Циркуни – символ мужності та незламності (спогади місцевих жителів)

Циркуни – це не просто назва місця на карті, а справжній символ мужності та незламності. Жителі цього селища пережили важкі часи, коли над ними нависла тінь окупації, але багато хто з них залишилися тут, стійко витримуючи усі випробування, які припали на їхню долю. Звичайно, такими були не всі, але крок за кроком, розмовою за розмовою журналістка ІА «ФАКТ» Анна Беженська відкрила перед собою історії сміливих людей, які розповіли нам про свої найважчі дні та події під час окупації.
Серед співрозмовників були різні люди: старі, молоді, ті, хто погодився показати себе, та ті, хто вирішив залишитися інкогніто. Проте всі вони пам’ятали кожен дотик ворога до їхнього рідного краю. Кожна розповідь – це окрема доля та історія, яка нагадувала про те, що навіть у найтемнішу годину можна знайти промінь надії.
- Серця, що молилися: історія виживання в пеклі.
«Коли ми зрозуміли, що російські солдати вже у місті і нам немає куди бігти, єдине, що ми могли зробити, це сховатися в будинку. Оскільки саме наш будинок залишався цілим, в ньому сховалися одразу чотири сім’ї. Серед нас всіх було 5 дітей, двоє з яких зовсім маленькі – 4 і 5 років. Ми написали на паркані “люди і діти”, сподіваючись, що нас не будуть торкатися. До певного часу так і було.
Ніякої допомоги їхнім військовим ніхто з нас не надавав. Ми просто сиділи вдома і намагалися якось вижити, здобуваючи воду і шукаючи продукти. Деякі, хто як зміг, встиг з собою принести, але коли запаси закінчилися, доводилося вибиратися. Виходили по черзі і по одному, щоб не привертати зайвої уваги.
До нас багато разів заходили російські військові, але ні разу нікого не торкали, хоча по місту вже ходило багато чуток про насильство і вбивства.
Розповідати про цей ад я можу довго, але найстрашнішим у пам’яті залишився той момент, коли на одного з наших чоловіків, який виходив за пошуком їжі, почалося справжне полювання п’яних солдат. Якимось дивом він встиг добігти до дому, але буквально через 20 хвилин по нам почався обстріл з якоїсь зброї. Сипалося і летіло абсолютно все. АД!!! Ми просто притиснулися до підлоги і молилися. Далі не пам’ятаю нічого. Чорна прірва і туман. Вижити вдалося не всім. Двоє дітей теж назавжди залишилися дітьми…», – розповіла місцева жителька Ганна Петрівна.

2. Пам’ять під брезентом: купа деревини з історією смерті.
Особливу увагу журналістки привернула незрозуміла купа деревини, покрита чорним брезентом. Але серце завмерло, коли тільки підійшовши поближче, стало зрозумілим, що це – труни. Їх було багато і різного розміру, а в центрі усієї купи знаходилися маленькі труни для діточок. Поруч проходили очевидці, які розповіли про це місце.

“Було дуже багато вбивств. Дуже… Я навіть боюся називати цю цифру. Скажу одне, що кількість населення Циркунів до окупації було приблизно 15 000, а коли нас врятували, тих, хто вижив залишилося 800 людей. Звичайно, багатьом вдалося виїхали, але не всім. Була просто величезна кількість смертей, починаючи від п’яного стріляння російських солдат по людях, закінчуючи вбивствами за відмову у співпраці. Багатьох насилували і вбивали, щоб приховати сліди. Дуже багато людей доводилося ховати прямо у себе у дворах, але серед нас у селі виявилися ремісники, яких не чіпали за рахунок того, що їх майстерня була цінним об’єктом для подальшого ведення бойових дій. Вони, використовуючи цю можливість, вночі тихенько виготовляли труни, бо вважали, що кожна загибла людина заслуговує хоча б належне поховання.
На жаль, більшість з цих трун все-таки знадобилася. А це – таке… залишки пам’яті і роботи, яка коштувала життя цим майстрам.
Я в це хоча б і не вірю, але кажуть, ці труни не вивозять звідси з тієї причини, що війна все ще не закінчилася… Бо раптом знадобиться… Але мені вже все одно. Ми залишимося тут і будемо вдома”, – розповіла Ірина Владиславівна.

3. Таємниці головного диверсанта: свідчення відвертого опонента
Шляхом головної проїзної дороги нам зустрілася ще одна людина, яка категорично виступала проти використання будь-якої фото- і відеотехніки, але погодилася словесно поділитися історією про головного диверсанта Циркунів. Це було доказом того, що цей чоловік довірився нам, бо був готовий поділитися своєю найбільшою таємницею:
«В селі всі називали його “Грузин”, але його справжнє ім’я забулось в плині часу. Я і сам його не знав. Але він прибув сюди близько двох років до війни, купив собі непоганий такий будинок і відразу ж став вважати себе за старосту, намагаючись вчиняти добрі справи та товаришувати з місцевими. На початку окупації він одразу ж показав себе «у всій красі» та оголосив свої справжні плани.
Він насильно забрав у людей багато кухонної техніки з різних будинків і організував у одній з будівель фабрику-пекарню, де місцевих жителів змушували працювати на російських військових та іноді давали хліб в обмін на працю. Мені теж довелося працювати на цій фабриці, бо відмова могла б обійтися моєму синові, якому щойно виповнилося 16 років, життям. Практично всі люди погодилися працювати саме на подібних несприятливих умовах. Усі розуміли, що ця фабрика служила лише інтересам окупантів.
Цей «Грузин» організовував співпрацю з ворогом, погрожував і часто був причиною смерті багатьох з наших земляків. Незважаючи на це, він завжди мило посміхався і переконував, що після війни ми маємо вибрати його старостою села.
Однак – Благодать Божа!!! – нас врятували. А де є ця гидота і куди поділася – ніхто точно не знає, бо під час звільнення села цю фабрику зруйнували. Багато людей загинули в результаті… сподіваюся, що він серед них».

4. Спогади старого сторожа: пережив кулю, рятуючи дитину
Нам вдалося поговорити ще з одним чоловіком. Його мова була дуже несполучною, і саме через це замість відеоматеріалу ми додаємо лише фотографії. Але причина такої мови виявилася набагато більш шокуючою – чоловік отримав кульове поранення голови і дивом вижив. Ось його трагічна історія:

«Мене звуть Артем Миколайович, і я простий сторож сільської техніки. Коли війна почалася, у нас зникла вода, зв’язок та світло. За їжею та водою завжди ходили мої два сини. І знову, у той момент, коли мої діти вирушили за водою, на них розпочали полювати російські солдати, але для них це було вже не перше випробування. Мої хлопці були швидкими, спритними, і вони кожен раз втікали… До того страшного вечора, коли троє російських солдат не прийшли до нашого дому.
Двері відчинили я і моя дружина. Ті точно знали, чому і навіщо вони прийшли. Солдати РФ вимагали паспорти у всіх нас, обіцяючи постріл за будь-яку спробу опору. Ми виконали всі їхні вимоги. Старшого сина вони схопили одразу, бо йому вже понад 30. Ті емоції жаху та переживання словами передати неможливо. Я був упевнений, що зараз ми втратимо і мою дружину, якій просто розриває серце від болю. Потім вони почали забирати нашого молодшого, але йому було всього 14 років. У нього паспорт карткою, а не наші старі паперові…вони передавали цю картку один одному і сміялися… Але їхній намір забрати цю дитину куди-небудь і за якоюсь метою вони не втратили. Ми благали їх відпустити його, адже йому всього 14 років, за що знову почули чергову загрозу.
Коли один з них почав тягти мого сина, я без роздумів накинувся на нього і відчув постріл. Дивне відчуття… Навіть не можу сказати, що це було болісно… За словами моєї дружини, куля потрапила в районі голови, але після цього я вже нічого не пам’ятав. Останнє, що почув, це крики дружини, синів і російське “Ты что тваришь???“…
Здається, вони отримали якусь команду нікого не вбивати, чи щось подібне. Можливо, вони і самі налякалися, бо дуже молоді… Я не знаю. Але це вже й не має значення. Обидва моїх дітей залишилися живими і здоровими удома. Лише паспорт у старшого сина вони забрали з собою, і досі ми не можемо його ні відновити, ні знайти. Ну а я, як бачите, навіть зараз намагаюся працювати…
Слава Богу за те, що він врятував життя моїм синам, якимось дивом залишив мене тут живим і зберіг нашу родину. Та дякуємо нашим героям ЗСУ, які нас звільнили”.
Ці чотири історії – лише краплинки великої ріки болю та героїзму, що є навколо нас, свідчення про непереможність людського духу і мужність нашого народу. Циркуни – це місце, де кожна стежка, кожен куток приховує в собі неймовірні подвиги. Окупація була часом випробувань, коли кожна доля ставала на вагу, але серед цієї темряви світлом пробивалися вчинки звичайних людей, яких зараз можна назвати героями.

Скільки ще таких історій зберігається в пам’яті тих, хто пережив ті страшні часи! Скільки невідомих подвигів і героїчних вчинків приховано у серцях людей! Можливо, саме зараз, дізнаючись про ці історії, ми надаємо їм друге життя, зберігаючи пам’ять про тих, хто був готовий пожертвувати власним життям для порятунку інших.
Нехай ці історії будуть постійним нагадуванням про силу добра й віри у перемогу над злом, хай вони стануть вічним джерелом натхнення для нас і майбутніх поколінь, показуючи, що у будь-яких умовах люди здатні виживати та поводитися як справжні герої.
Волосы встают дыбом от этих рассказов..Бедные наши соотечественники..Что им пришлось пережить?!!Спасибо автору за силу и мужество в сборе и донесении этой информации до общественности..
Це просто жах!!! Бідні люди. Читаєш і сльози на очах… дякуємо, що розкриваєте всю правду про наших сусідей-нелюдей!
Как раз хорошее напоминание этой статьи , что война еще продолжается,спасибо интересная статья !
Дуже корисна стаття! Як світ пам’ятає про жахіття фашизму, так треба знати і пам’ ятати про жахіття “рашизму”!
Дуже гарна стаття, ти молодець Аня,неможливо читати без сліз,скільки лиха принесла на нашу землю ця клята русня, треба писати про це ,висвітлювати,,дуже радію,що наша моло дь це розуміє
Гарна стаття, болючі факти насильницьких дій окупантів. Дякую, що підіймаєте важливі теми. Люди мають знати правду.
Анна, дякую, дуже гарна стаття!
Правда скрізь сльози, скільки болі і лиха заподіяно людям.
Насправді, це дуже важкі теми для всіх, але дякую за те, що піднімаєте цю нелегку тему, розкриваючи шокуючи подробиці тих подій.
За весь час війни в нас загартувалася надміцна нація. Немає електрики, але є світло. Немає звʼязку, але є спілкування. І ці почуті й записані коротенькі історії спогадів місцевих жителів про пережите залишаються в нас в памʼяті, і ми все завзятіше ненавидимо ворогів і все дужче любимо свою країну. Віримо й чекаємо на Перемогу.
Який жах. І це реальність. Дякуємо за таку статтю.
Горько и больно читать эти строки За что мирно живущим людям достались кошмар и страдания безумной войны Это малая часть того что происходило и мы узнали об этом А сколько горя и смертей не обнародовано Об этом надо писать чаще Спасибо за статью
Дуже боляче читати. На жаль – це є реальністю. Автор – людина, яка живе в Україні, знає про війну не з чуток і висвітлює інформацію зсередини. Проведено величезну благодійну та інформаційну роботу. Це не повинно замовчуватися, а повинно поширюватися. Люди в усьому світі мають знати правду. Дякую за це, Аню! Чекаємо на Перемогу! Все буде Україна!