Українські вокзали у воєнний час: між заявами “Укрзалізниці” та реальною доступністю для маломобільних пасажирів

Війна перетворила залізничний вокзал на точку порятунку, евакуації й повернення додому. Але для сотні тисяч українців він досі починається зі сходів, які неможливо подолати самостійно, з крутих пандусів, що більше схожі на пастку, і з постійної залежності від допомоги перехожих. Для людини на колісному кріслі, пораненого військового, мами з дитячою коляскою чи пасажира з інвалідністю звичайний шлях від перону до вагона стає справжнім випробуванням на виживання.

Офіційно «Укрзалізниця» звітує про доступність, сервіси і турботу. Проте в реальності безбар’єрність часто підмінена послугою допомоги, яку ще треба встигнути замовити, дочекатися і отримати. Тобто вільне пересування фактично перетворене на привілей, що залежить від випадку, завантаженості персоналу і доброї волі сторонніх людей. Особливо страшно це виглядає під час повітряних тривог, обстрілів чи термінових евакуацій, коли секунди вирішують все, а людина фізично не може самостійно залишити вагон або перон.

Заяви АТ «Укрзалізниця» ґрунтуються на декларуванні впровадження інфраструктурних рішень та розширенні переліку сервісів, спрямованих на забезпечення комфортного пересування. В компанії запевняють, що для людей з інвалідністю та інших маломобільних пасажирів на вокзалах і станціях забезпечено умови, які дають змогу безперешкодно користуватися об’єктами залізничної інфраструктури. Мова йде про облаштовані місця та кімнати відпочинку, зали очікування, туалетні кімнати, квиткові каси, пандуси, кнопки виклику чергового персоналу, камери схову, паркувальні місця, а також засоби навігації та орієнтування. У штабних вагонах пасажирських поїздів є крісла колісні, призначені для пересування пасажирів з інвалідністю всередині вагона.

Керівництво «Укрзалізниці» також повідомляє, що на вокзалах і станціях також працюють спеціальні групи, які допомагають особам з інвалідністю та іншим маломобільним пасажирам, супроводжують їх і сприяють у вирішенні питань, пов’язаних з організацією поїздки.

Водночас на практиці виникає принципова суперечність: задекларована безбар’єрність у практичній площині підмінюється сервісною підтримкою, де доступ до інфраструктури залежить від можливості отримати допомогу. При цьому самостійне пересування трансформується у залежність від стороннього втручання, що в умовах війни, масових переміщень і постійного навантаження на транспортну систему не завжди можливо.

Водночас українці обурені тим, що на вокзалах немає ліфтів та зручних пандусів, навіть  у столиці. Про маленькі містечка і населені пункти годі й говорити. Для людини, яка подорожує сама, дорога від перону до центральної частини вокзалу є вкрай проблематичною. Для батьків з маленькою дитиною, людей з інвалідністю, пасажирів з травмами, післяопераційним станом або обмеженою рухливістю цей маршрут часто стає виснажливим випробуванням, де кожен проліт сходів означає залежність від випадкової допомоги. Це особливо важливо під час війни, коли лунають тривоги і обстріли, а люди залишаються безпорадними.

Журналісти ІА «ФАКТ» вирішили не обмежуватися офіційними поясненнями, а побували на харківському вокзалі, щоб власними очима побачити умови пересування для маломобільних українців та родин з дітьми. Перше, що привернуло увагу – пандуси на вокзалі є тільки при вході в тунель з одного боку, а при виході на перон їх немає.

Ми звернутися до тих, хто регулярно стикається з цією проблемою, аби почути їхній досвід і зрозуміти, як виглядає реальна доступність переміщення на вокзалах зсередини.

Для Олени Гринько, чоловік якої пересувається на колісному кріслі, кожна поїздка залізницею перетворюється на фізично й емоційно виснажливе випробування.

«Ви знаєте, я вже не кажу про дискомфорт, це постійне відчуття безсилля, тому що розумієш: ти просто не впораєшся сама. У нас майже всюди сходи, і це означає, що кожного разу я дивлюся на ці перони і думаю, як я туди взагалі потраплю з чоловіком. Пандуси ніби є, але вони настільки круті, що це виглядає як знущання, а не як допомога. Я фізично не можу втримати візок з дорослим чоловіком на такому нахилі — це небезпечно і для нього, і для мене», — говорить вона, описуючи свій досвід без жодних перебільшень, швидше навіть стримано, звикнувши до цієї реальності.

За її словами, найбільш критичні моменти виникають, коли поїзд вже прибуває і немає часу чекати чи шукати допомогу.

«У такі моменти це просто паніка, тому що ти розумієш, що не контролюєш ситуацію. Ти не можеш нормально піднятися, не можеш швидко зреагувати, і все це відбувається на фоні людей, шуму, поспіху. Це перетворюється на кошмар!», — каже жінка.

Окремою проблемою, за її словами, залишається сам процес посадки у вагон, який без сторонньої допомоги часто є просто неможливим.

«Навіть якщо ти якось дійшов до поїзда, далі починається ще складніше. Потрапити у вагон з візком — це майже нереально без допомоги чужих людей. І ти кожного разу змушена просити, шукати, пояснювати… Це дуже принижує, якщо чесно, бо ти ніби не маєш права просто спокійно сісти в поїзд, як усі інші», — говорить вона, підсумовуючи досвід, який для неї вже став звичною частиною життя, але так і не перестав бути болісним.

Ще одна історія — від молодої мами Олени Пересади, яка є ВПО та їздить з маленькою дитиною. Для неї кожна поїздка залізницею перетворюється на складну логістичну задачу, де доводиться розраховувати виключно на власні сили та випадкову допомогу перехожих.

«У мене дитина ще зовсім маленька, я вожу її в колясці, і, здавалося б, це базова ситуація, яку інфраструктура мала б враховувати автоматично. Але на практиці це виглядає зовсім інакше: ти підходиш до сходів і просто розумієш, що іншого варіанту, окрім як тягнути все самій, у тебе немає. Пандуси або відсутні, або такі, що ними просто неможливо скористатися — вони занадто круті й небезпечні», — розповідає вона, описуючи типову ситуацію на вокзалі.

Як зазначає жінка, єдине, що дозволяє їй більш-менш справлятися, — це складна конструкція самої коляски, яку можна згорнути, але навіть це не вирішує проблему, а лише ускладнює процес, бо потрібно нести дитину, коляску і валізи.

«Я змушена брати дитину на руки, якось одягати на себе рюкзаки та речі, окремо складати коляску і якось це все переносити сходами. Це виглядає дуже дивно, тому що ти ніби робиш одразу кілька речей, які фізично складно поєднати. І весь час думаєш не про поїздку, а про те, як не впасти і не нашкодити дитині», — говорить Олена.

Іноді, за її словами, допомагають сторонні люди, але ця допомога залишається випадковою і не може замінити продуману систему.

«Так, буває, що хтось підходить і допомагає, і я за це дуже вдячна, але це ж не рішення. Це не має залежати від того, чи поруч опиниться добра людина. Інфраструктура взагалі не продумана під такі ситуації, і це відчувається буквально на кожному кроці», — каже жінка.

Про власний досвід нещодавньої поїздки з Києва розповів ще один співрозмовник Сергій Бондаренко, який після його останньої поїздки отримав купу проблем.

«Зараз вже немає нормального прямого сполучення — ми  їдемо до Києва через Полтаву, і там обов’язкова пересадка. Здавалося б, нічого особливого, але коли ти починаєш реально проходити цей маршрут, то розумієш, наскільки все це не пристосовано до людей. І я це побачив не на собі, а на пораненому військовому без ноги», — розповідає Сергій.

За його словами, навіть базові дії, які для більшості пасажирів виглядають звичними, для цієї людини перетворювалися на складний і небезпечний процес.

«Йому було неймовірно важко просто вийти з вагона. Там високі сходи, нічого не пристосовано, ти маєш буквально витягувати себе руками. Я представив, як він буде спускається, і зрозумів, що це реально ризик, бо він міг впасти в будь-який момент. Ясна річ, я йому допоміг, але куди дивиться керівництво «Укрзалізниці»?», — каже він.

Окремим випробуванням стала пересадка в Полтаві, де необхідність знову долати сходи і переміщатися між платформами лише посилила проблему.

«Це виглядає як якесь коло: ти тільки-но ледве вийшов з поїзда — і знову ті самі сходи, ті самі бар’єри. Для здорової людини це просто незручно, а для людини на милицях, в інвалідному візочку або для мами з коляскою — це майже нереально без постійної допомоги. І ти розумієш, що система це просто не враховує», — додає Сергій, описуючи ситуацію без емоційних перебільшень, але з відчутною внутрішньою напругою.

Найбільш показовим, за його словами, став нічний інцидент під час поїздки, коли через повітряну атаку РФ пасажирів змусили залишити вагони.

«Вночі почалася тривога, потім вибухи — і всіх просто підняли й сказали виходити з поїзда. Ми були десь у полі, не на станції, просто серед нічого. Людей почали виводити і сказали йти в бік лісу перечекати.

Я чесно скажу: навіть мені було важко спуститися — там темно, сходи високі, нічого не видно, ти не розумієш, куди ступаєш. А тепер уявіть людину на милицях або візку. Це просто неможливо. Той військовий реально не знав, як йому зійти. Ми йому допомагали всі разом, але це ж не повинно так працювати. Це ненормальна ситуація, коли виживання людини залежить від того, чи є поруч ті, хто її підтримає», — говорить Сергій.

«Коли ти просто їдеш — ти ще можеш якось закрити на це очі. Але коли стається щось екстрене, як от атака, і ти розумієш, що люди фізично не можуть покинути поїзд — це вже не про комфорт, це про безпеку і життя. І в цей момент стає очевидно, що поїзди й інфраструктура до таких ситуацій взагалі не готові», — додає він.

У відповідь на обурення українців «Укрзалізниця» пропонує сервіс «вокзального помічника», який передбачає супровід пасажирів на всіх етапах подорожі, включаючи пересування вокзалом і допомогу при посадці та висадці. У публічній площині така модель подається як рішення, яке дозволяє забезпечити доступність навіть за відсутності повністю адаптованої інфраструктури.

Представники «Укрзалізниці» пояснили порядок оформлення цієї допомоги – для цього пасажиру потрібно авторизуватися на сайті і залишити заявку. Для людей це справді може стати допомогою, особливо якщо поїздка запланована заздалегідь. Проте такий підхід означає залежність від попереднього замовлення, правильно оформленого запиту та фактичної наявності працівника в потрібний момент, що далеко не завжди є можливим.

З правової точки зору така модель допомоги також викликає запитання, адже Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» гарантує рівний доступ до інфраструктури та забороняє дискримінацію за ознакою інвалідності, зокрема у сфері транспорту. Крім того, Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю, яка зобов’язує державу забезпечувати фізичну доступність об’єктів транспорту без необхідності сторонньої допомоги. Отже, безбар’єрна доступність пасажирів має розглядатися не як сервіс, а базова умова реалізації прав людини, якої, на жаль, немає.

У результаті виникає принципова невідповідність між правовими нормами та їх практичним застосуванням: право існує, а його реалізації немає.

До речі, у Львові в 2025 році на головному вході будівлю встановили пандус, яким можуть користуватися батьки з дитячими візочками, люди на колісних кріслах, з протезами, а також пасажири з валізами.

Слід зазначити, що в країнах Європейського Союзу питання безбар’єрної доступності розглядається як складова базового права людини на пересування, і на практиці вона успішно працює. Всі вокзали оснащені пандусами і ліфтами, а також забезпечені супроводом маломобільних громадян. Згідно Регламенту (ЄС) № 1371/2007 про права та обов’язки пасажирів залізничного транспорту Європейське законодавство закріплює права осіб з інвалідністю та пасажирів зі зниженою мобільністю на отримання допомоги під час подорожей залізницею, а також зобов’язує перевізників і операторів інфраструктури забезпечувати доступність послуг.

Окремо на рівні технічного регулювання в Європейському Союзі діє система обов’язкових стандартів доступності для залізничної інфраструктури та рухомого складу, яка передбачає адаптацію станцій, вагонів і сервісів для потреб маломобільних пасажирів (Технічна специфікація взаємодії для осіб з обмеженою мобільністю). Наприклад, німецька Deutsche Bahn забезпечує централізований сервіс підтримки пасажирів з інвалідністю, який охоплює як планування поїздки, так і фізичну допомогу на станціях та в поїздах.

Водночас французька SNCF впровадила сервіс Assist’enGare, який гарантує супровід на вокзалах і доступ до адаптованої інфраструктури, при цьому інформація про рівень доступності кожної станції є відкритою для пасажирів. Поїзди далекого сполучення в Австрії обладнані місцями для пасажирів на кріслах колісних, а також адаптованими санітарними зонами.

Компанія Eurostar забезпечує спеціальними місцями пасажирів, які подорожують у власному колісному кріслі, а також доступними туалетами в поїздах. Аналогічною є ситуація і в італійській компанії Trenitalia, в якій вагони обладнані для людей з інвалідністю, включаючи пандуси, спеціальні місця та доступні санітарні приміщення.

Отже, залізничні компанії в країнах ЄС, на відміну від «Укрзалізниці», опікуються маломобільними людьми і родинами з дітьми. Ситуація, яка роками в нас існує, у мирний час виглядає як соціальна несправедливість та байдужість до проблем людей. Втім, під час війни вона є фактором додаткового ризику, адже в критичних ситуаціях людина не має можливості завчасно замовляти сервіс та сподіватися на сторонню допомогу. Ось і виходить, що люди залишаються сам на сам зі своїми проблемами, а керівник «Укрзалізниці» продовжує отримувати космічні зарплати разом з наглядовою радою цієї компанії, а також постійно скандалити з посадовцями та пересічними громадянами, проводячи купу часу в соцмережах.