Упродовж восьми десятиліть Європа жила в межах асиметричного, але стабільного партнерства зі Сполученими Штатами. Ця нерівність сприймалася як розумна ціна за безпеку, економічну підтримку й військовий “дах” НАТО.
Однак із приходом Дональда Трампа, не як 45-го, а як 47-го президента США, баланс змінився докорінно. Те, що раніше було стратегічною взаємозалежністю, перетворилося на жорстку хватку – інструмент тиску, який Вашингтон активно застосовує, навіть якщо офіційно заперечує це.
Французький дослідник Сільвен Кан називає це явище “емпризмом” (emprisme) – новою формою політичної залежності, у якій слабша сторона не лише підкоряється, а й вдається до самообману, вважаючи себе партнером і не усвідомлюючи повної міри власної підлеглості.
Що таке “емпризм”: дозволена залежність, а не філософська течія
Не варто плутати “емпризм” з емпіризмом, хоча звучать вони майже однаково, спільного між ними не більше, ніж між Кантом із його “річчю в собі” та Контом з його вірою у “факт як божество”.
Термін emprisme не вказує на досвід чи спосіб пізнання, а говорить про владу й залежність. Його запропонував французький дослідник Сільвен Кан у книзі “L’Atlantisme est mort? Vive l’Europe!” (“Атлантизм помер? Хай живе Європа!”) 2025 року, де він аналізує нову конфігурацію відносин між Європою та США.
Кан свідомо створює цей неологізм на основі французького слова emprise – “вплив”, “хватка”, “влада над кимось”. Він пояснює: якщо імперіалізм – це відкрите завоювання, то емпризм – це дозволене панування, форма політичного підкорення, що видає себе за партнерство.
Європейці, пише Кан, живуть у стані “дозволеної хватки”: вони переконані, що беруть участь у рівноправному трансатлантичному союзі, тоді як насправді грають роль залежного суб’єкта – не окупованого, але оплутаного.
Вони погоджуються на економічні поступки, військові закупівлі та політичні компроміси, переконані, що це “раціональний вибір”, “реалізм” чи “тимчасова необхідність”.
У цьому полягає хитрість емпризму: він не потребує примусу.
Його сила — у згоді того, кого підкорюють. Це не колоніальне насильство, як у путінському імперіалізмі, а внутрішньо прийнята залежність – комфортна, виправдана, навіть морально прикрашена “цінностями Заходу”.
Тож емпризм – це не науковий термін із філософії, а діагноз для сучасної Європи, яка називає свою підлеглість партнерством, а стратегічну залежність – “трансатлантичним зв’язком”. Іронія в тому, що, пояснюючи власну “реалістичну” позицію, Європа лише глибше занурюється в те, що Кан називає emprise permise – “дозволену хватку”.
“Емпризм”: добровільна стратегічна залежність
Отже, на відміну від класичного “м’якого впливу”, емпризм – це внутрішньо прийнята підпорядкованість, яку європейські еліти виправдовують у термінах “реалізму”, “безпеки” чи “економічної стабільності”.
Врешті-решт, ця залежність стала структурною: Європа не просто погоджується на американське лідерство – вона вбудовує його у власну логіку політики та оборони. Після десятиліть трансатлантичного консенсусу Трамп запропонував нову рамку – союз не рівних, а залежних. У його риториці європейці – не союзники, а “безплатники”, які користуються американською щедрістю, не сплачуючи “справедливу ціну”.
Війна в Україні: демонстрація стратегічної залежності
Українська війна стала, за визначенням Кана, лакмусовим папірцем нового трансатлантичного порядку. Попри те, що ЄС мобілізував безпрецедентну підтримку Києву, ця солідарність перетворилася на вразливість, яку Вашингтон використовує як важіль впливу.
Коли адміністрація Трампа тимчасово призупинила доступ України до американських розвідувальних даних, ЗСУ втратили “очі” на фронті. Але водночас “напівсліпими” стали й самі європейці, які залежать від тієї ж розвідки.
Цей крок став не тільки технічним жестом, а й стратегічним сигналом: будь-яка автономія Європи – умовна і залежить від волі Вашингтона.
“Угода в Тернберрі”: символ підкорення
У липні 2025 року ЄС підписав із США так звану Тернберрійську угоду – торговельний пакт, який запровадив 15-відсоткові мита на європейські товари без взаємної компенсації.
Угоду укладали у приватному маєтку Трампа в Шотландії – місці, яке стало символом персоналізації та “бруталізації” міжнародних відносин.
Паралельно США припинили безпосередні поставки зброї Україні, переклавши цей обов’язок на європейців, які тепер купують американське озброєння власним коштом і передають його Києву. Такий формат уже не є партнерством, а “примусовою делегацією”.
Від партнерів до клієнтів: логіка “трибутарної Європи”
Ідеологія руху MAGA (“Make America Great Again”), що домінує в Республіканській партії, розглядає Європу не як союзника, а як клієнта або навіть васала.
Європейські держави, зазначає Кан, погодилися на цей новий договір із Вашингтоном, прийнявши своє підпорядкування як “менше зло” чи “тимчасову” необхідність.
Утім, в реальності 2025 року ЄС уклав “перверсивну угоду”: фінансувати власну залежність – політичну, військову й комерційну – в обмін на умовний захист.
Цю логіку Кан порівнює з мафіозною системою – “пропозицією, від якої не можна відмовитися”, за аналогією з подіями у творі “Хрещений батько”.
Дві імперські логіки: Москва і Вашингтон
Кан проводить чітке розмежування між російським імперіалізмом і американським емпризмом.
Путінська Росія тримається на відкритому насильстві – як усередині країни, так і за її межами. Її модель управління побудована на страху, а вторгнення в Україну – її кульмінація.
Трампова Америка, навпаки, не потребує армії для тиску. Її зброя – економічний шантаж, торгова асиметрія, політичний пресинг.
Саме тому емпризм – більш підступна форма домінування: вона не виглядає окупацією, але функціонує як системна залежність, легітимізована самою Європою.
Європейське заперечення: стратегічна сліпота
Найнебезпечніше, підкреслює Кан, – це заперечення.
Європейські лідери продовжують говорити про “спільні цінності” та “партнерство”, навіть коли погоджуються на невигідні торговельні умови чи закупівлю озброєння за американськими правилами.
Це заперечення має не лише риторичний, а політичний вимір: воно формує політики ЄС, які зміцнюють залежність, а не зменшують її.
На думку Кана, Європа стоїть перед історичним вибором: чи залишитися пасивним об’єктом американської стратегії, чи знову стати суб’єктом власної геополітики.
Перший крок до опору – усвідомлення і називання емпризму емпризмом. Адже тільки визнавши, що “захист” став інструментом тиску, Європа може повернути собі стратегічну автономію.
Після атлантизму
Концепція Сільвена Кана – це не антиамериканська полеміка, а діагноз: Європа втратила суб’єктність, прикриваючись риторикою партнерства.
Його формула “Атлантизм мертвий — хай живе Європа!” означає не розрив, а дорослішання континенту.
Лише визнавши нову реальність, Європа зможе перейти від підлеглого “емпризму” до рівноправного партнерства – або, принаймні, навчитися жити без ілюзій.
Європа між “емпризмом” і васалітетом: як аудиторія сприйняла концепцію Кана
Публікація у The Conversation французького політолога Крістофера Кана про новий термін “емпризм” (emprisme) – опис м’якої, добровільно прийнятої залежності Європи від США – викликала жваву дискусію. І якщо сама стаття пропонувала інтелектуальний аналіз зміщення трансатлантичної рівноваги, то коментарі під нею на Reddit перетворилися на своєрідний зріз європейського самосприйняття: від саркастичного фаталізму до гіркої політичної рефлексії.
Втома від залежності: “Європа згинається, як дешевий стілець”
Чимало користувачів погоджуються з Каном: США перетворилися з партнера на хижака, а Європа – на “клієнта”. Один із популярних коментарів зазначає:
“ЄС мав бути сильнішим за суму своїх частин, але склався, як дешевий розкладний стілець, щойно Вашингтон натиснув“.
Це повторюваний мотив: Європа нібито має все – економічний масштаб, технологічний потенціал, навіть військові можливості, – але бракує політичної волі. Інший користувач підсумовує:
“Ми маємо промисловість, енергетику, ядерну зброю, космос – але не маємо яєць“.
Іронія тут межує з болем: Європу звинувачують не у слабкості, а у самоусуненні, у тому самому “емпризмі” – внутрішньо прийнятому підпорядкуванні.
Історична тяглість: “Васал після Другої світової”
Багато коментаторів бачать у нинішній ситуації лише продовження старої моделі. Один пише: “Європа є васалом США з 1945 року. Різниця лише в тому, що тепер Америка навіть не приховує презирства“.
Інші називають це “газлайтингом, що триває вже століття” – американська присутність подається як захист, хоча насправді цементує залежність. Для таких коментаторів “емпризм” – не новий термін, а нове ім’я старої хвороби, замаскованої під союзництво.
“Реалісти” проти “романтиків”: чи можна розірвати хватку
Дехто заперечує Канів песимізм, вважаючи, що Європа має важелі впливу – промислову міць Німеччини, ядерний потенціал Франції, технологічну автономію Бельгії (виробництво машин для чіпів).
“Ми могли б бути рівними США, якби не політичне боягузтво. У нас не відсутні ресурси – у нас відсутні політики“, – зазначає один із користувачів.
Тут “емпризм” тлумачиться не як доля, а як наслідок політичного вибору – зручного конформізму, який виправдовується “реалізмом” і “стабільністю”.
Євроцинізм і страх повторення історії
Помітною є також тривога щодо зростання популізму – “наратив слабкого керівництва”, який, як зазначив один коментатор, “живить праворадикалів”. Це нагадує 1930-ті, коли європейська розгубленість відкрила шлях реваншистам.
Дехто формулює це афористично: “Ми не наївні, ми просто спимо у ліжку історії, яка вже бачила дві катастрофи”.
“Коли вчорашній союзник стає Доном Корлеоне”
Користувачі активно підхопили Канів образ – “мафіозної логіки” міжнародних відносин. Один із найпопулярніших коментарів порівнює нову угоду ЄС із США із “платою за захист”, яку “сплачує клієнт бандита, що сам встановлює тариф”.
Це найточніше втілення “емпризму” в масовій уяві: не окупація, не примус, а добровільна участь у нерівній грі, де сильніший диктує правила, а слабший ще й дякує.
Висновок: діагноз без лікування
Коментарі до статті показують – Європа чудово розуміє свій стан. Вона може дотепно діагностувати “емпризм”, і навіть створити меми про власну безпорадність. Але далі іронії справа не йде.
Підсумуємо рецепцію емпризму однією з реплік: “Ми – найбільший ринок на планеті, але поводимося, наче колонія. Нам навіть не треба, щоб нас примушували – ми вже звикли“.
Кан, можливо, створив нове слово, але не нову проблему. Європейці давно її знають. Просто тепер вона має ім’я – емпризм, і, як зазначив сам автор, назвати – це вже почати чинити опір.
Хочеться додати: філософи Кант і Конт могли б лише розвести руками – розум і порядок не завжди перемагають звичку схилятися перед силою.
