Історія, мовчазний свідок людських трагедій та перемог, часто любить повторюватися, повертаючи нас до вже знайомих місць і подій. Сьогодні, у ХХІ столітті, ми знову бачимо ті ж самі міста і поля, які колись були ареною жорстоких битв Другої світової війни. Донбас, Харківщина, Сумщина, Курська область — місця, де в 1939–1945 роках лилась кров і вирішувалася доля Європи, знову стали епіцентрами запеклих боїв. Політики і аналітики часто проводять паралелі між війною минулого століття і сучасним російсько-українським конфліктом, бо не тільки географія, але й жорстокість, масштаб та глибина протистояння навіюють ті жахливі спогади. Як і тоді, зараз відвага та опір українського народу протистоять жорстокій агресії, а питання, що ставить ця війна перед усім світом, є такими ж важливими, як і понад сім десятиліть тому: чи здатна цивілізація вистояти перед обличчям варварства?
Паралелі та відмінності
Аналогії між нинішньою російсько-українською війною і подіями Другої світової війни дійсно на перший погляд видаються логічними: території бойових дій, масштаби руйнувань, масштаби залучених військових сил, мільйони людей, яких примусили покинути свої домівки. Проте варто врахувати, що кожна війна є унікальною і має свої власні передумови та наслідки. І хоча Кремль намагається переконати світ, що він бореться проти “нацистів” і веде чергову “велику вітчизняну” війну, реалії суттєво відрізняються від цієї вигаданої пропагандистської картини.
Під час Другої світової війни нацистська Німеччина на чолі з Гітлером розпочала агресивну кампанію завоювань, прагнучи підкорити Європу та створити “Третій рейх”. Сьогодні ми бачимо, як Росія під керівництвом Путіна намагається відродити “велич імперії”, здійснюючи агресію проти України, намагаючись поширити свій вплив на неї та колишні радянські республіки. Проте якщо нацистська Німеччина діяла в умовах міжвоєнного світу, коли міжнародні інституції були слабкими, а головні гравці політичної арени Європи ще не оговталися від Першої світової війни, то нинішня Росія діє в умовах глобальної інтеграції, що робить її дії ще більш небезпечними.
Приклади з недавнього минулого підтверджують цю небезпечну тенденцію: анексія Криму у 2014 році, окупація частини Донбасу, втручання в сирійську війну, знищення опонентів за кордоном (справа Скрипалів, Олексій Навальний), масовані кібератаки на західні демократії, зокрема, втручання у вибори в США у 2016 році. Усі ці дії нагадують про агресивну експансіоністську політику.
Крім того, між країнами сталася кардинальна зміна ролей. Якщо колись нацистська Німеччина була втіленням зла, то сьогоднішня Німеччина є однією з наймиролюбніших країн світу, яка робить усе можливе для підтримки міжнародного миру та стабільності. Німеччина стала важливим партнером України у протистоянні російській агресії, надаючи не лише гуманітарну допомогу, але й збройні системи, такі як ЗРК IRIS-T. І хоча критикують уряд ФРН за надмірну обережність у наданні зброї, слід визнати, що ця обережність є наслідком болючих уроків минулого.
Водночас Росія, яка колись була частиною коаліції антигітлерівської коаліції, перетворилася на агресора, використовуючи риторику захисту світу від “нацизму” як прикриття для власних імперських амбіцій. Путін намагається переконати російський народ, що українці – це вороги, які “погрожують” Росії, намагається об’єднати країну на основі вигаданого зовнішнього ворога, повторюючи той самий прийом, який свого часу використовували у Німеччині.
Зараз Кремль розігрує ядерну карту, намагаючись утримати світ у стані постійного страху перед атомною катастрофою. Росія, зручно влаштувавшись у ролі міжнародного терориста, який тримає палець на “ядерній кнопці”, використовує загрозу апокаліпсису як свій головний козир. З кожним новим залякуванням Путін перевіряє межі терпіння світових лідерів, демонструючи, що ядерний шантаж може принести політичні дивіденди без особливих витрат. І поки що ніхто з великих держав не наважується на пряму конфронтацію з РФ, яка може стати каталізатором кінця світу, Москва почувається майже непереможною.
При цьому страх перед масштабною ядерною війною паралізує політичні рішення Вашингтону, робить Північноатлантичний альянс беззубим у своїх діях. У той час, як Путін грає на нервах усієї планети, західні лідери вичікують, боячись навіть натяку на ескалацію, яка могла би привести до атомного Армагеддону. Ця невпевненість породжує у Москви відчуття безкарності, коли навіть найбільш неадекватні рішення Кремля, як-от шантаж ядерними ударами, не зустрічають адекватної протидії.
Проте слід визнати, що страх перед ядерною війною має під собою вагомі підстави. У сучасному світі ядерна загроза – це не лише питання безпеки однієї чи двох країн. Втрата контролю над ситуацією може обернутися катастрофою планетарного масштабу, що не порівняти з жодною попередньою війною. На відміну від бравих оптимістів, які легко відкидають можливість ядерної атаки як блеф, багато лідерів та військових експертів чудово розуміють, що загнаний у кут Путін може піти на крайні заходи, щоб зберегти свою владу і уникнути неминучої розплати.
Нацистська Німеччина у 1939-1945 роках не мала такого інструменту впливу, як ядерна зброя. Гітлеру доводилося розраховувати лише на конвенційні сили, сподіваючись, що його “вундерваффе” – ракети Фау-1 і Фау-2, реактивні винищувачі й новітні танки – зможуть переламати хід війни. Але йому не вистачило часу та ресурсів, щоб реалізувати ці сподівання. Гігантський промисловий потенціал США та СРСР, величезні людські ресурси Радянського Союзу зламали хребет німецькій військовій машині.
На відміну від Гітлера, Путін має ядерний арсенал, здатний перетворити на попіл міста і країни за лічені хвилини. І навіть якщо більшість його погроз – це гра на публіку, ризик того, що він вдасться до реального використання цієї зброї, змушує світ залишатися в напруженні. Тому замість прямих зіткнень з Росією, західні країни обирають шлях економічних санкцій та дипломатичного тиску, що іноді виглядає як спроба вирішити проблему грізного хижака натяками й вмовляннями.
І тут ми підходимо до однієї з найбільших відмінностей між минулою і теперішньою світовою політичною реальністю. Якщо під час Другої світової війни Сполучені Штати, Велика Британія і Радянський Союз, не зважаючи на величезні втрати, боролися зі спільним ворогом, то сьогоднішній світ набагато складніший і більш взаємопов’язаний. Економічні, інформаційні та технологічні зв’язки зробили всі країни, навіть найсильніші, вразливими до криз і конфліктів у віддалених куточках планети.
Сучасна війна – це не лише бій на полі бою. Це також війна в кіберпросторі, у фінансовій та інформаційній сферах, де кожне слово і кожен натяк можуть мати вибухові наслідки. Путін чудово розуміє, що навіть просто натяк на можливість використання ядерної зброї здатний спричинити хаос на ринках, дестабілізувати уряди та паралізувати роботу міжнародних інституцій. Його шантаж – це війна страху, де головною зброєю є не ракети, а сам факт їх існування і готовність натиснути кнопку.
Різниця у допомозі
Світова спільнота уважно спостерігає за боротьбою України з РФ, використовуючи різні емоції – від співчуття до байдужості, від гніву до цинізму. Стикаючись із вторгненням ядерної держави, Україна залишається фактично наодинці зі своїм ворогом, маючи лише обмежену підтримку від західних країн та заборону використовувати їх зброю по території РФ. Хоча політичні лідери декларують солідарність, у реальності допомога часто є недостатньою, а їхні пропозиції ведуть лише до компромісних рішень, які можуть коштувати Україні значної частини її території.
На цьому тлі аналітики з Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) у Вашингтоні – Макс Бергманн та Марія Снігова – разом із відомими військовими експертами Майклом Коффманом та Робом Лі під час дискусії 13 вересня 2024 року підкреслили, що американська військова допомога Україні є дуже дозованою. Використовуючи метафору “варіння жаби на повільному вогні”, вони описали ситуацію, коли постачання озброєнь здійснюється невеликими партіями, що не дозволяє Україні отримати вирішальну перевагу на полі бою. Аналітики зазначили, що таке обмеження пояснюється не лише політичною обережністю, а й несподіваною для США нестачею ресурсів для ведення “великої війни”. Зокрема, були озвучені такі цифри: зі 370 наявних у Пентагоні систем Himars в Україну надійшло лише 40, з 4000 БМП “Бредлі” – близько 300, з 4600 танків “Абрамс” – лише 30, а з понад 60 батарей ЗРК “Петріот” – в Україну відправлено лише одну. Ці обсяги допомоги кардинально відрізняються від масштабів постачання зброї під час Другої світової війни, коли США масово постачали техніку та матеріали Радянському Союзу за програмою ленд-лізу.
У ті часи проти нацистської Німеччини об’єдналася потужна коаліція світових держав, створена на основі Атлантичної хартії 1941 року, яку ініціював президент США Франклін Рузвельт. Пізніше, у 1942 році, 26 держав підписали Декларацію Об’єднаних Націй, яка стала юридичною основою міжнародної коаліції проти нацизму та японської агресії. Союзники зобов’язувалися координувати свої дії, забезпечуючи військову та економічну підтримку одне одного, і не укладати сепаратних угод із ворогом.
На жаль, сучасна ситуація навколо України не передбачає такого юридично оформленого альянсу. Незважаючи на існування “коаліції Рамштайн” та численні декларації підтримки, Захід не поспішає оформлювати формальні угоди, які б зобов’язували країни надавати військову допомогу Україні на постійній основі. США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Італія, Японія, а також інші союзники, такі як Польща, Чехія, країни Балтії та Скандинавії, не створили жодного офіційного військово-політичного союзу з Україною.
Водночас Північноатлантичний альянс (НАТО) за своєю суттю виявився неспроможним прямо втрутитися у конфлікт, адже його головна стратегія полягає у будь-який спосіб уникнути прямого зіткнення з Росією, аби не спровокувати повномасштабну війну з використанням ядерної зброї. Такий обережний підхід, хоча і має на меті збереження глобальної безпеки, водночас створює у Москви відчуття безкарності, даючи їй можливість продовжувати свою агресію, граючи на страхах цивілізованого світу.
Отже, війна Росії проти України, попри всю міжнародну підтримку, залишається нерівним двобоєм, де Україна, хоча і має надію на перемогу, все ще бореться із ворогом, який використовує всі можливі засоби, аби утримати контроль над ситуацією. І якщо в минулому глобальна коаліція світових держав змогла зупинити нацистську агресію, то нині подібного єднання проти новітнього агресора ми поки що не спостерігаємо.
Які ще відмінності у війнах
Під час Другої світової війни військові технології, такі як танки, літаки та підводні човни, мали вирішальне значення. Сьогодні ж ключову роль відіграють безпілотники, системи РЕБ, високоточна артилерія, супутникові системи розвідки, роботи. Україна активно використовує сучасні технології, отримуючи допомогу від країн Заходу, і це дозволяє ефективно протистояти чисельно переважаючим силам Росії. При цьому в умовах сучасної війни дрони стали новими солдатами, що визначають хід бойових дій, завдаючи точкових ударів по ворогу та міняючи хід наступів і оборон.
Еволюція безпілотників проходить під дією жорстких умов “дарвінівського” відбору: модифікації, адаптації, нові тактичні прийоми. Їхній розвиток відбувається стрімкими темпами, перетворюючи нещодавно ще футуристичні апарати на повсякденну зброю на полі бою. Якщо раніше найбільшою цінністю армії були досвідчені танкісти, артилеристи чи льотчики, то нині критичним ресурсом стають оператори дронів, спеціалісти з електроніки та зв’язку, фахівці з протиповітряної оборони. Тому сучасна війна вимагає не лише нових видів озброєння, а й нових знань та навичок, що перетворюють її на арену змагань технологій та інтелекту.
Змінився також рівень медичної допомоги. Початок бойових дій на сході України показав, наскільки непідготовленою була система медичного забезпечення до ведення сучасних бойових дій. Катастрофічний рівень втрат серед поранених, що досягав 30%, був значно вищим, ніж під час Другої світової війни, коли середня смертність від поранень не перевищувала 15-20%. Це стало тривожним сигналом для військового командування та вимагало негайних змін у підходах до надання медичної допомоги. Тому впровадили стандарти НАТО з тактичної медицини (TCCC), де кожен боєць має бути готовий надати першу допомогу, як собі, так і побратимам. Ці стандарти передбачають обов’язкову підготовку кожного бійця з надання першої допомоги в умовах бойових дій, використання сучасного обладнання та систематизований підхід до евакуації поранених. Відтепер кожен солдат знає, як правильно накладати турнікети, зупиняти критичні кровотечі та здійснювати серцево-легеневу реанімацію. Яскравим прикладом ефективності цих заходів є суттєве зниження рівня смертності серед поранених у 2020-2023 роках, коли цей показник впав нижче 10%. Одним із ключових елементів у цьому процесі стали сучасні кровоспинні турнікети. Якщо під час бойових дій 2014 року бійці використовували саморобні або неякісні турнікети, що часто не зупиняли кровотечу, то тепер кожен має стандартний кровоспинний турнікет САТ, який рятує життя.
Ще одним важливим аспектом стали медичні аптечки, які кардинально змінилися порівняно з 2014 роком. Якщо тоді більшість бійців мали лише звичайні бинти та йод, то тепер кожен солдат забезпечений індивідуальним набором першої допомоги, що включає гемостатичні бинти, декомпресійні голки, назофарингеальні трубки та багато іншого. Наприклад, під час активних боїв під Бахмутом у 2023 році, завдяки цьому обладнанню вдалося врятувати життя декільком десяткам поранених, які мали проникаючі поранення грудної клітки.
Але навіть найкраще обладнання не працюватиме без налагодженої системи евакуації. В умовах сучасної війни, де бої можуть точитися на відстані в сотні кілометрів від найближчої бази, швидка евакуація є критично важливою. Впровадження сучасних евакуаційних броньованих машин, а також використання гелікоптерів значно зменшили час доставки поранених до медичних закладів. Одним із прикладів цього є бої за Сєвєродонецьк, де евакуація з лінії фронту до госпіталю займала не більше 30 хвилин, що дозволило врятувати десятки життів.
Сучасна війна також продемонструвала величезне значення логістики. Відсутність стабільного постачання боєприпасів, техніки, їжі та медикаментів ставить під загрозу бойову спроможність навіть найбільш мотивованих підрозділів. Удари по логістичних центрах на відстані в сотні кілометрів змінюють розстановку сил на полі бою, примушуючи військових шукати нові способи забезпечення армії та руйнування інфраструктури ворога.
Водночас сучасні технології ведення бою створюють нові загрози. Дрони-камікадзе, які полюють на кожного військовослужбовця, психологічно виснажують навіть найміцніших бійців. Вони змушені постійно бути напоготові, стикаючись з неймовірним тиском страху, стресу та постійної небезпеки. Це повторює ті жахливі відчуття, які переживали бійці Червоної армії під час бліцкригу 1941 року, коли ворог вів невпинні атаки з повітря.
Однак, на відміну від Другої світової війни, нинішня війна зафіксована на кожному етапі. Мільйони камер, смартфонів, дронів документують кожен момент – від запеклих боїв до гуманітарних трагедій. Жахливі кадри руйнувань, втрат та жорстокості зберігаються в мережі, формуючи образ війни, який, з одного боку, є жахливим нагадуванням про людську жорстокість, а з іншого – потужним інструментом впливу на суспільну свідомість. Сучасні канали комунікації, такі як Telegram і YouTube, перетворюють кожного на свідка, а іноді й учасника цієї інформаційної війни.
Взагалі інформаційне поле стало новим фронтом, де боротьба відбувається не лише за території, а й за розум людей. В умовах миттєвого поширення новин, коли кожен може стати джерелом інформації, успіх пропаганди часто залежить від швидкості реакції. Пропагандисти з обох сторін прагнуть першими “застовбити” свої інтерпретації подій, формуючи уявлення мільйонів людей про війну, її причини та наслідки. Однак, незважаючи на безпрецедентну відкритість і швидкість поширення інформації, залишається питання: як використати цей масив даних для оцінки та підведення підсумків війни? Які уроки з нього вдасться винести для майбутніх поколінь?
Попри очевидну схожість у методах пропаганди, війна, яку Росія розв’язала проти України, разюче відрізняється від Другої світової війни. Якщо тоді інформація передавалася повільно, через радіо й газети, а диктатори контролювали кожне слово, то нині Інтернет став головним полем битви за уми людей. Сучасні війни ведуться не лише за допомогою танків і гармат, а й через стрічки новин та соціальні мережі. Під виглядом “інформаційних воїнів” працюють армії тролів і ботів, які цілодобово генерують тисячі фейків. створюючи паралельну реальність для мільйонів людей.
Сьогоднішня інформаційна війна перетворилася на високотехнологічну гру, де кожна секунда має значення, а поширення дезінформації може мати смертельні наслідки. Друга світова війна в цьому сенсі була “повільною” – інформація доходила до людей з днями й тижнями затримки, дозволяючи маніпулювати свідомістю без миттєвої критики. Нині ж кожен пост, кожен ролик із фронту може викрити обман, а правду побачать у реальному часі мільйони.
Як бачимо, сучасна війна – це не тільки битва за території, а й боротьба за розуми мільйонів. Війна дронів, технологій та пропаганди формує нові правила, де головною зброєю стає не лише потужність снарядів, а й здатність маніпулювати інформацією та настрій. І саме ця невидима війна за уми може стати вирішальним фактором у визначенні того, хто стане переможцем у конфлікті, який вже зараз перевертає світовий порядок.
Отже, якщо колись Друга світова війна стала протистоянням гігантських військових машин і вражаючих армій, то сьогоднішня війна все більше нагадує шахову партію, де хід кожної фігури ретельно розраховується, а пропаганда стає не менш смертоносною, ніж ракети та дрони. Хоча нинішній конфлікт залишається регіональним, його вплив відчувається далеко за межами України та Росії. Наприклад, зупинка постачання українського зерна вже призвела до масових заворушень і нестачі продуктів харчування в Африці та Азії, яка означає голод для мільйонів, а енергетичні санкції проти Росії підняли ціни на газ і нафту, викликавши економічну нестабільність у Європі.
Сьогоднішня війна – це не просто боротьба між Україною та Росією. Це випробування для всієї світової спільноти, яка повинна об’єднатися проти новітньої тиранії, щоб захистити демократичні цінності та права людини. І хоча війна в Україні ще далека від завершення, вже зараз зрозуміло, що її наслідки визначатимуть світовий порядок на багато років вперед.
