У 2024 році кількість випадків дезертирства та самовільного залишення військової частини в лавах Сил оборони України зросла на тривожний рівень, що стало серйозним викликом для військового командування та суспільства в цілому. З самого початку повномасштабної війни багато українців добровільно записувалися до лав ЗСУ та Територіальної оборони, відчуваючи обов’язок захищати свою землю та близьких. У перші місяці війни це були натхненні патріоти, готові пожертвувати своїм комфортом і життям заради свободи та незалежності України. Проте з плином часу ситуація радикально змінилася – люди стали масово ухилятися від служби. Однак не меншою проблемою є стало самовільне залишення частини. Все більше військовослужбовців вирішують залишити свої позиції без дозволу, що суттєво підриває боєздатність армії. Чому так трапилось?
Проблема самовільного залишення військової частини та дезертирства українських військових
Проблема самовільного залишення військової частини (СЗЧ) та дезертирства українських військових існувала з самого початку війни, але про це намагалися не говорити вголос. Проте ситуація значно загострилася у 2023 та 2024 роках, коли ці явища набули масового характеру. Голова Верховного Суду України Станіслав Кравченко заявляв, що у 2023 році було засуджено 1577 військовослужбовців за факти самовільного залишення частини та дезертирства, але ця цифра – лише вершина айсберга. Депутат Верховної Ради Руслан Горбенко озвучив іншу кількість – 80 000 випадків дезертирства, при цьому військові експерти вважають, що реальна кількість дезертирів значно перевищує цю цифру і може сягати 150 тисяч осіб. Деякі навіть припускають, що втрати Збройних Сил України, спричинені дезертирством, принаймні співставні з втратами на полі бою.
Протягом 2024 року проблема самовільного залишення частин та дезертирства лише посилилася, перетворюючись на загальну кризу. Інформація, надана Офісом Генерального прокурора у відповідь на запит громадської організації “Громадська рада доброчесності”, свідчить про різке зростання кількості таких випадків. За перші вісім місяців 2024 року було відкрито 29 984 кримінальні провадження за самовільне залишення частин. Це значно більше, ніж у 2022 році, коли було зафіксовано 6 641 випадок, та у 2023 році, коли кількість проваджень становила 17 658.
Ці цифри демонструють стрімкий ріст проблеми та її перетворення з поодиноких випадків на системну загрозу обороноздатності країни. Якщо в перші роки війни випадки СЗЧ могли розглядатися як винятки, то тепер це стало масовим явищем, яке вимагає негайної уваги. Особливо гостро постає питання дезертирства, яке стало суттєвою проблемою. За даними Офісу Генерального прокурора, за вісім місяців 2024 року було зареєстровано 15 559 випадків дезертирства, тоді як у 2022 році їх було 3 442, а у 2023 році — 7 883.
Масштаби дезертирства та СЗЧ викликають тривогу як у військових колах, так і в суспільстві загалом. Адже це явище не лише підриває боєздатність української армії, але й ставить під сумнів ефективність військових структур. Коли кількість дезертирів вимірюється десятками тисяч, це вказує на серйозні системні проблеми з моральним станом військовослужбовців, їхнім забезпеченням та загальною організацією оборони. Навіть найсильніша армія не може ефективно функціонувати, якщо значна кількість її бійців залишає свої позиції та самовільно покидає частини.
Також варто зазначити, що зростання випадків СЗЧ та дезертирства ставить під загрозу безпеку країни в цілому. Адже кожен випадок дезертирства – це не лише відмова від виконання військового обов’язку, але й потенційний ризик для інших військовослужбовців, які залишаються на передовій. Це підриває бойовий дух і дисципліну у підрозділах, що знижує загальну ефективність армії.
Чому військові покидають службу
Однією з головних причин, чому військові вирішують покинути службу, є відсутність належних ротацій. Солдати, які перебувають на передовій, часто залишаються без змін по кілька місяців, а іноді й вже третій рік. При чому відпустки та відпочинок стають розкішшю, яку можуть дозволити собі лише одиниці. Ті, хто потрапив на фронт ще у лютому 2022 року, можуть мати всього по 10 днів відпочинку двічі на рік.
Ця ситуація призводить до надмірного фізичного та психологічного виснаження. Командири не завжди можуть дозволити своїм підлеглим піти на відпочинок, навіть якщо це необхідно. Один з них зізнається:
“Коли у підрозділі мало людей, я не можу відправити всіх на відпустку. Хтось має залишатися і тримати оборону”.
Як наслідок, бійці залишаються без відпочинку і перерви в бойових діях, що змушує їх шукати інші способи зняти напругу, і найчастіше це виливається в самовільне залишення частини.
Військові часто з іронією кажуть, що “демобілізація настане, коли вони стануть пенсіонерами”. Це саркастичне зауваження відображає їхнє глибоке розчарування через відсутність реальних перспектив на довгострокову відпустку або звільнення з армії для тих, хто вже давно на фронті. Питання демобілізації стало ще більш актуальним під час обговорення закону про мобілізацію навесні. Багато військових очікували, що в цьому законі буде передбачено положення про демобілізацію тих, хто вже відслужив найдовше. Але на останньому етапі ці положення було знято, що спричинило в них значне обурення. Для багатьох бійців це стало ударом, адже вони розраховували на те, що після тривалого перебування на фронті нарешті зможуть повернутися додому. Це рішення влади виглядало як чергове нехтування інтересами тих, хто вже довго виконує свій обов’язок. Очікування демобілізації було одним із небагатьох моментів, яке давало військовим надію на перепочинок. Але коли стало зрозуміло, що ці надії були марними, це викликало хвилю розчарування, яке тільки посилило внутрішнє напруження у військових колах.
Ще однією вагомою причиною самовільного залишення військової частини є низька якість командирського складу, особливо, коли на чолі підрозділів стоять непрофесійні офіцери. Часто ці командири є штабними офіцерами, які мають обмежений або навіть взагалі відсутній досвід реальних бойових дій. Вони не розуміють повною мірою, з якими викликами стикаються солдати на передовій, що призводить до прийняття неправильних або ризикованих рішень. Такі командири часто віддають необдумані накази, наслідками яких є невиправдані втрати серед військових, яких можна було уникнути за більш компетентного керівництва.
Ця ситуація викликає сильне обурення та демотивацію серед солдатів. Військові бачать, що їхнє життя на передовій залежить від людей, які не мають достатнього розуміння реальних бойових умов. Коли втрати збільшуються через непрофесійність командирів, у бійців виникає відчуття марності їхніх зусиль і вони втрачають віру в сенс продовження служби. Отже, відсутність професіоналізму серед командування стає ще одним фактором, який змушує бійців покидати свої частини, аби не ризикувати власним життям через чужі помилки.
Крім того, військові, які тривалий час перебувають на передовій без належної підтримки, часто стикаються з моральним виснаженням. Постійні обстріли, стрес, втрата побратимів і відсутність нормальних умов для проживання сильно впливають на їх психіку. Фізичне виснаження, пов’язане з безперервною участю в бойових діях, призводить до загострення хронічних захворювань та виникнення нових проблем зі здоров’ям.
Як зазначають військові, після декількох місяців на фронті навіть найстійкіші бійці втрачають здатність адекватно оцінювати ситуацію. Це моральне і фізичне виснаження стає основним мотиватором для самовільного залишення служби. Один із військових розповідає:
“У нас випадків СЗЧ небагато, але сили в людей закінчуються. Хронічні захворювання загострюються, багато хто вже не витримує”.
В таких умовах навіть звичайні обов’язки здаються непосильним тягарем.
“Спочатку воювати особливого бажання не було, але з часом якось звик, навіть азарт з’явився, плюс відчуття товариства – коли поранили вперше, навіть боявся, що не дозволять повернутися на фронт, але таких проблем не виникло. Проте з часом накопичується втома, та й починаєш бачити, як люди навколо тебе гинуть або стають інвалідами. Але найголовніше – абсолютно не зрозуміло, чим усе це закінчиться і коли. А життя йде… Зрештою, після другого поранення у лютому 2024 року я пішов із госпіталю в СЗЧ”, – розповідає військовий, і такі випадки є типовими.
Ще однією важливою причиною зростання кількості СЗЧ є відчуття соціальної несправедливості. Військові, які захищають країну на передовій, бачать, як чимало чоловіків у тилу уникають мобілізації завдяки зв’язкам або хабарям. Це викликає обурення та деморалізацію серед тих, хто щодня ризикує життям.
“У мене виникає відчуття глибокої несправедливості, коли я бачу, що одні воюють до знемоги, а інші будь-якими способами знаходять спосіб уникнути служби за кілька десятків тисяч гривень”, – ділиться військовий.
Це відчуття підштовхує багатьох до думки про те, що їхня участь у бойових діях є несправедливою, і якщо з’явиться можливість звільнитися від служби, вони нею скористаються.
Також часто військові залишають службу через організаційні недоліки всередині армії. Відсутність належного забезпечення, дефіцит амуніції, медичних засобів, неякісне харчування та неефективна комунікація між різними ланками командування створюють враження хаосу. Багато військових просто не розуміють, для чого продовжувати службу, якщо вони не відчувають підтримки з боку командування та держави.
Невпорядкованість і бюрократія лише додають до проблем, з якими стикаються бійці. Наприклад, один з батальйонів, після виведення для поповнення, був визнаний непридатним для бойових дій через втрати та моральний стан. Проте підрозділ продовжував участь у бойових операціях, попри критичний стан його бійців. Такі ситуації лише поглиблюють кризу і створюють передумови для дезертирства.
Окрім проблем з організацією служби та забезпеченням, військові щодня стикаються з питаннями, що стосуються їхньої правової та соціальної захищеності. Важко уявити, як вони, ті, що ризикують своїм життям на передовій, повинні ще й боротися за елементарне — адекватні виплати, доступ до медичної допомоги та базові соціальні гарантії для себе і своїх родин. Замість того, щоб відчувати підтримку держави, багато військових змушені витрачати свої сили на боротьбу з бюрократичними перепонами. Недостатні виплати є однією з найгостріших проблем, яка змушує людей почуватися покинутими. Виплати за поранення або втрату працездатності часто затримуються або не надходять зовсім. Військові змушені годинами стояти у чергах, заповнювати нескінченні форми та доводити свої права на те, що їм по праву належить. Усе це відбувається на фоні повної невизначеності — чи отримаєш ти ті гроші, на які розраховуєш, чи ні.
Проблеми з доступом до медичної допомоги — це ще один тривожний сигнал. Солдати, які отримали поранення або мають серйозні проблеми зі здоров’ям через бойові дії, часто не можуть отримати необхідну допомогу через бюрократичну тяганину. Наприклад, після другого поранення бійця можуть відправити до госпіталю, але він стикається з ситуацією, коли медична допомога надається не в повному обсязі або з великими затримками. У такій ситуації виникає відчуття, що система зрадила їх, залишила напризволяще, що штовхає багатьох на СЗЧ.
Найболючішим питанням для військових стає невизначеність майбутнього. Багато хто задається питанням: що буде з їхніми сім’ями, якщо вони загинуть або отримають серйозне поранення? Військові не відчувають впевненості в тому, що їхні родини отримають належну підтримку від держави, якщо станеться найгірше. Цей страх за добробут своїх близьких підриває мотивацію бійців і змушує їх задумуватися про самовільне залишення частини. Адже для багатьох головною причиною участі у бойових діях є саме захист родини, а коли виникає сумнів у тому, що держава виконає свої зобов’язання, залишається відчуття безвиході.
Відповідальність за СЗЧ
Проблема самовільного залишення військової частини набула настільки великого масштабу, що держава була змушена переглянути свої підходи до покарання за цей вид правопорушення. Число військових, які залишають свої частини через моральне виснаження, проблеми з командуванням або втрату віри в систему, стрімко зросло, і суворі покарання перестали вирішувати ситуацію. Розуміючи, що тисячі військових опиняються у важкому психологічному стані та повернення їх на службу може бути більш корисним, ніж тюремне ув’язнення, держава вирішила піти на радикальні кроки.
20 серпня 2024 року Верховна Рада ухвалила закон №11322, який передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності у деяких випадках за СЗЧ та дезертирство. Він дозволяє звільняти військовослужбовців від покарання, якщо вони вперше залишили військову частину та добровільно вирішили повернутися на службу. Важливою умовою є наявність письмової згоди командира на їх повернення, що фактично дає їм другий шанс без загрози потрапити під кримінальне переслідування.
Більше того, 8 жовтня Верховна Рада також підтримала в першому читанні законопроєкт №12095, який пропонує ще більші зміни у правовій сфері щодо СЗЧ. Військовим, які вперше залишили частину, але потім повернулися, дозволяється продовжувати службу з повним відновленням виплат, пільг та забезпечення. Це рішення дозволить значно прискорити повернення військових на службу, не очікуючи місяцями на судові рішення, які раніше затягували процес і змушували військових відчувати себе покинутими. Відтепер забезпечення відновлюється вже протягом 72 годин після повернення до частини, що є величезним кроком вперед для підтримки морального стану солдатів.
Однак це рішення викликало палкі обговорення у парламенті. Співавтор закону Олександр Завітневич підкреслив, що основною метою цього закону є швидке повернення військових до виконання обов’язків та вирішення проблем з їхнім забезпеченням. Він зазначив, що до цього часу військовослужбовці, які добровільно поверталися до служби, стикалися з затримками в забезпеченні їжею, одягом та зброєю, оскільки ці питання відкладалися до рішення суду, яке могло тривати місяцями. Новий закон має на меті вирішити ці питання оперативно, що дозволить військовим швидше ставати до лав армії.
Проте, не всі підтримали цей підхід. Депутатка Ірина Фріз розкритикувала законопроєкт, вказуючи на те, що це фактично створює можливість для легалізації дезертирства. Вона наголосила, що такі нововведення можуть призвести до зловживань, коли військові де-факто можуть залишати службу без загрози серйозних наслідків, що суперечить положенням Кримінального кодексу.
Незважаючи на суперечки, закон №11322 вже знайшов своє відображення у практиці. Нещодавно у Дніпропетровській області, наприклад, суд ухвалив рішення не ув’язнювати військовослужбовця, який у грудні 2023 року самовільно залишив частину, але після цього висловив бажання продовжити службу в іншій частині. Командир нового підрозділу підтримав його рішення, і суд ухвалив рішення звільнити солдата від кримінальної відповідальності. Такі прецеденти стають дедалі частішими, оскільки держава намагається дати другий шанс тим, хто залишив частини, але готовий повернутися і продовжувати службу.
Щоб зупинити лавину самовільного залишення частин, потрібен комплексний підхід, що виходить далеко за межі покарань та загроз. В першу чергу, необхідно кардинально поліпшити систему ротацій, забезпечивши військових регулярним перепочинком. Психологічна підтримка та своєчасна допомога мають стати невід’ємною частиною армійського життя, адже моральне виснаження є вкрай важливою проблемою наших військових. Ще одним важливим кроком є підвищення якості командного складу: досвідчені бойові командири повинні замінити “штабних”, чиї необдумані рішення призводять до непотрібних втрат. Відновлення соціальної справедливості є теж не менш важливим фактором, бо тиск мобілізації не може лягати лише на плечі окремих категорій. Важливо створити систему, де кожен боєць знає, що його жертви не марні, а його родина матиме належний захист. Без цих змін випадки СЗЧ будуть лише збільшуватися, що може призвести до катастрофічних наслідків в питанні обороноздатності нашої країни.
