Системна недуга: як роки реформ і мільярдні транші довели українську медицину до клінічної смерті
Іноземна фінансова допомога на реформування системи охорони здоров’я вже багато років є сталим компонентом міжнародної підтримки України. У співпраці з європейськими інституціями, урядами США, Світовим банком та іншими донорами країна регулярно отримує багатомільйонні транші з чітко визначеною метою: трансформувати українську медичну систему в сучасну, доступну та пацієнтоорієнтовану.
На рівні презентацій і звітів ці процеси справді відбуваються. Публічні закупівлі, автономізація закладів, нові моделі фінансування, цифровізація — все це фіксується в офіційних документах, супроводжується індикаторами прогресу, кейсами успіху й словами про «наближення до європейських стандартів». Але щойно мова заходить про досвід пацієнта — ця картина різко змінюється. На тлі сталого фінансування та численних проєктів постає принципове питання: чому десятки мільйонів зовнішньої підтримки не створюють відчуття системного прориву? Чому пацієнт і далі не в центрі системи, а на її маргінесі?
Черговий транш Світового банку
50 мільйонів доларів — саме стільки виділив 11 квітня Світовий банк за право побачити реформу української медицини не лише на папері, а й у реальному житті. Гроші зайшли в рамках проєкту THRIVE, амбітно, але абстрактно названого «Трансформація охорони здоров’я через реформу та інвестиції в ефективність». Цей черговий «транш надії» став можливим лише після того, як Україна виконала ключову вимогу — підняла капітаційну ставку для первинної медичної допомоги. Тобто, підвищила розмір оплати за медичне обслуговування одного пацієнта незалежно від кількості його фактичних звернень за медичною допомогою впродовж визначеного періоду. У 2025 році згідно рішення уряду на одного пацієнта виділяють 844 гривні, що навіть вище за встановлений мінімум — 825. На фоні торішніх 786 гривень це начебто виглядає як прогрес.
У Мінфіні тішаться. Заступниця міністра фінансів Ольга Зикова не стримує свого оптимізму, наголошуючи на тому, що проєкт THRIVE дає змогу швидко підхопити фінансування, без якого якісна медицина в умовах війни є мрією, а не стратегією. Програма медичних гарантій, за її словами, залишається «одним з головних пріоритетів уряду». Формулювання знайоме, як стара пісня — повторюється при кожному новому транші. Але в системі, коли пацієнт купує плівку на флюорографію, ліки під час перебування в лікарні та при оформленні в стаціонар обов’язково повинен заплатити «благодійний внесок» й принести з собою миючі засоби з гумовими рукавичками, важко повірити, що десь у цій системі осіли чергові 50 мільйонів доларів.
Примітно, що Світовий банк працює не за логікою авансу, а за принципом «спочатку зроби — потім отримаєш». Кошти виділяються лише після того, як країна виконає конкретні умови, а незалежна перевірка підтвердить, що поставлені показники справді досягнуто. Це називається PforR — Program-for-Results. І саме тому реформа, яка має бути внутрішнім процесом змін, перетворюється на зовнішній показовий марафон. Не просто змінити щось у медицині, а змінити саме те, що можна швидко порахувати, внести у звіт, підписати і надіслати до Вашингтона. Звідси — природне спотворення пріоритетів. Те, що легко задокументувати, раптово стає важливішим за те, що справді потрібно системі. І саме тому чиновники замість того, щоб боротися з реальними проблемами лікарень чи пацієнтів, концентруються на речах, які можна красиво описати в таблицях, звітах і презентаціях.
Слід зазначити, що кредитна угода між Україною та Світовим банком на загальну суму 449 мільйонів доларів була підписана 10 грудня 2024 року. Вже до кінця того ж року Україна отримала перший транш — 220 мільйонів. Це була повна сума початкового етапу фінансування. Паралельно, у грудні, Світовий банк анонсував ще один пакет — 454 мільйони доларів, який має бути спрямований на продовження реформи системи охорони здоров’я в межах проєкту THRIVE.
Йдеться про великі гроші, а також жорстко структуровану модель співпраці: Світовий банк вкладається не у «добрі наміри», а чітко визначені дії, виконання яких підлягає формальній верифікації. Українській стороні залишаються два варіанти — або продовжити показувати реальні зміни, або шліфувати формальні індикатори до стану презентабельного звіту. Але що отримує на виході пацієнт — не уряд, не Світовий банк, не автори звітів, а людина, яка щодня приходить у реальну поліклініку?
Якщо черги не зникають, пацієнта просять купити шприц і фізрозчин, на рецептурне «вам потрібен аналіз» він чує «але не тут, а в приватній лабораторії», то всі ці транші існують десь між Мінфіном і кабінетом чиновника. Якщо в амбулаторії так і не з’являється елементарне обладнання, а лікар знову працює без медсестри, значить, мільйони доларів траншів покращили звітність, але не допомогли хворому.
Як медицину в Україні калічать вже десятки років
В Україні медицину реформують десятиліттями, і кожна нова спроба лише глибше затягує її в кризу. Результат реформи за реформою виглядає так — все менше лікарів, все більше платних послуг, все порожніші села й райцентри без амбулаторій, де не лишилося ані персоналу, ані обладнання, ані сенсу вивішувати графік прийому. Українцям щоразу обіцяють нову якість, сучасні підходи, європейські стандарти, а виходить чергова розруха, лише зі слайдами англійською мовою.
Особливою віхою в цьому багаторічному процесі стала епоха Уляни Супрун — американської громадянки з канадським паспортом, але без вищої медичної освіти, яку сюди занесло на хвилі післяреволюційної ейфорії. На словах — «тимчасова виконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я», а фактично — найрадикальніший експеримент над українською медициною за часів незалежності. В народі її тоді гостро називали «доктор смерть».
Після її реформ первинна ланка залишилася без лікарів, а пацієнти — без маршруту. Вона ліквідувала санепідслужбу в країні, де на носі була пандемія. Повністю знищила систему контролю за інфекціями, звільнивши фахівців, які десятиліттями тримали під контролем спалахи дифтерії, туберкульозу, холери, гепатитів. На їхнє місце прийшли «управлінці з охорони здоров’я», які не знали різниці між ротавірусом і кором. Коли в Україні почалася епідемія кору з тисячами інфікованих, від МОЗ у відповідь звучали мантри про «особисту відповідальність громадян». У 2017–2019 роках Україна пережила один із найбільших спалахів кору в Європі — понад 100 тисяч випадків. Частково це було наслідком антивакцинаторських настроїв, але також — провалу комунікаційної політики МОЗ.
Водночас у 2017 році міністерство не закупило жодної вакцини від туберкульозу, тому виникла пауза в забезпеченні БЦЖ. Супрун також скоротила фтизіатричні установи, в результаті чого значно підвищилася кількість хворих на туберкульоз.
Крім цього, вона запустила реформу, яка розвалила систему госпітальної мережі, що передбачало закриття чи перепрофілювання десятків малих лікарень. Це рішення було вкрай болючим для регіонів, при цьому жодної нової інфраструктури на заміну не збудували. В результаті люди втратили доступ до медичної допомоги в межах району, дитячі інтернати і частину лікарень закрили, а інші перетворили на напівживі підприємства без штатів, зарплат і пацієнтів.
Водночас Супрун просувала ідею «гроші йдуть за пацієнтом», але ніхто так і не побачив, куди і за ким вони йшли. Лікарі отримували копійки, пацієнти — список того, що «має бути безкоштовним», але чомусь стало коштувати в рази більше. Крім того, викликати лікаря додому хворим пацієнтам стало нереально.
Також Супрун знищила інститути післядипломної медичної освіти, фактично запровадивши хаос у підготовці спеціалістів. Вона скасувала обов’язкову інтернатуру за фахом, замінивши її «системою вільного вибору», яка працює лише там, де є об’єктивна конкуренція і фінансова база — тобто не в українських реаліях. Коли молоді лікарі почали виїжджати з країни, МОЗ заявило, що це «вибір кожного».
Служба крові, яку роками реформували як стратегічну галузь теж не пережила новацій Супрун. План реформування цієї служби полягав у створенні кількох великих міжрегіональних центрів. У результаті багато місцевих станцій переливання крові були закриті або зведені до мінімуму, техніку не оновлювали, фахівців скорочували, а закупівлі витратних матеріалів доводили до абсурду. У 2019 році Рахункова палата прямо заявила про погіршення ситуації з безпекою й доступністю донорської крові. Тим часом керівництво МОЗ фотографувалося з волонтерами та просувало в соцмережах культуру «робити самому»: самостійно купувати бинти, самостійно здавати аналізи, самостійно шукати ліки.
Також в результаті реформ Супрун перше закупівлі ліків були передані міжнародним організаціям — UNICEF, Crown Agents, ПРООН, що виникало великі затримки в постачанні. Наприклад, ліки проти ВІЛ, туберкульозу й онкології приїздили з запізненням на місяці, тому пацієнти були змушені переривати терапію.
Уляна Супрун активно комунікувала через соцмережі, однак це часто виглядало як приватний блог, а не позиція урядової посадовиці. Її заяви про те, що «борщ не має лікувального ефекту» або що «не треба лікувати температуру», та поради, як мити руки, часто ставали приводом для гострої критики.
Апофеозом стало те, що після завершення своїх горе-реформ Супрун тихо виїхала з України. Без звіту, жодної відповідальності та аналізу наслідків. Народна назва — «доктор смерть» — не була емоційною образою. Вона стала відображенням ставлення суспільства до політики, яка під гаслами «прогресивних» реформ зруйнувала залишки однієї з найкращих медичних систем світу — системи Семашка, якою досі користуються прогресивні країни. Вона передбачала безкоштовну допомогу, профілактику хвороб, дієву мережу спеціалізованих лікарень і повну вакцинацію населення — без Telegram-кампаній, грантів, траншів і хаосу.
Сьогодні наслідки реформи Супрун та подальше сучасне реформування медицини видно не в звітах, а лікарнях і поліклініках. Там, де пацієнт з інфарктом чекає на кардіолога, якого вже скоротили. Там, де «оптимізоване відділення» перетворилося на голі стіни. Там, де держава все ще обіцяє, а люди все ще виживають.
Слово «реформа» в Україні давно вже втратило будь-який позитивний зміст у всіх сферах діяльності. Воно не асоціюється з оновленням чи полегшенням, а лише з хаосом, примусом і черговим знущанням над здоровим глуздом. Коли звучить «реформа», українці мимоволі чекають чергової заборони, втрати доступу або «економії» на базових правах під виглядом «оптимізації».
У медицині цей термін став синонімом: «буде ще гірше». Результат бачать всі — декларації з сімейними лікарями перетворилися на обов’язковий пропуск до медицини. Без направлення — жодного вузького спеціаліста, аналізу, процедури, навіть якщо хвороба очевидна. Хочеш піти до ендокринолога, кардіолога чи ревматолога — чекай годинами під кабінетом прийому терапевта, який потім ще й вирішить, чи дати направлення. Потім ще тижнями треба чекати візиту до вузького спеціаліста. В районах і селах — часто взагалі без лікаря. Частина фахівців просто зникла з мапи державної медицини, бо пішла в приватну практику, виїхала за кордон або просто не витримала такої «оптимізації».
Ліки — це окрема тема. Ціни в аптеках стали недосяжними для пенсіонерів та малозабезпечених. Препарати, які колись коштували 80–100 гривень, тепер треба віддати 300–400 гривень. У системі гарантованих ліків — постійні збої: то препарат не входить до переліку, то є, але відсутній у найближчих десяти аптеках. Від пацієнта вимагають чекати, подавати заявку, потім купувати за власний рахунок, бо «держава не встигла закупити».
Водночас в результаті реформ якість медичних послуг не зросла. Оновлені амбулаторії — з відсутніми лабораторіями. Нові форми фінансування — без обладнання. Держава платить лікарям нібито за кількість пацієнтів, але не забезпечує нічим, крім голих стін і моніторингу в Excel. Медсестри і санітарки масово звільняються, кадрова яма глибшає, в дитячих лікарнях бракує вузьких спеціалістів, психіатричну допомогу скоротили — в багатьох регіонах немає стаціонарного відділення. Це не «менеджмент», а банальна стіна на шляху до лікування. І тоді знову звучить те саме питання, яке не зникає роками: куди ж поділися всі ці транші міжнародної підтримки?
Дарма лікуватися — це лікуватися дарма. Ця фраза в Україні живе довше, ніж більшість реформаторів на своїх посадах, вона стала народним діагнозом медичній системі. І якщо у вас немає грошей на лікування, то є два шляхи — або мовчки йти додому й чекати, поки мине, або не мине… Бо держава офіційно надала вам право на безкоштовну медицину, але доступ до неї залишила за зачиненими дверима. У вас може бути інвалідність, хронічна хвороба, потреба в операції, дитина з температурою, але якщо ви не маєте готівки на обстеження, аналізи, ліки, дорогу до міста й «добровільну» оплату, ви не пацієнт, а просто зайвий.
А ось і результат реформ медичної сфери за рахунок мільйонних міжнародних траншів. Як свідчить звіт щодо державної реєстрації актів цивільного стану Міністерства юстиції, у 2024 році в Україні померло майже пів мільйона людей — 495 090. Це в 2,8 раза більше, ніж народилося. Лише 176 679 нових життів на тлі масштабного вимирання. І це не наслідок війни, а дзеркало дій чиновників, акт клінічної смерті системи, яку десятиліттями «оптимізували», скорочували та перебудовували.
