Безконтрольний експорт металобрухту: стратегічні втрати та довгострокові ризики для української промисловості
В сучасних умовах Україна потребує сталі як ніколи раніше для фронту, відбудови інфраструктури, житла й підприємств, але щодня віддає тисячі тонн металу за кордон у вигляді брухту чорних металів. Його безконтрольний експорт залишається однією з ключових загроз для української металургії, створюючи дефіцит сировини для національних виробників і власних потреб воєнної економіки. За кордоном український брухт перетворюється на додану вартість в чужих металургійних комбінатах, тоді як власні заводи змушені працювати з дефіцитом і нарощувати залежність від імпорту. Неврегульованість експорту, прогалини в законодавстві, відсутність державної стратегії й контролю перетворили металобрухт з ресурсу відновлення на ресурс втрат конкурентоспроможності на світових ринках.
Українська сталь на вагу брухту: як держава втрачає стратегічний ресурс
Безконтрольний експорт брухту чорних металів є однією з найбільших проблем української металургії, оскільки йдеться не про побічний продукт промисловості чи відходи, як це може здаватися пересічному громадянину, а про стратегічний ресурс. Від нього безпосередньо залежить стабільність внутрішнього виробництва сталі, конкурентоспроможність на зовнішніх ринках і можливість держави забезпечувати власні оборонні та відбудовчі потреби. Для більшості металургів брухт є основною сировиною, без якої неможливе плавлення сталі, тоді як для компаній-заготівельників він давно став джерелом постійних конфліктів з владою та металургійними комбінатами через неврегульованість ринку і водночас високий попит з боку іноземних покупців. В наслідок цього країна системно втрачає сотні мільйонів доларів потенційних доходів, які могли б залишатися у її надзвичайно виснаженому бюджеті.
Щоб зрозуміти коріння проблеми, потрібно повернутися у 1990-ті роки, коли після розпаду Радянського Союзу «під ніж» пішли тисячі підприємств, і на цьому тлі почали виникати сотні фірм, які займалися збиранням і продажем металобрухту. У 1999 році було ухвалено Закон України «Про металобрухт», покликаний зупинити хаотичну вакханалію зі збиранням вторинного металу, забезпечити українські металургійні підприємства стратегічною сировиною і запобігти її неконтрольованому експорту. Він передбачив ліцензування діяльності юридичних осіб, які працюють із брухтом, а також квотування вивезення чорних металів за кордон.
У перші роки після ухвалення закону заготівельні компанії співіснували з вітчизняними металургами у відносному балансі: частину брухту вони могли реалізовувати на експорт за вигіднішими цінами, а частину — постачати всередину країни, тим більше, що самі металургійні комбінати нерідко зловживали демпінгом чи невчасними розрахунками з постачальниками. Важливим фактором цього тимчасового «миру» була відносна простота процедури реєстрації контрактів і мінімальна корупційна складова. Проте згодом ситуація докорінно змінилася, при цьому після зупинки роботи чимало заводів і підприємств не законсервували виробничі потужності, їх продовжили вирізати на металобрухт, перетворюючи залишки промисловості на сировину для експорту.
За офіційними даними, у 2024 році з України було експортовано 293,19 тис. тонн металобрухту, що на 60,7% перевищує показник 2023 року. Уже у 2025 році темпи зростання посилилися: лише за перші сім місяців, до липня включно, за кордон вивезли 248,34 тис. тонн, з яких у липні припало 44,84 тис. тонн. Для порівняння, на початку повномасштабної війни щомісячні обсяги експорту становили лише близько 4 тис. тонн, тоді як нині вони сягнули рівня у 50 тис. тонн. На цьому тлі, за попередніми оцінками, внутрішній дефіцит сировини у 2025 році може скласти від 300 до 400 тис. тонн ще до того, як хоча б одна тонна піде на експорт.
Ситуація загострюється ще й тим, що експорт брухту у такому масштабі несе не лише ризик дефіциту, а й прямі фінансові втрати. Кожна тонна вивезеного брухту дає близько 800–900 доларів валютної виручки, тоді як переробка цієї тонни в Україні на сталь і готову продукцію принесла б у 8,5 разів більше — у середньому до 1200 доларів. Таким чином, 293 тис. тонн брухту, експортовані у 2024 році, позбавили державу можливості отримати додаткові 2 млрд грн. Якщо врахувати, що металургійні підприємства є одними з найбільших платників податків, то стає очевидним: кожна тонна, вивезена як сировина, перетворюється на подвійні втрати у вигляді недоотриманих бюджетних надходжень та зупинених внутрішніх виробничих потужностей.
Слід зазначити, що проблеми відчувають всі основні гравці ринку. Наприклад, за словами голови правління «Інтерпайп Втормет» Валентина Макаренка, у четвертому кварталі 2024 року підприємство недоотримало 90 тис. тонн брухту, а у першому кварталі 2025 року — ще 80 тис. тонн, що означає недовиробництво майже 200 тис. тонн металопродукції лише за два квартали. За оцінками, потреба ринку цього року становитиме 1,75–1,8 млн тонн, тоді як заготівельники заявляють про можливість зібрати лише 1,45–1,65 млн тонн, і при цьому планують відправити на експорт близько 350 тис. тонн, переважно до країн Європейського Союзу.
Водночас основним напрямком експорту українського металобрухту стала Польща: лише у січні-квітні 2025 року туди було поставлено 112,49 тис. тонн із загального обсягу 127,21 тис. тонн. Фактично ця країна перетворилася на транзитний майданчик для подальшого переправлення брухту до Туреччини, що дозволяє уникати сплати експортного мита у 180 євро за тонну. Статистика показує, що у 2024 році експорт польського брухту до Туреччини зріс більш ніж удвічі — до 529 тис. тонн проти 228 тис. тонн роком раніше, а з 2022 року — майже утричі. Водночас імпорт з України до Польщі різко зріс: з 15,6 тис. тонн у 2022 році до 159 тис. тонн у 2023 році та 251 тис. тонн у 2024-му. Це свідчить про ймовірний реекспорт українського металобрухту до турецьких комбінатів, що підриває ефективність українських митних обмежень.
За підсумками квітня 2025 року експорт металобрухту зріс на 77,1% порівняно з аналогічним місяцем попереднього року та на 16,1% порівняно з березнем — до 46,32 тис. тонн. Польща отримала 40,15 тис. тонн, що склало 88,4% усього експорту, тоді як Греція — 2,69 тис. тонн, Болгарія — 2,4 тис. тонн, Німеччина — 1 тис. тонн. При цьому виручка від експорту у квітні становила 14,94 млн доларів, що на 19,7% більше порівняно з попереднім місяцем і на 71,3% більше у річному вимірі. Загалом за січень-квітень 2025 року виручка зросла на 39,4% у річному вимірі — до 39,25 млн доларів.
Як зазначають українські металурги, у четвертому кварталі 2024 року комбінати недоотримали 90 тис. тонн брухту, у першому кварталі 2025 року — ще 80 тис. тонн, що означає, що за два квартали не було вироблено майже 200 тис. тонн металопродукції. Загальна потреба у 2025 році становитиме 1,75–1,8 млн тонн, проте заготівельники обіцяють зібрати лише 1,45–1,65 млн тонн, і при цьому планують вивезти за кордон 350 тис. тонн, що майже повністю піде до країн ЄС, а звідти — транзитом у Туреччину та Індію. У Єврофер вже відзначають, що український брухт масово реекспортується через Польщу, Румунію та Болгарію до третіх країн.
Водночас на глобальному рівні тенденція прямо протилежна: 48 країн світу вже запровадили обмеження на експорт металобрухту, і понад третина з них — повну заборону. Понад 90% держав, які мають власну металургію, розглядають брухт як стратегічну сировину і вживають усіх можливих заходів у рамках міжнародного законодавства, щоб залишати його всередині країни. У країнах ЄС попит на брухт лише зростає через декарбонізацію та запровадження механізму CBAM, у Туреччині й Азії — через перехід на більш екологічні технології виробництва. Загалом 77% світового виробництва сталі припадає на країни, які вже обмежили або планують обмежити експорт брухту. В країнах дедалі більше розглядається як стратегічний ресурс, який не можна швидко «створити», тому вони роблять все, щоб залишати його всередині.
Нульова квота на експорт металобрухту: між деклараціями уряду та реальністю тіньових схем
7 травня 2025 року Міністерство економіки України винесло на громадське обговорення проєкт постанови, яка передбачає запровадження нульової квоти на експорт брухту чорних металів. Він класифікується за кодом УКТЗЕД 7204, і в разі ухвалення такого рішення фактичний експорт цієї сировини має бути повністю заборонений, оскільки ліцензії на його вивезення видаватимуться виключно в межах затвердженої квоти, яка визначена на рівні нуля.
З формальної точки зору йдеться лише про технічне рішення, проте в економічному і політичному вимірах це означає кардинальну зміну правил: уряд вперше за довгий час намагається зупинити відтік стратегічної сировини, життєво необхідної для внутрішнього виробництва, і водночас наражається на протидію впливових лобі, які десятиліттями заробляли на експорті брухту. І хоча подібний підхід вже застосовувався в Україні у періоди пікової потреби в сировині для вітчизняної металургії, нинішня ініціатива виглядає симптомом того, що уряд тільки у 2025 році визнав масштаби проблеми. При цьому показовим є те, що вона руйнує галузь щонайменше три десятиліття. Проте сам факт того, що досі жодного остаточного рішення не ухвалено, свідчить про політичну байдужість або свідому зацікавленість у збереженні тіньових схем.
Офіційно ймовірне запровадження нульової квоти пояснюють трьома причинами. По-перше, стратегічним дефіцитом брухту, який стає дедалі відчутнішим, адже металургійна промисловість у воєнний час потребує стабільного й гарантованого постачання сировини. По-друге, масштабними махінаціями з митними платежами, коли експортери користувалися можливістю вивозити брухт до ЄС без мита, а далі — у треті країни, уникаючи сплати встановленого збору в 180 євро за тонну. По-третє, тимчасовим характером заходу: квота має діяти лише до кінця 2025 року, поки не буде знайдено більш системного рішення для регулювання експорту. Насправді ж головним мотивом стали не тільки економічні втрати, а й дедалі більший тиск на державні органи, оскільки очевидність тіньових схем вже важко приховати від суспільства.
Ринок металобрухту десятиліттями обслуговував «сіру» економіку, і навіть зараз ділки, які працюють поза межами прозорих правил, продовжують безкарно налагоджувати й підтримувати канали збуту до Європейського Союзу. При цьому тіньова схема діє за мовчазного сприяння митних органів у західних регіонах України, і саме цей фактор робить будь-які урядові ініціативи вразливими.
Факти свідчать про те, що ще у 2022 році з митної території України було експортовано понад 220 тис. тонн металобрухту вартістю 2,3 млрд грн, при цьому ризики, пов’язані з вивезенням під виглядом товарів «прикриття», оцінювалися у сотні мільйонів гривень. Тоді було встановлено щонайменше три підприємства, які ухилилися від сплати 65 млн грн мита. Поряд з цим, за даними Державної митної служби, у 2024 році було вивезено 293,19 тис. тонн металобрухту, а за 7 місяців 2025 року – 248,34 тис. тонн.
Слід зазначити, що формально законодавство передбачає ставку вивізного мита на відходи та брухт чорних металів у розмірі 180 євро за тонну, щоб гарантувати наповнення бюджету та стимулювати переробку всередині країни. Однак низка компаній користується маніпуляціями з митними кодами і під час оформлення декларацій вказує брухт під виглядом «металопродукції б/в» чи «первинних форм металу», що дозволяє їм уникати сплати мита. Ці схеми стали настільки масовими, що створюється враження, що митні органи не протидіють, а навпаки інтегровані у цей бізнес.
У березні 2025 року правоохоронці повідомили про показову справу в Запоріжжі: директор державного підприємства та його заступник реалізовували металобрухт за заниженими цінами, завдавши державі збитків на понад 2,5 млн грн. Обвинувальний акт було передано до суду, а обвинуваченим загрожує до дванадцяти років ув’язнення з конфіскацією майна. Проте навіть подібні резонансні приклади не змінюють загальної картини – таких справ багато, однак якими судовими вироками вони завершуються, достеменно невідомо.
Системна проблема полягає ще й у тому, що експортні операції з металобрухтом часто здійснюються через фізичних осіб-підприємців, що дозволяє мінімізувати податкові зобов’язання і суттєво скорочує надходження до бюджету. При цьому додатковий ризик полягає у неповерненні валютної виручки, бо є підстави вважати, що значна її частина залишається за кордоном, а отже, держава позбавляється життєво необхідних коштів у час війни.
Як бачимо, фактично Україна не лише втрачає сировину, а й опосередковано субсидує промисловість інших країн, які стають нашими економічними конкурентами. Це б’є не лише по економічних показниках, а й по обороноздатності, адже сталь і металопродукція, яка могла б бути виготовлена з українського брухту, є критично важливими для військових потреб і майбутньої відбудови.
Ситуація з експортом металобрухту поступово перетворилася з локальної економічної проблеми на явище, яке системно підточує українську металургію, Держбюджет та обороноздатність нашої країни. Статистика і факти свідчать про стабільне зростання обсягів вивезення сировини, поширені схеми обходу мита та політичну байдужість до проблеми, яка назріває роками. Однак уряд роками не спромігся запровадити дієвий механізм регулювання і контролю, від якого залежить здатність держави зберегти власне виробництво, забезпечити робочі місця й утримати економіку від подальшого виснаження.
Те, що у травні 2025 року це питання лише виносилося на обговорення і досі не вирішено, свідчить про те, що нинішній стан вигідний тим колам, які заробляють на експорті металобрухту та тіньових схемах. Виходить, проблема не стільки в складності регулювання, скільки в небажанні відмовитися від джерела швидкого збагачення, і ця невирішеність ставить під сумнів пріоритети економічної політики держави.
