Політична декорація з VIP-бюджетом: чи варті саміти ціни, яку платять за протокольні заяви й мляві компроміси

У різних точках світу регулярно відбуваються міжнародні саміти, де одним з центральних питань була війна в Україні та пошук механізмів її завершення. Зустрічі проходять під гаслами миру, безпеки, стійкості й супроводжуються надзвичайними витратами. Для організації таких заходів залучають тисячі фахівців, будують тимчасову інфраструктуру, перекривають повітряний простір, готують військовий супровід делегацій. Вартість таких подій зростає пропорційно до політичного навантаження, яке вони мають витримати. Все це створює візуально переконливу картину рішучості та готовності діяти, але за цим фасадом нерідко ховаються нескінченні обговорення, домовленості, суперечності й бюрократичні формули, які не завжди конвертуються у практичні рішення. І тут виникають питання: чи справді варто платити таку високу ціну за політичні фото, протокольні заяви й мляві компроміси? Чи дійсно безпековий шоурум у дусі політичного Голлівуду дає реальні результати?

Вартість міжнародних самітів: реальні суми, які воліють не афішувати

За лаштунками кожного міжнародного саміту не лише політика, дипломатія й фотосесії, а й мільйони доларів і євро, витрачених на охорону, логістику, проживання делегацій, інфраструктуру і представницькі витрати. У часи, коли уряди багатьох країн скорочують бюджети, ці кошти залишаються ретельно захищеними від камер і зайвих запитань. Проте реальні цифри можна зібрати з уривків відкритої інформації — бюджетів, парламентських звітів, журналістських розслідувань і витоків з урядових структур.

Дев’ятиметрові бетонні блоки, дротяні загородження, бронетехніка на вулицях, патрулі з автоматами й флот у повній бойовій готовності — все це не інсценізація умовної війни, а підготовка до цьогорічного саміту НАТО, який має відбутися 24–25 червня в Гаазі. Його вже назвали найдорожчим в історії Альянсу, і цінник справді вражає — за даними нідерландських ЗМІ він становить 183,4 мільйона євро. Якщо враховувати лише основну 2,5-годинну сесію лідерів 32 країн, то виходить «мільйон євро за хвилину». І це лише безпекова частина, а реальні витрати — значно вищі.

Район навколо конференц-центру World Forum, де відбуватимуться основні події, обгороджено п’ятикілометровим парканом, над Північним морем чергують фрегати, повітряний простір охороняють винищувачі та гелікоптери, а переміщення делегацій будуть супроводжувати військові підрозділи, спеціалізовані поліцейські сили й сотні співробітників Служби безпеки. При цьому деякі райони міста будуть повністю недоступними для цивільного транспорту й мешканців. Частину громадського транспорту зупинять, запроваджено обмеження на пересування пішоходів.

Вартість організації подібних заходів не обмежується лише армійським оточенням. До структури витрат входять багатомільйонні бюджети на оренду приміщень, облаштування зон для ЗМІ, інфраструктуру закритого зв’язку, залучення приватних охоронних компаній, перекладачів, кейтерингових служб, водіїв, транспортну логістику, медичний супровід. Окремою строчкою йде оплата проживання високих делегацій, оренда п’ятизіркових готелів, охорона кожного маршруту, супровід церемоніалів, фуршетів і прийомів. Також витрачаються кошти на інформаційне супроводження, піар-кампанії, сувенірну продукцію, еко-компенсацію та інші формальні атрибути «зеленого» іміджу.

Саміти завжди були вкрай затратними. Наприклад, 14–15 травня 2012 року Чикаго приймало лідерів НАТО. Місто витратило щонайменше 15,6 млн доларів лише на безпеку. З них 14,6 млн — на поліцію (включаючи оплату понаднормового часу, закупівлю амуніції, навчання), ще 1 млн — на роботу пожежної служби. Частина бюджету була компенсована за рахунок федеральних коштів США, зокрема у межах програми NSSE (National Special Security Event). Проте місцева влада тоді визнала: частину витрат довелося покрити з міського бюджету.

29–30 червня 2022 року в Мадриді на саміт НАТО, де було ухвалено нову стратегічну концепцію Альянсу, згідно з журналістськими розслідуваннями, було витрачено понад 37 мільйонів євро на непублічні контракти, та делегації, які охороняли 25 тисяч силовиків. До цього не входили витрати на інфраструктуру, транспорт і обслуговування делегацій. Серед закупівель — 6000 нових електрошокерів TASER, тисячі бронежилетів і комплекти штурмової форми.

Саміт G7 у 2023 році в Хіросімі коштував близько 200 мільйонів доларів. У Торонто у 2018-му саміт того ж формату обійшовся у 605 мільйонів канадських доларів. У Лондоні в 2019 році саміт обійшовся в 23 мільйони фунтів стерлінгів. Саміт G20 в Гамбурзі у 2017 році коштував понад 130 млн євро, зокрема 32 млн було витрачено лише на залучення поліції.

11–12 липня 2023 року саміт НАТО проходив у столиці Литви. Витрати уряду не публікувались повністю, проте безпекова операція стала наймасштабнішою в історії країни. У Вільнюс було стягнуто до 12 тисяч поліцейських, прикордонників, військових. Участь брали сили ARAS, литовські військові, польські та латвійські контингенти, спецпідрозділи НАТО, а також військова поліція з декількох держав. До Литви перемістили системи NASAMS із Іспанії, Patriot із Німеччини. Підключалися сили кібербезпеки, електронного спостереження, радіоелектронної боротьби. У Вільнюсі працював контингент військових саперів із завданням забезпечення захисту від терактів та дронів. Ці витрати не були публічно пораховані, але, за оцінками експертів, перевищили 100 млн євро.

Порівняльний аналіз самітів НАТО за останнє десятиріччя свідчить про те, що витрати зростають не поступово, а стрибкоподібно. Якщо в 2012 році на заходи безпеки у США витрачали до $15 млн, то сьогоднішні бюджети перевищують 150–180 млн євро. І це — без врахування витрат делегацій, які кожна країна фінансує окремо. Крім того, в рази зросла потреба в забезпеченні протидії дронам, кібератакам, диверсіям, інформаційним вторгненням. Водночас у міру зростання формальностей скорочується тривалість самітів і обсяг підсумкових документів.

Мільярдні саміти і майже нульові результати

G7, G20, НАТО, міжнародні конференції, спеціальні зустрічі на найвищому рівні давно стали постійним елементом політичного ритму. Сьогодні це інституціоналізовані події з власною інфраструктурою, графіком, PR-командами, охороною, секретаріатом, технічною групою, кулуарною частиною й кількома рівнями неформального супроводу. Працюють сотні делегатів, вилітають десятки урядових бортів, перекриваються цілі міста, зводяться тимчасові пункти ППО й безпеки, підписуються контракти з підрядниками, і все це заради того, щоб у фіналі прозвучало: «учасники домовилися продовжити діалог». Чи мають ці події відчутні результати, окрім протокольних заяв і фотографій на тлі прапорів? На що в такому випадку витрачаються сотні мільйонів доларів, коли світ опиняється на порозі нової фази глобальної нестабільності?

Зі зростанням витрат і ускладненням протоколів все чіткіше проявляється інша динаміка: дедалі більше таких зустрічей закінчуються без політичного результату. Ще точніше — з результатом, який нічого не означає і має мляві компроміси.

Показовим у цьому сенсі став цьогорічний саміт «Великої сімки» в канадському Кананаскісі. Ще до його початку було зрозуміло, що про інституційні прориви не йдеться — розбіжності в позиціях країн-учасниць стали надто глибокими. І справді, саміт завершився без спільного комюніке, яке завжди було головним політичним підсумком подібних зустрічей. Натомість було оприлюднено шість окремих заяв, присвячених темам, які скоріше засвідчують розмитість порядку денного, ніж спільність стратегічних поглядів: штучний інтелект, квантові технології, критичні мінерали, боротьба з контрабандою мігрантів, протидія транснаціональному тиску й реакція на лісові пожежі. При цьому заяви лунали без єдиного згадування головної війни сучасної Європи, скоординованої позиції щодо Росії, а також стратегічного плану та чітких рішень, які можна було б назвати зобов’язаннями.

Попри мілітаризовану гіперорганізацію, політична суть майбутнього Гаазького саміту теж буде розмитою і компромісною. Головний підсумковий документ — так звана Гаазька декларація — завчасно готується у формі стислого односторінкового тексту (для порівняння, зустріч у Вашингтоні 2024 року завершилась декларацією з 44 пунктів і обсягом 5400 слів). У ньому не буде ключових стратегічних рішень і, як очікується, навіть питання України залишиться на маргінесах. В ньому окреслять фінансові цілі НАТО. Зазвичай саміти країн-членів Альянсу включають три сесії по дві з половиною години, присвячені геополітичним і стратегічним питанням, однак наступного тижня заплановане лише одне засідання тривалістю дві з половиною години.

За словами дипломатів, на певному етапі були побоювання, що не вдасться домовитися навіть про формальну згадку про Україну. Частина країн-членів Альянсу відверто заявила: краще уникнути згадки зовсім, ніж погоджувати нічого не значущі формули. Інші наголошували, що без хоча б символічного закріплення обіцянок Вільнюса й Вашингтона (щодо членства України в майбутньому) декларація буде свідченням відкату.

У результаті на момент підготовки Гаазького саміту консенсусу на цей час не досягнуто. Водночас вперше з моменту повномасштабного вторгнення Росії не відбудеться засідання Ради Україна–НАТО (РУН) на рівні лідерів. Це свідчить не просто про зниження дипломатичного інтересу до українського питання, а й про його усунення з ключової панелі саміту. Максимум — будуть чергові кулуарні переговори, не більше.

Викликає питання також символіка саміту, який буде проходити у Гаазі — місті, яке асоціюється з міжнародним правом і кримінальними трибуналами. У цій самій локації відбуваються засідання Міжнародного суду ООН і Міжнародного кримінального суду, який видав ордер на арешт Володимира Путіна. Тим символічніше виглядає той факт, що Україна, чия боротьба з РФ має ключове значення для глобального порядку, опиняється поза межами основної панелі. Замість політичного меседжу — тиша і мовчазна спроба відкласти незручні рішення на потім.

Тим часом Україна залишається на передовій війни, яка формально є головним викликом для Альянсу. Ще донедавна саме українська тематика була центральною на попередніх самітах: у Вільнюсі лідери домовлялися про розширення формату РУН, у Вашингтоні — про нову політику відкритих дверей. Однак зараз це вже зовсім інший масштаб і зовсім інший настрій. Тепер же про жодні інституційні прориви не йдеться. Декларація, яка ще кілька років тому складалася з десятків абзаців, сьогодні згортається до мінімуму. Пояснення цього явища полягає не в «оптимізації формату», а в небажанні союзників фіксувати будь-які обов’язкові рішення щодо прийняття нових країн або активної участі в війні на боці жертви агресії.

Слід згадати інші саміти. У 2021 році в Брюсселі відбувся саміт НАТО, на якому головним очікуванням була чітка відповідь на питання: коли і як Україна може стати частиною Альянсу? Підсумкова декларація повторила формулювання Бухарестського саміту 2008 року — «Україна стане членом НАТО», але без жодного просування, механізму, термінів і дорожньої карти. Володимир Зеленський тоді не приховував розчарування, а західні медіа писали про «заморожену риторику». Саміт коштував десятки мільйонів євро, тільки на логістику й безпеку — понад 40 млн. Євросоюз профінансував розміщення понад 4000 службовців і організацію спеціальних кіберзахисних заходів. Політичний підсумок — відсутній.

Ще більш масштабною за бюджетом і ще більш безрезультатною стала кліматична конференція ООН — COP28, яка відбулася в Дубаї у 2023 році. Очікувалося, що буде погоджено перше в історії жорстке глобальне зобов’язання зменшити видобуток викопного палива. На виході — документ, в якому було вперше згадано потребу «відходу від викопного палива», але без жодних строків, санкцій, контролю, обов’язковості. При цьому вартість саміту складала сотні мільйонів доларів, з урахуванням супутніх подій, охорони й логістики.

Ще один приклад — саміт G20 у Делі у 2023 році. Він мав стати дипломатичним проривом для Індії, яка прагнула позиціонувати себе як міст між глобальним Півднем і Заходом. Але через присутність делегації Росії й небажання Китаю погоджувати жорсткі формулювання щодо війни в Україні, документ закінчився фразами на кшталт «сторони мають утримуватися від застосування сили» і «всі конфлікти мають вирішуватися мирно». Жодної згадки про РФ, жодної вимоги. В той час делегація США спробувала наполягти на чіткішому тексті, але залишила ці зусилля на ранньому етапі. Саміт завершився серією технічних зустрічей і неформальних заяв, які не мали практичного впливу.

На саміті лідерів Європейського Союзу в Брюсселі, який запланований на 26–27 червня, очікують участі президента України Володимира Зеленського. Втім, на цей момент його візит офіційно ще не підтверджений. Джерела в європейських інституціях зазначають, що українська сторона досі зважує формат і доцільність приїзду. Навіть за умови участі Зеленського, цей саміт теж навряд чи принесе проривні результати. Очікується, що зустріч у Брюсселі матиме радше декларативний характер і не завершиться суттєвими практичними рішеннями щодо України — ні в питанні фінансової підтримки, ні у сфері оборонної допомоги, ні в контексті подальших євроінтеграційних кроків. Учасники саміту, ймовірно, обмежаться черговими загальними заявами про «стурбованість» та солідарність з Києвом і підтримку на тлі триваючої війни з Росією.

У відповідь на будь-яку спробу поставити питання: «навіщо проводяться ці саміти?» лунає один аргумент: «це потрібно заради безпеки». Однак в епоху, коли основні політичні рішення ухвалюються задовго до самітів, а документи узгоджуються до коми ще до посадки літаків, постає питання: чи виправдовують мільйони показову форму, яка втратила зв’язок зі змістом? Відповідь на нього очевидна. Декларації, які не мають жодної юридичної сили. Формулювання, які не зобов’язують нікого ні до чого. Політична мова, в якій «глибоке занепокоєння» означає лише те, що хтось не проти зробити вигляд, ніби стежить за подіями.

Значна частина таких зустрічей перетворюється на послідовність протокольних кадрів, які потрібні радше для внутрішньої легітимації самих лідерів, ніж для вирішення глобальних питань. Пресслужби фіксують потиск рук, протокольні заяви розповсюджуються в медіа, відомства отримують нові бланки для внутрішньої звітності. Однак суть політичних подій не змінюється, головні виклики — війна, ядерна загроза, питання безпекових гарантій — залишаються поза фокусом або зводяться до риторики.

У ситуації, коли Україна залишається на передовій війни, формально оголошеної як загроза міжнародному порядку, сучасна відсутність чіткої й публічної підтримки з боку союзників є не просто промовистою. Це симптом втоми, небажання брати на себе відповідальність, страху перед загостренням, прагнення утримати баланс навіть ціною компромісу з агресором. І саміти, попри свій космічний бюджет, географію, декларації про солідарність, дедалі частіше лише фіксують цю тенденцію.