Технократія замість логіки: чому нова очільниця Мінкульту може посилити кризу в сфері культури

Кабінет Міністрів України призначив тимчасову виконувачку обов’язків міністра культури та стратегічних комунікацій. Нею стала Тетяна Бережна — фахівець в юридичній, економічній та адміністративній сферах. Це кадрове рішення було представлено як технічний крок, покликаний забезпечити «керованість у період трансформації» та «живий діалог з культурною спільнотою». Проте сама постать Бережної викликає запитання не лише щодо відповідності цьому напрямку, а й щодо загальної логіки державної політики в гуманітарному секторі. Людина, яка не має жодного професійного досвіду в культурній сфері, не має бекграунду в галузі гуманітарної політики, тепер очолює міністерство, яке відповідає за формування та реалізацію державної політики у сферах мистецтв, охорони спадщини, культурних індустрій, бібліотек, музеїв, архівів і стратегічних комунікацій. В уряді пояснили це необхідністю «керованості», проте замовчали про головне: чому замість досвідченого діяча культури, стратегічного мислителя з довірою фахового середовища, міністерство отримало тимчасового управлінця без жодного дотику до цієї площини? Невже в Україні справді не знайшлося фахового професіонала зі спільноти, яка щодня тримає оборону на культурному фронті?

Професійний досвід Тетяни Бережної

Призначення тимчасової виконувачки обов’язків міністра культури та стратегічних комунікацій України Тетяни Бережної відбулося в умовах системної гуманітарної кризи. Кабінет Міністрів зробив це кадрове рішення 28 липня 2025 року, коли в сфері культури відсутнє навіть базове управлінське реагування на структурні проблеми: кадрову деградацію, символічне фінансування та повну втрату стратегічного пріоритету. Очільниця уряду Юлія Свириденко, коментуючи призначення, підкреслила важливість «керованості, фінансової стійкості та живого діалогу з культурною спільнотою».

Тетяна Бережна народилася у Рогатині 1989 року. Професійний шлях формувала послідовно: юридична освіта в Києво-Могилянській академії, стажування в Парламенті Канади, навчання в Українській школі політичних студій, в «Аспен Інституті Київ», на програмах Лондонської школи економіки та Київської школи економіки. Їх кваліфікаційним спрямуванням були політичні студії, GR (Government Relations), державна стратегія, управління. Крім цього, вона закінчила програму Школи стратегічного архітектора при Києво-Могилянській бізнес-школі (KMBS). Понад 10 років Бережна працювала в адвокатському об’єднанні «Василь Кісіль і Партнери», а в 2022 році стала заступницею міністра економіки України. На цій посаді вона відповідала за трудову політику держави, розробку механізмів зниження безробіття, реінтеграцію ветеранів, створення робочих місць і модернізацію трудового законодавства.

Проте слід зазначити, що Бережна не мала публічного чи сутнісного бекграунду в сфері культури, мистецтва або стратегічних комунікацій у межах гуманітарного контексту. Її досвід — це переважно економіка, правознавство, міжнародні проєкти, а також GR-напрямок, які передбачає взаємодію з інституціями, але не обов’язково — формування ціннісного культурного порядку денного. Аргументація першої віцепрем’єрки Юлії Свириденко про те, що міністерству «критично важливо зберегти керованість і діалог з культурною спільнотою», не містить конкретних публічних пояснень, чому саме Бережну призначено на цю посаду. Показово, що не озвучено жодного кейсу, жодної реалізованої політики або ініціативи у сфері культури, які б закріпили її як активну гравчиню в цій площині.

У Міністерстві економіки Тетяна Бережна відповідала за сферу праці та зайнятості. Серед заявлених напрямів — боротьба з безробіттям, створення робочих місць, підтримка ветеранів, подолання гендерної нерівності в оплаті праці, формування нової філософії працевлаштування, повернення мігрантів з-за кордону. Однак теперішнє кадрове рішення не супроводжувалося аналізом результатів цієї роботи. Не оприлюднено, які конкретні досягнення були не її попередній посаді. Чи зросла зайнятість ветеранів? Чи впроваджено нові інструменти на ринку праці? Чи зазнали впливу її рішення на скорочення тіньової зайнятості чи зменшення міграційного відтоку? Без цього публічна трансляція призначення виглядає як продовження тенденції: черговий обтічний кар’єрний маневр у межах політичної стабілізації, а не як результат ефективного менеджменту.

Крім того, біографія Бережної свідчить про її участь у великій кількості елітних освітніх програм, які переважно орієнтовані на розвиток лідерства, стратегічного мислення та публічного управління. Освітній маршрут Юлії Свириденко справляє враження послідовного занурення в систему міжнародних стипендіальних програм, які формуються за участю донорських структур і західних академічних центрів. Ключова слабкість такого профілю полягає у відриві від практичної діяльності в сфері державного управління. Середовище стипендіальних програм зазвичай пропонує змодельовані, теоретично чисті рішення для складних системних проблем, але не вчить працювати в реаліях нашої країни. Більше того, частина навчальних програм, у яких брала участь Свириденко, орієнтовані не на реалізацію державної політики як такої, а на абстрактні візії та гасла.

Водночас участь у такій кількості донорських і стипендіальних програм може свідчити про професійне тяжіння до міжнародного середовища більше, ніж до української адміністративної глибини. Якщо людина роками навчається в програмах, орієнтованих на реформування України ззовні, але при цьому не має досвіду в обласних адміністраціях, центральних виконавчих органах, то виникає обґрунтоване запитання: наскільки вона здатна реалізовувати ці візії не в теорії, а державному механізмі, який щодня чинить опір?

Культура на межі виживання і політично зручне призначення Бережної

У тіні війни та геополітичної нестабільності сфера культури в Україні стрімко деградує не тому, що не потрібна, а тому, що держава відмовляється визнавати її критичною складовою політики. Це частково можна пояснити тим, що в країні йде війна і є інші важливі пріоритети, але культура формує ідентичність і стійкість суспільства, протистоїть інформаційній агресії, а також підтримує національну єдність, про що не слід забувати.
Однак риторика про значення української ідентичності, «культуру як зброю» і «гуманітарний фронт» залишається лише на рівні виступів чиновників. Проте реальність є протилежною. Гуманітарна інфраструктура стоїть на порозі краху через мізерні зарплати працівників культури, недієздатну систему тарифних розрядів і відверте ігнорування урядових постанов самими органами влади.

У будинках культури, музеях, бібліотеках та школах естетичного виховання — всюди, де йде мова про культуру в системі державного чи комунального управління — працівники з вищою освітою, досвідом і творчими досягненнями отримують зарплати, які принижують саму ідею їхньої професії. Парадоксально, але фахівець — керівник гуртка, режисер, художній керівник або методист — має тарифний розряд, який формально забезпечує йому оплату нижчу, ніж передбачена законом мінімальна заробітна плата. Водночас прибиральниця або охоронець, чия оплата не прив’язана до Єдиної тарифної сітки (ЄТС), отримує більше — просто тому, що їм виплачують «мінімалку».

Причина цього складається в самій структурі ЄТС. За діючою сіткою, фахівці культури найчастіше віднесені до 10–12 розрядів. Однак в умовах, коли навіть 12-й розряд нижчий за встановлений рівень мінімальної заробітної плати, відбувається абсурдна ситуація: професіонал, який веде театральний гурток чи вчить дітей грі на музичному інструменті, отримує менше, ніж особа без профільної освіти, яка виконує низькокваліфіковану роботу. Це не лише приниження, а системне викривлення логіки державної політики.

Ще у 2021 році Кабінет Міністрів ухвалив Постанову №1037, яка мала б забезпечити «диференціацію заробітної плати» та усунути згадану зрівнялівку. Документ чітко передбачає необхідність підвищення зарплати фахівцям з високими розрядами або з високим рівнем відповідальності. Однак, як виявилося, постанова є, а її впровадження немає. При цьому місцеві бюджети, на які покладено фінансування значної частини закладів культури, не мають ресурсу або не вважають за потрібне реалізовувати ці положення. Держава, своєю чергою, не створює стимулів і не здійснює контролю.

В результаті фахівці змушені жити на 6–7 тисяч гривень на місяць, часто — без надбавок, індексації та премій. А головне — без перспектив. Талановиті люди йдуть або в освіту, або в заробітчанство, або просто змінюють сферу своєї діяльності. Система втрачає фаховий ресурс, який не зможе відновитися одразу після війни. І якщо так триватиме й далі, постане питання: кому буде потрібно міністерство культури, якщо не залишиться тих, хто її творить?

Слід зазначити, що понад 11 тисяч клубних установ, десятки тисяч працівників культури, які працюють у громадах, — це та інфраструктура, яку в 2022 році держава називала «основою спротиву». Саме ці люди організовували волонтерські штаби в перші місяці вторгнення, проводили евакуацію, допомагали адаптації переселенців, працювали з дітьми, що пережили окупацію чи втрати. Але вже у 2023–2025 роках вони опинилися серед найменш соціально захищених груп працівників. Бюджетна секвестрація — пояснення просте, але недостатнє. Держава знаходить ресурси на підвищення зарплат у силовому секторі, прокурорам, суддям, на фінансування нових управлінських утворень, але культура — поза пріоритетами.

Культурна сфера в Україні не обмежується браком фінансування або скороченням закладів. Йдеться про куди глибший структурний розпад, зумовлений розмитістю політики, відсутністю стратегічної наступності, знеціненням фахових кадрів і маргіналізацією культури як елементу суспільного розвитку. Попри наявність стратегічних документів та програм, які визначають пріоритети державної політики у сфері культури, наприклад Стратегія культури, вони часто залишаються формальними паперами без механізмів практичного втілення. Їх виконання не забезпечене достатніми бюджетними зобов’язаннями, кадровим підкріпленням або прозорим моніторингом. В результаті рішення ухвалюються ситуативно, в залежності від політичної кон’юнктури або змін у складі уряду.

Взагалі культурна політика в країні залишається фрагментованою. Хоча існує Міністерство культури та стратегічних комунікацій як центральний орган виконавчої влади, відповідальний за формування політики у сфері культури, воно давно втратило роль реального координатора. Його функції дедалі більше зводяться до формального адміністрування і звітності. Немає сталої практики горизонтальної взаємодії з регіонами, громадами, профспілками, інституціями громадянського суспільства та гравцями культурного середовища. В результаті ухвалення рішень часто відбувається ізольоване від реального контексту і потреб культурної мережі.

Крім того, доступ до культурних послуг в Україні залишається глибоко нерівномірним. Якщо в Києві чи великих містах діють театри, культурні хаби, артцентри, то в малих громадах це переважно зношені заклади, що дісталися у спадок від радянської моделі, часто з порожніми залами й формалізованим планом заходів. Жителі окремих регіонів мають значно менший шанс на доступ до якісного культурного продукту — як фізично, так і ментально. Це породжує не лише відчуття культурної ізоляції, а й відчуження від загальнонаціонального процесу формування ідентичності.

Окремою проблемою залишається позиція креативних індустрій. Хоча в офіційній риториці влада визнає їхню важливість, на практиці креативний сектор — від кіно і дизайну до музики і digital — фактично не інтегрований у систему економічного стимулювання. Податкові інструменти, система підтримки експорту, можливості кредитування та страхування в культурному середовищі відсутні або недоступні. Більшість культурних стартапів не витримують конкуренції з глобальними платформами, бо не мають ресурсів і державної підтримки. В результаті Україна втрачає частину потенціалу для культурної дипломатії, креативної економіки й цифрової ідентичності.

Маргіналізація культурної спадщини є ще одним симптомом розпаду стратегії. Попри декларовані пріоритети, більшість об’єктів нерухомої та нематеріальної спадщини залишаються без охорони, паспортів обліку та реєстрів або з недійсними документами. У громадах відсутні фахівці з охорони культурної спадщини. Органи місцевого самоврядування часто не розуміють, як здійснювати інвентаризацію, як використовувати спадщину як ресурс розвитку, а не баласт. Війна лише прискорила руйнацію — під завалами опиняються не лише будівлі, а й знання, зв’язки, традиції.

Водночас в українському телеефірі культурна тематика майже зникла як окрема категорія змісту. Відсутність програм, присвячених розширенню кругозору, літературі, мистецтву, культурній спадщині чи аналізу креативних процесів, стала нормою. Форматні залишки культури — це поодинокі ток-шоу чи розрізнені сюжети, які часто спрощують зміст до розважального рівня або позбавлені глибини. Особливо відчутною є криза дитячого та підліткового культурно-просвітницького контенту: українські телеканали практично не пропонують передач, які б знайомили молоду аудиторію з історією, театром, кіно, мовою чи музикою через живий і сучасний формат. Це створює розрив у передачі цінностей між поколіннями та відчужує молодь від національного культурного коду. Замість платформи для освіти, самовираження та діалогу телебачення дедалі більше перетворюється на інструмент шоу й одноманітності.

Отже, культурна сфера України знаходиться на межі виснаження. Вона зберігається не завдяки державній політиці, а скоріше всупереч їй — завдяки волі фахівців, інституцій, активістів, які тримаються на голому ентузіазмі. Спроба Кабміну вирішувати кадрові проблеми через тимчасове призначення Тетяни Бережної викликає скепсис. Це є традиційним симптом хвороби української бюрократичної системи: домінування функціональної взаємозамінності над фаховістю посадовця. Замість того, щоб призначити людину з глибоким культурним бекграундом, розумінням гуманітарної політики, практикою співпраці з мистецьким середовищем, уряд обрав фігуру з економіко-юридичним профілем, зручну в управлінні та вже інтегровану у виконавчу вертикаль. Це породжує ризик перетворення Мінкультури на бюрократичну надбудову без змістовної місії, а також не вирішення, а продовження проблем і, зрештою, добудови шляху до остаточного краху гуманітарної політики України. Дуже хочеться, щоб цього не сталося.