Українські промислові підприємства в 2026 році опинилися на межі виживання через одночасне зростання тарифів на електроенергію, обмеження транспортної інфраструктури, ураження логістичних вузлів та постійний ризик ракетних ударів. Це безпосередньо впливає на непередбачуваність виробничих циклів, ускладнює планування поставок і ще більше підвищує собівартість продукції та загальну вразливість підприємств. Статистичні дані демонструють масові банкрутства та рекордну кількість боргів по зарплаті, що в комплексі формує безпрецедентну ситуацію для промисловості.
Темпи зростання ВВП і структурна слабкість промисловості України
Сучасне становище українських промислових підприємств є критично складним, оскільки високі тарифи на електроенергію, обмеження логістики та постійні безпекові ризики перетворили виробничі цикли на економічно невиправдані рішення. Водночас темпи зростання ВВП демонструють суттєве сповільнення, що відображає структурні слабкості економіки після початку повномасштабної війни.
Слід зазначити, що в 1991 році частка України у світовому ВВП становила приблизно 0,49%, а валовий внутрішній продукт країни за оцінками Світового банку сягав 188,5 млрд доларів у цінах 2010 року. На момент здобуття незалежності економіка України характеризувалася високим рівнем промислового виробництва, широкою інфраструктурою та відносно потужною позицією в світі. До 2020 року цей показник скоротився у три рази, і частка України у світовому ВВП впала до 0,16%, при тому, що номінальний ВВП оцінювався приблизно у 130 млрд доларів.
Такий спад став наслідком поєднання внутрішньої економічної стагнації та прискореного глобального зростання: за останні три десятиліття середньорічні темпи зростання світового ВВП становили 3,3%, тоді як економіка України скорочувалася на 1,1% щороку. В результаті світова економіка за цей період більш ніж подвоїлася, а українська — втратила близько третини свого обсягу, що не лише зменшило абсолютні масштаби виробництва, а й обмежило глобальне значення країни у міжнародних економічних процесах.
Попри офіційні прогнози, темпи зростання українського ВВП у 2025 році демонструють суттєве сповільнення, що підкреслює структурні слабкості економіки після глибокого падіння на 28,8% у 2022 році. Після відновлення на 5,5% у 2023 році та 2,9% у 2024 році, прогнозований приріст у 2025 році на рівні 1,6% ВВП свідчить про втрату динаміки та нездатність економіки швидко адаптуватися до поєднання воєнних викликів, високих тарифів на енергоносії та обмежень логістики. В умовах, коли частка України у світовому ВВП становитиме лише 0,18%, а двадцять років тому вона була 0,15%, країна фактично залишає мінімальний вплив на глобальні економічні процеси, водночас демонструючи надзвичайно низьку ефективність внутрішнього виробництва.
У 2022 році, внаслідок повномасштабного вторгнення та падіння економіки на 29-30%, частка України у світовому ВВП суттєво зменшилася. Україна посідала 47-ме місце в світі за розміром ВВП за паритетом купівельної спроможності (ПКС), а її валовий продукт складав значно менше 0,1% від світового обсягу.
Держбюджет України на 2026 рік, прийнятий Верховною радою, відображає очікування продовження активних воєнних дій. Доходи заплановані на рівні 2,89 трлн грн, видатки — рекордні 4,75 трлн грн, що формує дефіцит у 1,9 трлн грн або 18,4% від прогнозованого ВВП. Причому на оборону та безпеку передбачено 2,8 трлн грн, що становить 27,2% очікуваного ВВП і практично повністю покриває внутрішні податкові надходження.
Макроекономічний прогноз на 2026 рік передбачає подальше уповільнення зростання економіки до 2,4%, що стане найнижчим показником за майже чотири роки війни (порівняно з 2,7% у 2025 та 2,9% у 2024 році). За оцінкою міжнародних експертів, номінальний ВВП України становитиме 220,3 млрд доларів, а ВВП на душу населення — 5634 долари. При цьому особливо гостро низька купівельна спроможність та обмежений внутрішній попит відчуваються у важких та енергоємних галузях, таких як металургія, хімічна промисловість та виробництво будівельних матеріалів, де частка витрат на енергію та логістику перевищує 30–50% від загальної собівартості. У таких умовах зростання ВВП на 1,6% не компенсує структурних проблем, і підприємства змушені або скорочувати обсяги виробництва, або переносити ризики на фінансові результати, що підсилює хвилю банкрутств і накопичення боргів по зарплаті.
Комплекс цих чинників демонструє, що навіть при відновленні ВВП на рівні 1–2% економіка України залишається у стані структурного виснаження, де зростання виробництва залежить не від ринку чи попиту, а здатності підприємств адаптуватися до сучасних умов.
Ціни на електроенергію як фактор виживання підприємств
Українські підприємства, які десятиліттями витримували коливання ринків, податковий тиск та логістичні розриви, останнім часом стикаються з чинником, який важко компенсувати управлінськими рішеннями або модернізацією обладнання. Йдеться про вартість електроенергії, яка з інструмента розвитку перетворюється на обмежувач самого факту виробництва. Ланцюг рішень, ухвалених у 2024–2026 роках, сформував цінову конструкцію, за якої великі промислові споживачі змушені рахувати не прибуток, а межу фізичної доцільності роботи цехів.
До середини 2024 року електроенергія для промисловості вже перестала бути стабільною статтею витрат, але саме червень став точкою, після якої зростання набуло системного характеру. Підвищення тарифу на передачу НЕК «Укренерго» на 25,8% до рівня 665,26 грн за МВт·год без ПДВ змінило саму логіку формування кінцевої ціни. Разом з цим зросли граничні ціни на ринку «на добу наперед», особливо у вечірні години, коли промислові споживачі не можуть повністю уникнути споживання через технологічні цикли.
У піковий період з 17:00 до 23:00 прайс-кепи досягли 9000 грн за МВт·год, а на балансуючому ринку ціни сягали 10 000 грн. У результаті повна вартість електроенергії для бізнесу, з урахуванням передачі, розподілу, маржі постачальника та податків, часто перевищувала 8,4–8,6 грн за кВт·год. Для енергоємних галузей це означало не просто зростання собівартості, а зміну співвідношення між витратами на сировину, працю і енергію, де остання почала домінувати.
Наступний рік не приніс розрядки, а скоріше зафіксував нову цінову «норму». Ринкова складова для промисловості у 2025 році коливалася в середньому в межах 5–7 грн за кВт·год, але вечірні піки підштовхували її до 9–10 грн. Тариф на передачу зріс до 665,26 грн за МВт·год без ПДВ, а в окремих періодах фактичні витрати бізнесу збільшувалися ще й через регіональні тарифи на розподіл, які різнилися залежно від оператора системи.
Загальна ціна електроенергії для промислових споживачів у першому півріччі 2025 року вийшла на рівень близько €164 за МВт·год, що майже зрівняло Україну із середньоєвропейськими показниками, але без європейських інструментів компенсації для промисловості. За оцінками, лише підвищення тарифу на передачу додатково коштувало бізнесу близько 13 млрд грн, і ці кошти не трансформувалися у зниження ризиків або стабільність постачання.
Початок 2026 року став переломним через екстрені рішення регулятора. Підвищення прайс-кепів, ухвалене НКРЕКП у середині січня, було відповіддю на глибокий дефіцит в енергосистемі, спричинений поєднанням масованих атак на інфраструктуру та аномально низькими температурами. Верхня межа на ринку «на добу наперед» та внутрішньодобовому ринку зросла до 15 000 грн за МВт·год, а на балансуючому ринку — до 16 000 грн.
З 31 березня з’явилася деталізована диференціація за годинами, але вона не зняла головної проблеми. Навіть за нижчих денних і нічних обмежень у 5600–6900 грн вечірній період залишився на рівні, який для більшості виробництв означає роботу на межі або за межею рентабельності. Додатково до цього у 2026 році зріс тариф на передачу: 713,68 грн за МВт·год у першому кварталі та 742,91 грн — з квітня до кінця року, а тариф на диспетчеризацію встановлено на рівні 110,03 грн за МВт·год.
У підсумку реальна ціна електроенергії для промисловості з ПДВ у пікові години легко перевищує 8–9 грн за кВт·год, навіть без урахування позапланових коливань на балансуючому ринку. Формально ринок отримав сигнал для стимулювання генерації та імпорту, але для споживача цей сигнал трансформувався у різке зростання витрат без гарантій стабільності.
На рівні абсолютних цифр прогнозована ціна електроенергії для українських підприємств у 2026–2027 роках буде перебувати в діапазоні €140–185 за МВт·год. Для країн ЄС ці значення часто компенсуються через державні механізми підтримки, довгострокові контракти або доступ до дешевших фінансових ресурсів, однак українські підприємства таких інструментів майже не мають.
Особливо гостро це відчувається у гірничо-металургійному комплексі, де частка електроенергії у собівартості продукції коливається від 30% до 70%. За таких пропорцій будь-яке коливання цін на струм автоматично з’їдає маржу, а експортна продукція втрачає конкурентність ще до виходу на ринок. Те, що для європейського виробника є тимчасовим викликом, для українського підприємства перетворюється на довгострокове обмеження розвитку.
Логістика і безпека як обмежувачі роботи підприємств
Тривала війна остаточно перетворила логістику та безпеку з допоміжних функцій бізнесу на визначальні умови його фізичного існування. Для підприємств ці фактори більше не є змінними витратами, які можна оптимізувати контрактами або страхуванням, а стали постійним ризиком. Це безпосередньо впливає на виробничі графіки, структуру постачання і саме рішення про продовження роботи. Ланцюги постачання, які раніше будувалися за принципом мінімальних витрат, вимушено переорієнтовуються на принцип мінімального ризику, і ця зміна має прямі фінансові наслідки.
Наземна логістика зараз стикається з перевантаженням, яке накопичувалося поступово, але у воєнних умовах досягло критичної межі. Залізничні перевезення залишаються базовим інструментом для промисловості та експорту, проте їхня пропускна здатність обмежується пошкодженнями інфраструктури, дефіцитом локомотивів і вагонів, а також пріоритетами військових перевезень. Водночас автомобільні маршрути, які мали б компенсувати ці обмеження, працюють з підвищеними витратами через зростання цін на пальне, зношування доріг і необхідність обходити небезпечні ділянки, що подовжує плечі доставки і робить планування дедалі менш точним.
Морська логістика, яка традиційно була ключовою для експортоорієнтованих галузей, останнім часом функціонує в режимі постійної невизначеності. Навіть за наявності альтернативних маршрутів і часткового відновлення роботи портів ризик атак, мінної небезпеки та страхових обмежень закладається у вартість кожного контракту. Для підприємств це означає не лише подорожчання фрахту, а й необхідність тримати більші складські запаси, заморожуючи оборотний капітал і знижуючи фінансову гнучкість.
Крім того, на внутрішню логістику підприємств безпосередньо впливають безпекові ризики. Регулярні повітряні тривоги, загроза ракетних та дронових ударів змушують компанії зупиняти виробничі процеси, евакуйовувати персонал і переривати технологічні цикли, що особливо критично для безперервних виробництв. Навіть за відсутності прямого ураження такі зупинки призводять до втрат сировини, додаткових витрат на перезапуск обладнання та зниження фактичної продуктивності.
Окремим чинником стає географічна близькість до зони бойових дій або об’єктів критичної інфраструктури, які перебувають під постійною загрозою. Підприємства у промислових регіонах сходу і півдня змушені враховувати ризик раптової зупинки через обстріли енергетичних вузлів, транспортних розв’язок або складських приміщень. У таких умовах страхування або не покриває реальних ризиків, або стає фінансово недоступним, що перекладає весь тягар можливих втрат безпосередньо на бізнес.
У 2025-2026 роках ці логістичні та безпекові обмеження почали проявлятися у стратегічних рішеннях компаній. Частина підприємств скорочує обсяги виробництва не через відсутність попиту, а через неможливість гарантувати стабільні поставки сировини і відвантаження готової продукції. Інші переводять операції у режим консервації, оскільки сукупність ризиків робить кожен наступний цикл виробництва фінансово небезпечним.
У підсумку логістичні проблеми і безпекові ризики у 2025–2026 роках сформували середовище, в якому навіть економічно життєздатні підприємства опиняються під загрозою зупинки. Йдеться не про окремі збої, а структурне обмеження роботи підприємств, коли вартість доставки, час простоїв і ймовірність втрат стають такими ж важливими показниками, як і ціна електроенергії.
Хвиля банкрутств підприємств
2025 рік зафіксував те, що впродовж попередніх років лише накопичувалося у фінансовій звітності та судових реєстрах: підприємства в Україні дедалі частіше не витримують тривалого тиску з боку витрат, боргів і звуженого попиту. За даними Верховного суду, 780 компаній за рік увійшли у процедуру судового банкрутства, що становить приблизно десяту частину від всіх припинень діяльності. При цьому переважна більшість компаній закривалася без суду, шляхом самостійного припинення, що свідчить про небажання або неможливість проходити довгу й витратну процедуру визнання неплатоспроможності.
Загалом у 2025 році було зафіксовано понад 8 тисяч компаній, які перебували у процесі припинення або радикальної зміни формату роботи. У цій масі майже не залишилося великих шансів на «друге дихання»: процедуру санації, яка передбачає відновлення платоспроможності та продовження діяльності, застосували менш ніж 1% випадків. Така пропорція показує, що банкрутство в українських реаліях частіше є фінальною крапкою діяльності підприємств.
Слід зазначити, що структура банкрутств чітко окреслює найбільш уразливі сегменти. Абсолютну більшість серед збанкрутілих становили товариства з обмеженою відповідальністю — 84%, що логічно відображає домінування цієї форми в економіці, але водночас підкреслює слабкий рівень захисту та фінансової подушки у таких компаній. Найчастіше процедури банкрутства відкривалися щодо підприємств гуртової торгівлі — 266 компаній. Цей сектор опинився між зростанням закупівельних цін, подорожчанням логістики та скороченням платоспроможного попиту, що перетворило оптовиків на своєрідний амортизатор кризи, який зрештою не витримав навантаження.
На другому місці за кількістю банкрутств опинилося сільське господарство — 71 компанія, і ця цифра руйнує уявлення про агросектор як універсально стійкий. Висока залежність від кредитування, коливання цін на ресурси та проблеми зі збутом зробили навіть традиційно сильні аграрні компанії вразливими до касових розривів.
При цьому показовим є масштаб окремих справ – до переліку найбільших банкрутств потрапили компанії, які ще нещодавно демонстрували багатомільярдні обороти — від 3,4 до 7,7 млрд грн. Йдеться про бізнеси з енергетичної сфери, зокрема компанії, які працювали з газом або оптовими поставками. Їхній крах показує, що проблема полягає не лише у малих чи середніх підприємствах, а й у самій конфігурації ринку, де навіть значний обсяг доходів не гарантує фінансової стійкості.
Примітно, що географія банкрутств додатково підсилює цю картину. Лідером за кількістю таких справ став Київ, що виглядає парадоксально лише на перший погляд. Висока концентрація бізнесу, дорожчі ресурси й оренда, а також жорсткіша конкуренція роблять столичні компанії менш гнучкими у періоди затяжного тиску. У регіонах хвиля закриттів часто розтягується у часі, але у столиці вона проявляється різкіше.
Водночас у 2025 році з’явилися перші, хоч і поодинокі, приклади превентивної реструктуризації — лише вісім справ у шести компаніях. Це спроби змінити фінансову модель ще до настання неплатоспроможності, але їхня кількість залишається настільки малою, що не впливає на загальну динаміку. Зараз підприємства рухаються від скорочення витрат до закриття, минаючи проміжні сценарії.
Рекордні борги по зарплатах
Статистика заборгованостей по заробітній платі за підсумками 2025 року зафіксувала показник, який виходить за межі звичної кризової динаміки і фактично формує нову історичну планку. За даними Єдиного реєстру боржників, станом на початок 2026 року в Україні було відкрито 36 629 проваджень щодо боргів по зарплаті. Жоден з попередніх років не демонстрував такого обсягу одночасно зафіксованих зобов’язань перед працівниками.
Протягом лише одного року кількість таких боргів зросла на 6%, що в абсолютному вимірі означає появу 9 174 нових проваджень. Принципово важливим є те, що цей приріст відбувся не за рахунок кількох великих роботодавців, а через розширення кола компаній, які перестали справлятися з базовими виплатами. У 2025 році провадження щодо зарплатних боргів відкривалися проти 488 компаній, і цей показник на 30% перевищує рівень 2024 року, що вказує на рекордну кількість підприємств, які одночасно опинилися у стані неплатоспроможності перед власними працівниками.
Ознакою такого рекордного характеру проблеми стала структура погашення цих боргів. Станом на початок 2026 року 56% стягнень, відкритих упродовж 2025 року, залишаються непогашеними, тобто більше половини роботодавців так і не змогли або не спромоглися виконати рішення щодо виплати заборгованої заробітної плати. Причому в попередні роки частка непогашених проваджень була нижчою, а це означає, що нинішній обсяг боргів не лише найбільший за кількістю, а й найстійкіший у часі.
Слід зазначити, що галузева структура рекордних боргів підкреслює їхній системний характер. Понад 28,5% всіх зафіксованих заборгованостей припадає на підприємства хімічної промисловості — сектор, де зростання вартості енергоносіїв та сировини безпосередньо вбиває маржу і швидко трансформується у затримки зарплат. Майже така ж частка, близько 27%, сконцентрована у сфері постачання електроенергії та газу, що робить ситуацію особливо показовою. Галузь, через яку проходять значні фінансові потоки, сама стала одним з лідерів за обсягом боргів перед працівниками.
Понад третина всіх зарплатних боргів припадає на Дніпропетровську область, де висока концентрація великих промислових підприємств поєднується зі скороченням виробництва, частковими зупинками та переведенням персоналу на неповний робочий час. У таких умовах борги по зарплаті перестали бути винятком і перетворилися на масову практику виживання підприємств за рахунок працівників.
У сукупності всі ці фактори сформували умови для справжньої кризи української промисловості, яка загрожує довгостроковій економічній стабільності України. При цьому влада замість системної підтримки підприємств через компенсацію енергетичних витрат, пом’якшення податкового навантаження та стимулювання адаптації виробництва продовжує тиснути на підприємства податками і високими тарифами. Як наслідок, промисловий сектор втрачає роль індустріального фундаменту, українці залишаються без роботи, а соціальні та фінансові ризики будуть накопичуватися ще швидше. Це з кожним днем посилює деградацію економічної структури України, з якою відновитися після війни буде надзвичайно складно.
