В Україні йде війна, але навіть у цих умовах не можна обмежуватися лише поточними викликами. Уже сьогодні необхідно думати про майбутнє і про те, якою стане наша держава у найближчі роки. Що очікує на країну після завершення бойових дій? Яким буде життя молоді, яка вирішує, де вчитися і працювати? Чи зможуть українські родини мати власне житло і будувати плани на завтра? Чи стане Україна територією, привабливою для інвестицій, і чи відчуватиме громадянин стабільність та захищеність? Ці питання не можна відкладати «на після перемоги», адже відповіді на них формуються вже зараз.
Роздуми про перспективи України після завершення бойових дій народний депутат України Дмитро Разумков виніс у публічну площину, наголошуючи, що питання розвитку держави не можна відкладати на потім. Він пропонує говорити про 2030 рік, щоб вже сьогодні розуміти, що саме потрібно будувати і які зміни є невідкладними.
Політик наголошує, що мова не йде про суху статистику чи, навпаки, метафоричні образи на кшталт “сталевого дикобраза”. Він переконаний, що потрібно говорити через конкретні сюжети, які формують уявлення про майбутнє. Саме тому він виокремлює три такі сюжети, які уособлюють Україну 2030 року як країну, в якій хочеться жити.
Разумков вважає, що першим сюжетом є освіта і молодь. Він пояснює, що у 2030 році Україна має бути державою, де молодь хоче вчитися. Війна з Росією різко загострила демографічні проблеми, і це відбивається у тому числі й на кількості абітурієнтів у вищих навчальних закладах. Міністерства освіти і науки, згідно з якими у 2023 році близько 400 тисяч українських учнів перебували за кордоном. З великою ймовірністю більшість з них вступатиме до іноземних університетів.
Нардеп посилається на дослідження фонду savED, відповідно до якого 26% української молоді мають намір отримати освіту за межами країни. Це, за його словами, пояснює, чому кількість заяв на навчання за кордоном зросла на 30%, а, наприклад, у Австрії кількість вступників з України збільшилася на 60% у порівнянні з 2021 роком.
Водночас, підкреслює Разумков, кількість абітурієнтів в українських університетах скорочується. Він наводить приклад: у 2024 році їх було на 80 тисяч менше, ніж у 2023 році, що становить приблизно 30%. Ця тенденція є небезпечною, оскільки українські університети й без того рідко з’являються у світових рейтингах найкращих закладів. На його думку, це створює загрозу дефіциту мотивованих і кваліфікованих людей, які мали б відбудовувати Україну після війни. Саме тому молодь, яка залишається вчитися і починати доросле життя на Батьківщині, є головним показником позитивного майбутнього.
У цьому контексті Разумков переконаний, що державна політика має бути спрямована на всебічну підтримку українських родин. Мова йде не лише про матеріальні стимули: підвищення виплат при народженні дитини, адресну допомогу на харчування, одяг, книги чи доступність іпотеки для поліпшення житлових умов. Важливо також забезпечити виховання, освіту, культурний розвиток дітей, підтримку дошкільних, шкільних і позашкільних закладів, розвиток медицини та профілактику хвороб.
За словами політика, потрібно популяризувати здоровий спосіб життя та створювати для цього необхідну інфраструктуру. Найголовніше — дати молодим людям можливості для творчої, економічної і професійної самореалізації, щоб вони залишалися в Україні і не шукали кращого життя за кордоном.
Другим сюжетом Разумков називає житло. Він підкреслює, що Україна у 2030 році має бути державою, де люди хочуть і можуть придбати власну оселю. Відсутність житла є однією з головних проблем українців. Ще на початку пандемії, за оцінками будівельної галузі, кожен сьомий українець не мав власного житла, а 70% житлового фонду було застарілим і зношеним. 54% українців мешкали у перенаселеному житлі, тоді як у Великій Британії, Франції та Німеччині цей показник становив лише близько 7%. На одного українця припадало 24 квадратних метри житла, тоді як у середньому по Європі — 60 квадратних метрів.
Він наголошує, що ці цифри ще більше погіршилися через руйнування, спричинені війною. Тому, вважає він, не слід сподіватися, що після перемоги українці одразу зможуть масово купувати житло за власні кошти. У складному становищі опиняться біженці та внутрішньо переміщені особи, яким ще довго буде потрібна соціальна допомога. Виходом з цієї ситуації може стати довгострокова іпотека на 10–20 років під ставку на рівні 5–7%. Така програма стане реальним фінансовим інструментом для вирішення житлової проблеми і водночас ознакою економічного відновлення. Він наголошує, що саме будівельна галузь у такому випадку може стати локомотивом зростання економіки.
Третім сюжетом, за словами Разумкова, є інвестиції. Він вважає, що у 2030 році Україна має бути країною, куди люди готові інвестувати понад 600 тисяч гривень строком на більше ніж п’ять років. Україна нині не займає провідних місць у світових рейтингах інвестиційної привабливості, а деякі індекси взагалі не оцінюють нашу країну через війну. Політик наводить дані Національного банку: у 2024 році обсяг прямих іноземних інвестицій становив 3,33 мільярда доларів, що на 1,6 мільярда менше, ніж роком раніше, і ця тенденція зберігалася у 2025 році. Це свідчить про нагальну необхідність формування внутрішнього фінансового ринку, де будуть надійно захищені права дрібних інвесторів.
Він пояснює, що йдеться про філософію довгострокових вкладень. Люди повинні захотіти інвестувати суми, що перевищують гарантований державою мінімум у Фонді гарантування вкладів фізичних осіб, тобто понад 600 тисяч гривень. Очікуваний прибуток від таких інвестицій має бути вищим за відсотки банківських депозитів у межах, гарантованих державою. Гроші мають вкладатися у проєкти довгостроково, а не у короткострокові спекулятивні схеми, які працюють рік чи менше.
Розмірковуючи над тим, як втілити ці три сюжети, Разумков звертається до історії. Він згадує досвід Великої Британії під час Другої світової війни, коли з’явилася доповідь Беверіджа для британського парламенту 1942 року. В ній містився ґрунтовний аналіз соціально-економічних проблем і план їх вирішення, що стало основою для формування концепції соціальної держави. Україні також потрібен подібний документ, який би не лише діагностував хвороби економіки — деіндустріалізацію чи залежність від зовнішньої допомоги, а й пропонував реальний план дій.
У підсумку Разумков наголошує, що майбутня національна ідея України має ґрунтуватися не на образі “сталевого дикобраза”, не на концепції країни-казарми і не на ролі фронтиру Заходу. Йдеться про створення конкурентоспроможної, захищеної, стабільної і прогнозованої держави для своїх громадян та економіки. Саме такою Україна має бути у 2030 році, і будувати її потрібно починати вже сьогодні.
