Україна увійшла в затяжну фазу війни, де небезпека не обмежується лінією фронту. За даними Національної платформи протимінної діяльності, близько 132 тисяч квадратних кілометрів території залишаються потенційно забрудненими вибухонебезпечними предметами. Це менше, ніж на початку повномасштабного вторгнення, коли йшлося про 179 тисяч км², однак масштаб проблеми все одно співмірний із територіями цілих держав. І хоча частину земель уже очищено, сама логіка розмінування виявляється значно складнішою, ніж проста арифметика гектарів і бюджетів. Найскладніша ситуація з розмінуванням спостерігається у Харківській, Херсонській, Миколаївській та Донецькій областях.
Тим не менш, уряд підкреслює, що очищення територій є критично важливим для відновлення аграрного сектору, адже повернення земель до обробітку безпосередньо впливає як на економічну стабільність, так і на рівень продовольчої безпеки країни.
За даними Міністерства оборони України, лише у березні 2026 року було розміновано 876 гектарів деокупованих територій, а загалом від початку року – 2 831 гектар.
Між оцінкою і реальністю
Ключове слово у нинішніх підрахунках – “ймовірно”. Статус забрудненої території ще не означає фактичної наявності там мін чи боєприпасів. Значна частина площ проходить через етап перевірки, який уточнює реальні ризики.
Оцінка територій починається з нетехнічного обстеження. Це початковий етап опрацювання територій без фізичного втручання в ґрунт. Фахівці аналізують карти бойових дій, супутникові знімки, дані з безпілотників, а також опитують місцевих жителів і свідків. Завдання цього етапу – визначити, чи є підстави вважати ділянку небезпечною і чи потребує вона подальшого, вже технічного обстеження або розмінування.
Саме цей етап дозволяє зменшувати загальну площу “підозрюваних” територій без витрат на масштабне очищення. За оцінками фахівців, лише 20–30% від нинішніх площ дійсно потребують безпосереднього розмінування. Але навіть ці відсотки – це роки роботи: очищення до 80% таких територій може тривати щонайменше десятиліття.
Парадокс фінансування: гроші є, процес буксує
На перший погляд, головна проблема розмінування територій виглядає як дефіцит ресурсів. Насправді ж ситуація складніша. Держава і донори виділяють мільярдні суми на розмінування, однак ці кошти часто не доходять до фактичних робіт.
Як пояснює керівник Української національної асоціації гуманітарного розмінування Олексій Ботнаренко, причина полягає у розриві між трьома елементами системи: фінансуванням, виконавцями і кінцевими користувачами, передусім, аграріями. Саме остання ланка виявляється найслабшою.
Щоб отримати компенсацію за розмінування, фермер має не лише відповідати фінансовим критеріям, а й самостійно ініціювати процедури, зокрема провести нетехнічне обстеження своєї ділянки. Цей крок часто ігнорується. Частково через брак інформації, частково – через очікування, що процес запустить держава або донори.
У підсумку формується парадокс: існують і кошти, і компанії, здатні виконувати роботи, і навіть земельні ділянки, які підпадають під програму. Але через процедурні бар’єри торги затримуються, а очищення не стартує.
Ринок без дефіциту, але з обмеженою ефективністю
Станом на сьогодні в Україні працює близько 135 сертифікованих операторів протимінної діяльності, серед яких є державні, комерційні та неприбуткові структури, а також міжнародні організації. Формально ринок виглядає насиченим. Як зазначає керівник Української Національної Асоціації з гуманітарного розмінування Олексій Ботнаренко, близько пів сотні з цих організацій – це державні інституції: підрозділи ДСНС, військові частини, структури Державної служби спеціального транспорту та Збройних сил. Решту майже порівну формують громадський сектор і комерційні компанії. Водночас формальна кількість гравців не відображає реальної картини: приватних операторів, які системно і в повному обсязі виконують роботи, значно менше.
Отже, операторів доволі багато. Проте фактична картина інша: активну роботу виконують лише кілька десятків компаній. Багато операторів існують лише “на папері” або не витримують економічного навантаження. Гуманітарне розмінування – це не швидкий бізнес, а складна, ризикована і капіталомістка діяльність.
Середня вартість очищення одного гектара сільськогосподарських земель у межах державних програм становить близько 60–65 тисяч гривень. Водночас ручне розмінування може коштувати до 2 мільйонів гривень за гектар, що робить його застосування точковим і обмеженим.
Людина проти машини: технологічний перелом
Попри розвиток галузі, до 90% робіт досі виконуються вручну. Це означає прямий контакт людини з вибухонебезпечними предметами – найризикованіший сценарій.
Водночас війна стимулювала технологічний прорив. В Україні з’явилися власні машини розмінування, нові системи пошуку та інноваційні методи знешкодження боєприпасів – від термічного випалювання до гідроудару. Зростає також роль безпілотників і дистанційних систем. Але тут виникає інша проблема: технології є, але їх масове впровадження стримує брак фінансування. Вартість машин обчислюється сотнями тисяч доларів, і для більшості операторів це недосяжні інвестиції.
“Чорні сапери” і ціна недовіри
Окремим викликом залишається тіньовий сегмент. Частина аграріїв, намагаючись зекономити або пришвидшити процес, звертається до нелегальних «саперів», тих самих, що колись були чорними археологами і, озброївшись металодетектором, шукали коштовності і старовинні гроші. Наслідки тут можуть бути різноманітними і досить небезпечними – від пошкодженої техніки до загроз життю.
Це не лише питання безпеки, а й довіри до системи. Негативний досвід, складні процедури і бюрократія формують скепсис, який підштовхує до неформальних рішень. У підсумку проблема очищення територій лише поглиблюється.
Держава без центру
Ще одна слабка ланка в цьому питанні – розпорошеність управління. У сфері протимінної діяльності задіяні понад десять державних органів, але немає єдиного центру, який формує політику і несе відповідальність за результат.
Це створює конкуренцію повноважень, дублювання функцій і хаотичність рішень. Відсутність чіткої координації проявляється навіть у розслідуванні інцидентів, де різні органи можуть паралельно виконувати одні й ті самі дії.
Запропоновані законодавчі зміни передбачають створення спеціалізованого органу з чіткими повноваженнями. Йдеться не лише про бюрократичну реформу, а про спробу вибудувати зрозумілу архітектуру галузі.
Землі, які не повернуться
Прикро усвідомлювати, що розмінування не завжди означає стовідсоткове відновлення землі. Частина територій може залишитися небезпечною на десятиліття або навіть століття. Світовий досвід показує: деякі зони просто консервують, перетворюючи їх на закриті території.
В українському контексті це означає необхідність прийняття складних рішень – економічних, екологічних й навіть символічних. Скажімо, чи варто витрачати ресурси на очищення лісосмуг, де бойові дії повністю змінили ландшафт? Чи більш доцільніше залишити їх як свідчення війни?
Гуманітарне розмінування в Україні поступово виходить за рамки суто технічного завдання. Це вже питання економіки, довіри, інституційної спроможності і соціальної відповідальності.
Країна опинилася в унікальній ситуації: одночасно формує ринок, нормативну базу і технології, працюючи в умовах безпрецедентного масштабу загрози. І саме тут стає очевидно, що швидкість очищення залежить не лише від кількості саперів чи машин.
Вона визначається тим, наскільки система в цілому здатна працювати без збоїв – від першого кроку аграрія до фінального сертифіката безпеки.
Від сапера до машини: як технології змінюють розмінування
Паралельно з розширенням ринку в Україні формується і власна лінійка інженерних рішень – від ручних засобів до важкої техніки. Вони не лише доповнюють роботу саперів, а й поступово змінюють саму логіку процесу, зменшуючи ризик для людини.
Серед найбільш масових рішень – металодетектор “Трембіта”, розроблений компанією Active Alliance. Попри те, що його презентували ще у 2022 році, активне впровадження розпочалося лише через кілька років. Це показово для всієї галузі: навіть за високого попиту шлях від розробки до масштабного використання залишається тривалим. Пристрій поєднує витривалість і мобільність: може працювати до двох діб безперервно, виявляє протипіхотні міни на глибині до 15 сантиметрів, а протитанкові – до пів метра, витримує складні погодні умови і навіть занурення у воду. Водночас його вага залишається мінімальною для такого класу – трохи більше двох кілограмів.
У середньому сегменті між ручною працею і важкою технікою з’являються роботизовані системи. Один із прикладів – комплекс “Змій” від Rovertech. Це безпілотна платформа вагою до тонни, здатна знешкоджувати різні типи мін і працювати на відстані, що суттєво знижує ризики для оператора. Його використовують не лише у гуманітарному розмінуванні, а й у військових підрозділах. Поява таких систем фактично заповнює технологічну «нішу», яка раніше залишалася порожньою.
Важкий клас техніки представлений, зокрема, машиною ГАРТ 5100, створеною харківською компанією XTI Engineering. Це одна з перших українських розробок такого рівня, яка отримала сертифікацію. Машина здатна обробляти до кількох гектарів на день, працюючи на глибині до 30 сантиметрів. Подібні комплекси дозволяють значно прискорити очищення великих площ, хоча й потребують значних інвестицій.
Схожу функцію виконує і дистанційно керований комплекс Germina-3000 виробництва Краматорського заводу важкого верстатобудування. Його продуктивність може сягати до п’яти гектарів на день, а глибина обробки – понад 30 сантиметрів. Вартість машини, за оцінками виробника, нижча за іноземні аналоги, що робить її потенційно доступнішою для українських операторів.
Водночас на ринку з’являються і більш компактні рішення нового покоління. Наприклад, машина Vormela, презентована у 2026 році, орієнтована на роботу у складних умовах – із чагарниками та нерівним ґрунтом. Вона здатна очищати до 2,5 тисяч квадратних метрів на годину, що робить її ефективною для локальних завдань.
Усі ці розробки демонструють, що галузь поступово рухається від ручної роботи до комплексної механізації. Втім, масштабне впровадження технологій поки що стримується фінансовими обмеженнями, через що людина і далі залишається головною ланкою у процесі розмінування.
