Після різкої ескалації навколо Ірану і фактичного блокування Ормузької протоки адміністрація Дональда Трампа спробувала швидко конвертувати військову ініціативу у міжнародну підтримку. Йдеться про створення морської коаліції для забезпечення проходу танкерів через вузький, але критично важливий коридор, що у звичайні часи дозволяє транспортувати близько п’ятої частини світової нафти.
Водночас сам Трамп публічно підкреслює скепсис щодо союзників, заявляючи, що більшість країн НАТО відмовилися допомагати, а Альянс він і раніше вважав “вулицею з одностороннім рухом”, де США несуть основний тягар безпеки. На цьому тлі президент одночасно наголошує і на військовому успіху Вашингтона, і на тому, що Сполучені Штати нібито не потребують зовнішньої підтримки – суперечлива позиція, яка лише ускладнює формування широкої коаліції.
Втім, реакція союзників виявилася далекою від очікуваної. Європейські та азійські партнери США продовжують демонструвати обережність, ухиляються від конкретних зобов’язань або прямо сигналізують про небажання долучатися до операції. Така стриманість має комплексні причини – від військово-технічних до політичних і стратегічних.
Ормузька протока як глобальний вузол ризику
Ормузька протока перетворилася на центральний елемент нової кризи після ударів США та Ізраїлю по іранських об’єктах. У відповідь Тегеран фактично заблокував судноплавство, атакувавши низку комерційних суден і замінувавши акваторію.
Наслідки світ побачив одразу: ціни на нафту перевищили $100 за барель, уряди почали говорити про інфляційний тиск і ризики для глобальної економіки, а логістичні ланцюги – від енергетики до продовольства – опинилися під загрозою.
У цьому контексті Вашингтон визначив розблокування протоки як пріоритетне завдання. Однак сама природа проблеми – військове протистояння з Іраном – зробило її вирішення значно складнішим, ніж проста операція супроводу танкерів.
Вимога замість координації: риторика Трампа
Тон усій кампанії задали публічні заяви Дональда Трампа. Його риторика фактично перевела питання Ормузької протоки з формату союзницької координації у площину розподілу витрат і відповідальності. Аргумент про енергетичну залежність партнерів фактично прозвучав так: ті, хто отримує вигоду від маршруту, мають і забезпечувати його безпеку.
У логіці Трампа відповідальність має бути перерозподілена: якщо Європа та Азія залежать від близькосхідної нафти, вони повинні брати участь у її захисті. Водночас Трамп прямо натякнув на можливі політичні наслідки для тих, хто відмовиться, включно із проблемами для майбутнього НАТО.
Ця стратегія тиску, однак, наштовхнулася на опір: виявилося, що союзники вже не готові автоматично підтримувати ініціативи Вашингтона, особливо якщо вони пов’язані з війною без чітко окресленої мети.
Європа: між політичною обережністю і стратегічною автономією
У Європейському Союзі дискусія зосередилася навколо двох питань: чи варто взагалі втручатися у конфлікт і чи має це робитися в рамках спільної місії.
Ідея перекидання місії EUNAVFOR Aspides до Ормузької протоки наразі не знаходить підтримки. Для такого рішення потрібна одностайність, якої немає: окремі столиці, включно з Берліном, виступають проти. Про яку місію йдеться? EUNAVFOR Aspides – це військово-морська операція Європейського Союзу, запущена у 2024 році як відповідь на атаки єменських хуситів на комерційне судноплавство в Червоному морі та у районі Баб-ель-Мандебської протоки.
Її головна мета – захист торговельних маршрутів, які з’єднують Європу з Азією через Суецький канал. Мандат операції має оборонний характер і передбачає супровід цивільних суден, протиповітряний захист та моніторинг загроз без участі у наступальних діях. Географічно місія обмежена Червоним морем, тому її можливе перекидання до Ормузької протоки означало б не лише зміну району дій, а й фактичне розширення мандату та втягнення ЄС у значно ширший і більш ризикований конфлікт.
Позиції окремих країн підкреслюють загальну тенденцію:
Кір Стармер виключає участь у наступальних операціях, хоча Лондон готовий надавати обмежену підтримку і шукає “життєздатний колективний план”. “Велика Британія “не буде втягнута в ширшу війну” на Близькому Сході”, – цитує британського прем’єра видання Sky News.
Міністр закордонних справ Іспанії Хосе Мануель Альбарес прямо говорить про небажання посилювати ескалацію.
Борис Пісторіус ставить під сумнів саму ефективність європейської участі, натякаючи, що навіть США не можуть гарантувати результат.
“Це не наша війна, ми її не починали. Ми хочемо дипломатичних рішень та швидкого завершення, але більше військових кораблів у регіоні, ймовірно, не сприятимуть цьому“, – заявив міністр оборони Німеччини.
Кіріакос Міцотакіс фактично відкидає можливість участі Європи у військових операціях біля Ірану, пропонуючи зосередитися на економічних наслідках кризи.
“Проста відповідь – ні, Греція не збирається брати участь у жодній операції поблизу театру поточних військових дій“, – заявив він виданню Bloomberg.
Європейська логіка базується на кількох чинниках: ризик прямого втягнення у війну, сумніви у військовій доцільності місії, а також небажання легітимізувати операцію, ініційовану без широкого міжнародного консенсусу.
Азія: залежність від нафти без готовності до війни
Схожа стриманість простежується і в Азії, хоча регіон значно більше залежить від постачання енергоносіїв через Ормузьку протоку. Японія, скажімо, отримує близько 95% нафти з Близького Сходу, утім поки що не ухвалює рішення про відправлення кораблів.
Південна Корея також обмежується консультаціями і координацією із США.
Для обох країн ключовими є політичні ризики: участь у конфлікті, який не має санкції ООН і не становить прямої загрози їхній безпеці, виглядає внутрішньо суперечливою.
Додатковий фактор – стратегічна невизначеність. Відсутність чіткого плану завершення операції або критеріїв успіху стримує навіть тих союзників, які теоретично могли б долучитися.
Китай як “неочевидний партнер”
Заклик Трампа до Китаю виглядає окремим дипломатичним ходом. Пекін справді залежить від поставок енергоносіїв через Ормузьку протоку і має досвід морських операцій у регіоні.
Проте політична реальність робить його участь малоймовірною: Китай підтримує тісні зв’язки з Іраном і навряд чи приєднається до ініціативи, яка може бути сприйнята як антиіранська коаліція під проводом США.
Військові обмеження: чому “супровід танкерів” – не рішення
Скепсис союзників підкріплюється і суто практичними міркуваннями.
Вразливість операції
Іран зберігає можливість атакувати судна дронами, ракетами або мінуванням. Навіть супровід не гарантує безпеки.
Брак ресурсів
Жодна коаліція не має достатньо кораблів, щоб забезпечити постійний супровід значної кількості танкерів.
Часовий фактор
Перекидання європейських сил у регіон займає тижні і не змінює ситуацію оперативно.
У результаті навіть у разі створення коаліції її ефективність залишається під питанням.
Політичний рахунок: накопичений дефіцит довіри
Один із визначальних, хоча й не завжди публічно артикульованих чинників – це загальний стан відносин США із союзниками, який формувався протягом попередніх років політики Дональда Трампа. Послідовний тиск на партнерів у питаннях оборонних витрат у НАТО, торговельні суперечки з Європейським Союзом, різкі заяви щодо можливого перегляду зобов’язань у межах Альянсу, а також неоднозначні сигнали у санкційній політиці щодо Росії поступово підірвали атмосферу передбачуваності у трансатлантичних відносинах.
У цій перспективі нинішній заклик до швидкої і безумовної підтримки сприймається багатьма європейськими столицями не як продовження партнерства, а як вимога, що не враховує попередній досвід взаємодії. Відтак мова йде не лише про конкретну військову операцію, а про ширший політичний баланс: частина європейських політиків прямо вказує на те, що запас довіри, який дозволяв Вашингтону розраховувати на автоматичну солідарність, суттєво скоротився.
Ризик перекладання відповідальності
Європейські уряди також враховують політичні наслідки участі або неучасті. Існує побоювання, що у разі затяжної кризи Вашингтон може перекласти відповідальність за її поглиблення на союзників, які не долучилися до операції. Водночас участь означала б розподіл ризиків, як військових, так і політичних, у конфлікті, ініційованому не ними.
Показовою у цьому зв’язку є позиція Кіріакоса Міцотакіса, який пропонує змістити акцент із військової участі на економічну адаптацію до наслідків кризи. У цій логіці Європа має зосередитися на стримуванні цін на енергоносії, стабілізації внутрішніх ринків і зменшенні інфляційного тиску, тобто працювати з ефектами конфлікту, а не безпосередньо втручатися в нього. Такий підхід відображає ширше прагнення уникнути прямої участі у війні, зберігаючи водночас можливість впливати на її економічні наслідки.
Висновок: коаліція, яка не складається
Ситуація навколо Ормузької протоки демонструє глибоку трансформацію трансатлантичних і глобальних відносин.
США залишаються ключовою військовою силою, здатною діяти в регіоні. Проте їхня здатність мобілізувати союзників більше не є автоматичною. Вона залежить від довіри, передбачуваності політики і наявності зрозумілої стратегії.
Наразі ж союзники бачать перед собою конфлікт із невизначеним фіналом, високими ризиками і значними політичними витратами. У такій конфігурації навіть стратегічна важливість Ормузької протоки не стає достатнім аргументом для участі.
І це означає, що Вашингтону, ймовірно, доведеться або діяти самостійно, або шукати не військовий, а дипломатичний вихід із кризи, яку багато хто вважає значною мірою наслідком його власних рішень.
