще не все втрачено. Освітні реформи потребують не лише натхнення, а й чіткої стратегії та бачення. Якщо ці інгредієнти з’являться, то навіть у темній кімнаті можна знайти світло. Головне — не зупинятися, але й не ходити колами, бо українська освіта заслуговує на більше, ніж експерименти навмання.
