Україна отримала від США проєкт нової угоди про співпрацю у сфері критично важливих корисних копалин — документа, який здатен визначити, кому і на яких умовах дістанеться доступ до українських надр. Йдеться не просто про ліцензії чи інвестиції, а про стратегічний вплив на одну зі сфер, де Україна має стратегічно важливі ресурси. Угода з Вашингтоном може стати проривом у розвитку цього сектору або ж призвести до нового перекосу, коли контроль над ними поступово перейде зовні — під виглядом партнерства. Документ ще не оприлюднений, проте зміст його вже відомий. Що це означає для української економіки, надрокористувачів, державного суверенітету й майбутнього енергетичного переходу — питання, яке потребує серйозного аналізу.
Від скандалу до ультиматуму: хроніка домовленостей про копалини
Тривалі торги, пов’язані з українськими надрами є невипадковими: ще у 2024 році Зеленський представив США план перемоги, один з пунктів якого стосувався стратегічного використання українських ресурсів. Ініціатива передбачала укладання угод про спільний захист та інвестування у сфері копалин із ключовими партнерами — США та ЄС. У США цю ідею підтримали, зокрема сенатор-республіканець Ліндсі Грем, який оцінив запаси українських копалин на підконтрольних територіях у $2–7 трлн. Ще до $12 трлн — це запаси, які наразі перебувають під російською окупацією. За даними дослідження SecDev за 2022 рік, загальна вартість усіх мінеральних ресурсів України оцінюється в $26 трлн.
Інтерес Дональда Трампа до українських копалин виник одразу після його інавгурації 20 січня. Він публічно заявив, що Україна може «віддати борг» за військову та фінансову допомогу США саме через доступ до своїх надр. За його словами, США вже витратили на Україну $350 млрд і мають отримати назад не менше $500 млрд. При цьому факт, що більшість цієї допомоги була надана у вигляді грантів, Трамп не визнає. Водночас колишній британський прем’єр Борис Джонсон порівняв цю угоду з ленд-лізом 1941 року, зазначивши, що США теж добре на ньому заробили. Дональд Трамп своєю чергою заявив, що ця домовленість вигідна обом сторонам, але Україні про вступ до НАТО «можна забути».
12 лютого, після телефонної розмови Трампа з Путіним, у Київ прибув міністр фінансів США Скотт Бессент і передав Зеленському текст угоди, яка передбачала право власності США на половину українських корисних копалин — включаючи нафту, газ, порти й інфраструктуру. На вивчення та підписання документа Зеленському дали одну годину. Президент відмовився. Причини — повна відсутність гарантій безпеки та неприйнятні умови, які б зобов’язали майбутні покоління українців розплачуватись за нинішні рішення. Початковий варіант домовленості між Україною та США передбачав створення інвестиційного фонду для відбудови України, яким обидві сторони мали управляти спільно. Планувалося, що Україна вноситиме до фонду 50% доходів від майбутньої монетизації державних мінеральних ресурсів, включаючи нафту, газ і супутню інфраструктуру. Але з самого початку угода була напряму прив’язана до теми гарантій безпеки, і без них українська сторона відмовлялася її розглядати окремо.
23 лютого Зеленський публічно підтвердив відмову, назвавши вимогу визнавати грантову допомогу боргом — небезпечним і неприйнятним прецедентом. За його словами, це відкриває шлях для подібних вимог від інших партнерів. На тлі новин з Вашингтона з’явилися припущення, що й Європейський Союз нібито готує Україні аналогічну «угоду без втрат» щодо критичних ресурсів. Але Єврокомісія швидко спростувала це, пояснивши, що з 2021 року вже існує Меморандум про взаєморозуміння з Україною щодо таких матеріалів — жодної нової ініціативи не було.
Зрештою Києву вдалося погодити більш збалансований варіант угоди. Новий текст складається з 11 пунктів. Основною ідеєю є створення спільного фонду, куди Україна вноситиме доходи, отримані від ліцензій, ренти, дивідендів з об’єктів інфраструктури, пов’язаних із видобутком корисних копалин. Угода запускає нову структуру під гучною назвою — Американсько-український інвестиційний фонд реконструкції та розвитку (далі — Фонд), при цьому головну роль у цій архітектурі відіграватиме Міжнародна фінансова корпорація з розвитку США (DFC — International Development Finance Corporation): саме вона отримає ключові важелі управління Фондом, здійснюватиме призначення, контролюватиме обіг коштів і загалом визначатиме фінансову політику проєкту. Втім, ще важливіше не те, хто розпоряджатиметься грошима, а як Вашингтон змінив правила гри довкола українських надр. США фактично переписали принципи «спільного управління» корисними копалинами, максимально централізувавши цей процес у своїх руках. Водночас гарантії безпеки, яких добивалася Україна, згадані, але без конкретики — лише у загальному контексті підтримки з боку США.
28 лютого сторони вже були за крок до підписання угоди – після складних, подекуди емоційних переговорів українська та американська делегації досягли компромісу щодо ключових умов. Документ був готовий — його планували затвердити у Вашингтоні в присутності обох президентів. Але церемонія перетворилася на скандал. В Овальному кабінеті замість урочистого підписання відбулася публічна словесна сутичка між Володимиром Зеленським і Дональдом Трампом. Переговори скасували, а угода зависла в повітрі.
Однак вони відновилися, і під час переговорів у Джидді 11 березня українська сторона запропонувала Сполученим Штатам негайно підписати окрему угоду щодо рідкісноземельних копалин, але тоді американська делегація взяла паузу. Згодом Президент України припустив, що Вашингтон, ймовірно, прагне укладення не рамкового, а вже детального, повноцінного договору. А вже 25 березня він заявив, що США передали Україні оновлений варіант угоди, яка передбачає негайну ратифікацію у Верховній Раді й не є частиною попередньої рамкової домовленості. При цьому 27 березня Володимир Зеленський повідомив, що фінальної версії документа досі немає, хоча у Вашингтоні вже відкрито готуються до її підписання.
Нова угода про копалини: наслідки для України та Зеленського
27 березня уряд України отримав від США проєкт нової угоди про використання українських надр з більш жорсткими умовами — документ на 58 сторінок. Про це повідомив народний депутат Ярослав Железняк, а також Financial Times, Вloomberg та інші зарубіжні ЗМІ. Цей документ вже викликав гостру реакцію у частини експертного середовища. Запропоновані американцями умови надто глибоко зачіпають економічний суверенітет України та передбачають жорсткі обмеження у сфері доступу до надр, саме тому цей документ опинився в центрі геополітичного торгу. Текст проєкту угоди зараз перебуває в стадії аналізу українською стороною, але не оприлюднюється для громадськості, хоча йдеться про ресурси, які, згідно зі статтею 13 Конституції України, є власністю всього народу.
Одним з головних пунктів угоди є вимога України компенсувати всю військову, фінансову й гуманітарну допомогу, надану США після початку повномасштабної війни. Сума цього боргу ще не зафіксована, але, за оцінками Інституту світової економіки в Кілі, йдеться приблизно про $123 мільярди. Саме цю допомогу Сполучені Штати вважають своїм «внеском» у майбутній спільний фонд, через який і буде реалізовуватись контроль над українськими копалинами. Угода передбачає створення такого фонду, який, попри формальну спільність, фактично контролюватиметься американською стороною. З п’яти членів правління троє є представниками США, які матимуть право вето і можуть ухвалювати рішення без участі українців. Водночас без погодження цих осіб жодне рішення прийнято не буде. При цьому генерального партнера, який відповідатиме за всю операційну діяльність, також призначає Вашингтон. В результаті фонд, який формально створюється для України і фінансується її власними ресурсами, юридично виглядає як американська структура. Всі податки він сплачуватиме в США, а всі спірні питання розглядатимуться у судах Нью-Йорка.
Також, згідно з умовами нової угоди, Україна повинна надавати фонду повну інформацію про всі нові проєкти в галузі видобутку, включаючи приватні. При цьому американська сторона отримує пріоритетне право доступу до таких проєктів, першочергове право викупу ресурсів, заборону на їхній продаж країнам, які США вважають конкурентами, а також особливі умови для американських компаній — навіть у приватному секторі. Нові інфраструктурні проєкти також мають спершу подаватися на розгляд фонду, де США вирішуватимуть, чи долучатися до них.
Тобто, фактично йдеться не про передачу українських ресурсів як таких, а про передачу права на прибуток від них. Україна зберігає формальну власність, але зобов’язується гарантувати дохідність фонду. Іншими словами, уникати затримок, а в разі втрат чи збоїв компенсувати збитки. Причому йдеться не лише про державні компанії: угода охоплює всю ресурсну базу країни, включно з приватними видобувними підприємствами. Щодо портів — у договорі немає прямої згадки про них, але фігурує поняття “інфраструктурні інвестиційні проєкти” (Infrastructure Investment Projects), і його трактування доволі широке. Теоретично воно може включати й морські порти, якщо фонд визнає такі проєкти привабливими для інвестування.
Більше того, Україна зобов’язується подавати на розгляд фонду всі нові інфраструктурні ініціативи. Якщо в майбутньому йтиметься про реконструкцію чи модернізацію портів, Фонд матиме першочергове право на участь у таких проєктах. Втім, у переліку джерел прибутку, які формують український внесок до фонду, вказані лише енергетичні ресурси — нафта, газ, мінерали. Доходи від портової чи логістичної інфраструктури до цього списку наразі не включені.
У проєкті угоди також визначено механізм розподілу доходів, який передбачає, що США спершу повертають собі свою допомогу плюс 4% річних. Решта прибутку може бути або реінвестована, або передана Україні — але тільки після повного розрахунку. Всі платежі здійснюються у доларах США і переказуються на закордонні рахунки фонду, підконтрольні американській стороні, витрати на обслуговування транзакцій, комісії, податки теж покладаються на Україну.
Крім того, фонд отримуватиме 50% всіх доходів з нових ліцензій і рентних платежів. Також згадується, що США претендують на половину прибутків від інфраструктурних об’єктів, пов’язаних із видобутком, однак ці положення наразі не деталізовані. У документі йдеться про Royalty Interest — тобто участь у прибутках, що виникатимуть від комерційного використання українських ресурсів, незалежно від того, хто саме їх видобуватиме — держава чи приватний бізнес. Водночас чинна діяльність «Нафтогазу» й «Укрнафти» до угоди не входить, однак усі нові родовища підпадають під її дію. Винятком не стали навіть інвестиційні проєкти, які фінансуватимуться в майбутньому — фонд матиме право отримувати 50% прибутків з державних доходів, які ці проєкти генеруватимуть.
Слід зазначити, що реінвестування коштів в Україну передбачене, але здійснюватиметься лише за погодженням з американською стороною і тільки частково. Під виглядом «двостороннього партнерства» Україна фактично бере на себе багаторічні зобов’язання, сума яких буде зростати щороку — на ті ж 4%, передбачені угодою як стимул до якнайшвидшої компенсації.
Окремо варто відмітити вкрай важливу деталь – в новому тексті угоди не згадуються жодні конкретні гарантії безпеки для України. Хоча раніше Україна наполягала на тому, що обговорення доступу до копалин можливе лише в пакеті з безпековими домовленостями, цей пункт у фінальному проєкті виглядає декларативним і розмитим. Натомість зобов’язання України чітко виписані — фінансово, інституційно, політично.
Дуже важливим моментом є й те, що підписання цієї угоди автоматично відкриває двері для претензій інших партнерів України. Якщо Вашингтону вдасться отримати компенсацію за допомогу, не виключено, що в європейських столицях знайдуться політики, які поставлять ті самі вимоги — з огляду на виборчі цикли та популізм. Наслідки — скасування будь-яких планів щодо списання позик ЄС і політичне поховання теми безповоротної допомоги. За проєктом, американські компанії отримують ексклюзивний доступ до будь-яких нових родовищ — від металів до газу. Український чи європейський бізнес можуть долучитися лише у випадку, якщо США офіційно відмовляться від проєкту, і навіть тоді половина доходів іде до фонду. Це суперечить і чинним домовленостям із Євросоюзом, і базовим принципам його конкурентної політики. У попередній, лютневій версії угоди, цей момент було прибрано. У новій редакції — повернуто.
Згідно з іншими вимогами угоди, Вашингтон вимагає першочергового доступу до будь-якого майбутнього інвестпроєкту у сферах природних ресурсів і пов’язаної інфраструктури. Лише після відмови з американського боку Україна може вести перемовини з іншими. При цьому зобов’язується надавати повний доступ до деталей таких переговорів — включно з конфіденційною інформацією. Також український уряд не матиме права протягом року після відмови зробити жодній іншій стороні кращу пропозицію, ніж ту, яку отримали США.
У разі підписання документа Сполучені Штати отримають реальний інструмент впливу на майже всі інвестиційні процеси в Україні: надра, логістика, енергетика, інфраструктура. Все це — в час, коли Україна намагається інтегруватися в ЄС. Така концентрація американських повноважень вже викликає серйозне занепокоєння у Києві та Брюсселі. Адже країна-кандидат не може гарантувати стратегічний пріоритет державі, яка не є членом Євросоюзу. Це загрожує не лише ускладненням переговорного процесу з ЄС, а й послабленням єдності Заходу в підтримці України.
Окремою новацією угоди є пряма заборона продавати критично важливі копалини покупцям, які мають головний офіс у країні, визначеній як «стратегічний конкурент США» за рішенням DFC. З огляду на нинішнє протистояння США з Європою, існує небезпека, що таким конкурентом може бути визнаний навіть ЄС. Це суперечить самій логіці української євроінтеграції, але авторів документа, схоже, це не турбує.
Особливо помітною рисою угоди є її стиль. Вона написана як бізнес-контракт між приватними компаніями, а не як повноцінна міждержавна угода. Там немає згадок про ратифікацію парламентом, попри попередження з боку України. Навпаки, у тексті з’явилося положення, яке перекладає відповідальність на Україну — Київ гарантує, що ця угода не суперечить його зобов’язанням перед ЄС і Конституції. Тобто не сам документ має бути приведений у відповідність до законів, а держава — підлаштуватися під його вимоги. Ці юридичні формулювання наводять на думку, що текст створювався не фахівцями з міжнародного права, а юристами, які звикли супроводжувати корпоративні операції.
Підписати чи відмовитися?
Відмовитися від угоди про надра або погодитись на її підписання — обидва варіанти несуть Україні серйозні ризики. Після скандального візиту Володимира Зеленського до Вашингтона 28 лютого в адміністрації Трампа до Києва ставляться з особливою недовірою, більш того, було прийнято рішення умови договору зробити більш жорсткими і невигідними для нашої країни. При цьому Президент України багато разів публічно підтверджував готовність до підписання угоди щодо корисних копалин, тому зараз пряма відмова від її підписання сприйматиметься в США як ще більший прояв ненадійності й політичного демаршу.
Крім того, чиновники, наближені до Трампа, давно висловлюють неприязнь до України і можуть використати цю відмову як привід для «покарання», яке у Вашингтоні легко оформлять для внутрішньої аудиторії. У розпорядженні адміністрації достатньо важелів тиску — від припинення постачання зброї до обмежень у сфері розвідданих чи навіть політичних переговорів з Москвою без участі Києва. Сподіватися на моральні запобіжники в такій ситуації марно.
Водночас відмова від підписання не знайде підтримки і в Європі. Попри зростання оборонних амбіцій ЄС, там чудово усвідомлюють свою залежність від США. І саме тому партнери не раз радили українській стороні не загострювати стосунки з Трампом, навіть якщо його поведінка виглядає принизливою.
Позиція Києва зараз зводиться до спроби утримати паузу. Після витоку деталей договору Зеленський публічно звернувся до американців з запевненням, що Україна не відмовляється від ідеї угоди загалом. Але мовчати довго не вийде: Трамп вимагає підписання вже наступного тижня, і часу на маневри не залишилося.
Спроба виправити нинішній проєкт документа також виглядає малореалістичною. Йдеться не про окремі формулювання, а про всю логіку тексту, який не має нічого спільного з міжурядовими договорами — ні за структурою, ні за юридичним змістом. Його редагування не вирішить проблеми. Фактично, він є набором комерційних вимог, не придатних до ратифікації парламентом. Навіть абстрагуючись від ризиків для держави, політична ціна її ухвалення є надто високою. Знайти 226 депутатів, які готові поставити свої імена під таким документом майже неможливо. Жодна фракція не захоче асоціювати себе з умовами, які будуть сприйматися як втрата контролю над національними ресурсами.
Єдиним шляхом в цій ситуації є створення альтернативної угоди, з нуля, повернувшись до параметрів, які були погоджені в лютому. Саме цим, ймовірно, зараз може займатися урядова команда. Але навіть якщо вдасться підготувати нову версію, шансів на її швидке погодження об’єктивно мало. І якщо у Вашингтоні вирішать, що дійти компромісу неможливо, важливо, щоб саме там це й було озвучено. Відкрита відмова Києва від переговорів — це найгірший сценарій для нас.
Однак, яким би не було рішення щодо цієї угоди, воно загрожує Зеленському певними політичними втратами. Якщо документ буде підписано, почнеться гостра внутрішня криза — з протестами в парламенті та недовірою в суспільстві. Якщо ні — відновлення постачання озброєння опиниться під питанням, а переговори про припинення війни можуть відбуватись без участі України. Опозиція вже публічно звинувачує президента в тому, що саме його поведінка у Вашингтоні спровокувала і блокування допомоги, і появу нинішньої версії угоди. Це реальні політичні втрати, які лише посиляться після ухвалення будь-якого з неприємних рішень.
Отже, новий проєкт угоди, запропонований США, фактично позбавляє українців контролю над їх власними ресурсами, а саму державу – економічного суверенітету. Йдеться не лише про доступ до надр, а системне втручання у внутрішню економічну політику: від інвестицій до розподілу прибутків. Запропоновані умови несумісні з принципами суверенного управління й суперечать зобов’язанням України перед ЄС. Передача права першого вибору, пріоритетних умов і фінансового контролю — це не співпраця, а одностороння модель. Її ухвалення матиме для нашої держави довгострокові катастрофічні наслідки, зокрема для законодавчої незалежності, фіскальної політики та зовнішньої довіри.
Підписати не можна відмовити — і кома в цій фразі сьогодні вирішує не граматику, а геополітику. Україні пропонують вибір без вибору, де будь-який варіант несе збитки. Але той, хто поставить підпис під цією угодою, в подальшому нестиме повну відповідальність за її наслідки.
