“Українці все менше вірять в можливість повернення до кордонів 1991 року”: Елла Лібанова

Війна, яка триває четвертий рік, змінила не лише політичну карту світу, а й саму структуру українського суспільства. Вона розірвала мільйони родин, зруйнувала міста, змінила демографічний баланс країни та знівечила природний ритм народжень і смертей. Україна зараз живе в умовах, коли кожне людське життя стає не просто цінністю, а мірилом майбутнього. Демографічні наслідки війни є свідченням того, наскільки глибоко країна втратила свій потенціал. Еміграція, вимушене переселення, зниження народжуваності, психологічне виснаження — все це створює нову реальність, у якій післявоєнне відновлення залежатиме не лише від ресурсів, а й від готовності людей залишатися, повертатися і будувати заново. Директор Інституту демографії та досліджень якості життя імені Михайла Птухи Елла Лібанової окреслила зміну суспільних настроїв — перехід від романтичних ідеалів до тверезого усвідомлення ціни перемоги.

Лібанова зазначає, що суспільство поступово стає реалістичнішим. Українці все менше вірять в можливість повернення до кордонів 1991 року, адже розуміють, що це потребувало б надмірних жертв. За її словами, деякі території, зокрема південні, включно з Кримом, можуть бути повернені, але ситуація з Донбасом виглядає значно складнішою.

“Знаєте, ми стаємо реалістичнішими. Ми розуміємо, що повернути сьогодні кордони 1991-го року навряд чи реально, за це доведеться платити надто велику ціну. Щось повернути можна. Я думаю, що вдасться повернути південь, включно з Кримом… Я так думаю. Так підказує моя інтуїція. З Донбасом значно складніше”, – пояснила Лібанова.

При цьому експертка наголошує, що головним завданням сьогодні є збереження життя військових і мирних громадян, адже ці втрати непоправні.

Водночас українці не готові погодитися на будь-який мир, особливо якщо він нав’язаний РФ. Лібанова підкреслює, що хоча втома від війни помітно зростає, це не означає, що люди згодні поступитися принципами задля припинення бойових дій. За її словами, навіть якщо політики, тиснуті зовнішніми обставинами, могли б погодитися на тимчасові компроміси, саме суспільство поки не готове прийняти такі рішення. Українці залишаються свідомими того, що мир без справедливості не матиме тривалого сенсу.

На думку Лібанової, у майбутньому настане момент, коли країна буде змушена ухвалювати складні рішення щодо територій. Вона пояснює, що краще втратити певну частину земель, яку можна повернути згодом, ніж втратити тисячі життів, які не повернути ніколи. Однак, щоб таке розуміння стало суспільно прийнятним, потрібна узгоджена позиція між владою і опозицією — консенсус, який нині відсутній. Без внутрішньої єдності жодне пояснення не буде почуте, а жоден компроміс — прийнятий.

Особливу увагу Лібанова приділяє питанню моральних авторитетів. Вона вважає, що для пояснення складних і болючих рішень потрібні люди, яким суспільство довіряє беззастережно, — такі, якими колись були Любомир Гузар або Мирослав Попович. Серед сучасних постатей, чия думка має вагу, вона називає Володимира Горбуліна та історика Ярослава Грицака. Їхня присутність у публічному просторі могла б допомогти сформулювати спільне бачення майбутнього, яке не зводиться до політичних гасел, а ґрунтується на моральних орієнтирах.

Окрему позицію експертка висловила щодо участі військових у політиці. Вона застерігає від утворення так званої “партії військових”, адже подібні процеси мають небезпечні історичні аналоги. Військові, звиклі діяти чіткими командами, не завжди здатні до демократичної дискусії, а суспільство, яке пройшло крізь війну, має потребу не в наказах, а в аргументованих поясненнях. Лібанова підкреслює, що гідність і свідомість українців вимагають такого типу лідерства, який будує діалог, а не нав’язує волю.

Разом з тим вона визнає величезну роль Збройних сил у формуванні нової української ідентичності. Військо, за її словами, склало “фантастичний іспит” на здатність бути основою політичної нації. Завдяки цьому досвіду українці остаточно стали європейською нацією — зрілою, відповідальною, такою, що відкидає схильність до диктатури й прагне жити за принципами взаємної поваги.

Лібанова зазначає, що відновлення країни після війни неможливе без розуміння того, як багато змінилося у свідомості людей. Українці стали тверезішими, менш ідеалістичними, але водночас глибше усвідомлюють цінність життя, свободи й людської гідності. Демографічна перспектива, про яку вона говорить, лише підсилює це усвідомлення: сьогодні на підконтрольних Україні територіях проживає близько 28–30 мільйонів людей, тоді як за кордоном перебувають понад 5 мільйонів українців.

“Ми не маємо ще оцінок 2025-го року, по 2024-му – від 28 до 30 млн. Просто за однією методикою виходить 28, за другою – 30. 30 – це коли ми за основу беремо інформацію мобільних операторів. А коли 28, то “танцюємо” від різних реєстрів”, – каже експертка.

За її словами, повернення цих людей залежить насамперед від безпеки. Якщо війна триватиме, то частина біженців залишиться за кордоном, закоріниться в нових суспільствах, створить там нове життя. Але якщо з’явиться впевненість у стабільності, то значна кількість охочих повернутися відновлюватиме свої міста й села.

У підсумку постає складна, але чесна картина: Україна стоїть на порозі нової історичної фази, у якій перемога вимірюється не лише територіями, а й людськими долями. Реалізм, про який говорить Елла Лібанова, — це не поступка, а новий рівень зрілості нації, що пройшла крізь біль і втрати, але зберегла віру у власне майбутнє.