Наразі Франція, держава з багатими демократичними традиціями, переживає критичний етап своєї історії. Високий рівень невдоволення системою П’ятої республіки, започаткованої Шарлем де Голлем у 1958-у, викликає порівняння з минулими кризами, які суттєво вплинули на розвиток країни.
Так, травневі події 1968 року стали символом соціального неспокою. Протести почалися зі студентських заворушень і переросли у загальнонаціональний страйк. Майже 10 мільйонів людей зупинили роботу, виступаючи проти консерватизму, економічної нерівності та авторитарних методів управління. Протести охопили всі верстви населення – від студентів до робітників. Це змусило уряд піти на поступки, включаючи підвищення зарплат і перегляд політики. Проте основна критика системи залишилася незмінною: відсутність гнучкості та адаптації до змін у суспільстві.
У 1990-х роках Франція стикнулася з хвилею корупційних скандалів, які похитнули довіру до політичних еліт. Серед них варто відзначити справи, пов’язані з незаконним фінансуванням партій, зловживанням службовим становищем і розкраданням державних коштів. Скандали за участі провідних політиків, включаючи колишнього прем’єр-міністра, показали серйозні проблеми в системі держуправління. Це викликало невдоволення серед громадян і стало причиною для впровадження антикорупційного законодавства.
Сьогоднішнє невдоволення системою П’ятої республіки охоплює одразу кілька аспектів: централізованість влади, недостатнє врахування громадської думки, економічну нерівність та неефективність у розв’язанні соціальних проблем. Французьке суспільство все частіше вимагає глибоких реформ, наголошуючи на необхідності демократизації, прозорості та адаптації до сучасних викликів, таких як екологічна криза та зростаюча глобалізація. Як і у 1968 році, це невдоволення перетворюється на потужний суспільний рух. Як і у 1990-х, воно підкреслює кризу довіри до політичних еліт.
Унаочненням політичної напруги стали активні зусилля президента Макрона з протидії впливу ультраправих сил, зокрема під час парламентських дебатів. Мішель Барньє, відомий своїм досвідом у європейській політиці та переговорах щодо Brexit, долучився до політичної дискусії як представник правого центру, наголошуючи на важливості збереження демократичних цінностей. Тим часом ультраправі на чолі з Марін Ле Пен продовжують тиснути на уряд, використовуючи вотум недовіри як інструмент політичного впливу.
Чому французський політичний істеблішмент має приводи для занепокоєння
Згідно соціологічному дослідженню, 85% французів виступають за реформування системи управління, а 47% підтримують кардинальні перетворення. Це вже не просто невдоволення недоліками поточної моделі управління, а прагнення створити новий політичний устрій, що відповідатиме реаліям сучасності та потребам громадян. Більше половини опитаних відкрито говорять про необхідність запровадження “Шостої республіки” як символу остаточного розриву зі старим порядком.
Громадяни вимагають не поверхневих змін, а докорінного перетворення державної влади та її інститутів. Коріння масового невдоволення – у втраті довіри до інституцій влади, які колись символізували стабільність і національну гордість, а нині сприймаються як застарілі структури, відірвані від повсякденних потреб громадян. Переважна більшість французів вимагає демократизації державного управління: четверо з п’яти опитаних підтримують скорочення складу парламенту на третину, а 3/4 – за запровадження пропорційної виборчої системи. Це відображає прагнення до справедливого представництва, прозорості та усунення політичної нерівності, що позбавляє значну частину суспільства голосу.
Криза лідерства загострює ситуацію ще більше. П’ята республіка, що колись гарантувала стабільність завдяки сильному президенту, тепер сприймається як інструмент надмірної концентрації влади та віддалення її від громадян. Якщо троє з чотирьох опитаних оцінюють Еммануеля Макрона негативно, це не просто критика його особистості, а й вирок усій системі, яку він уособлює.
У суспільстві посилюються радикальні настрої, що підживлюють прагнення до “Шостої республіки”. Це не просто заклик до реформування існуючої системи, а вимога створення нових цінностей, що відновлять втрачену довіру між владою та громадянами. Ідеї пропорційного представництва, оновлених інституцій та скороченого парламенту перетворюються з утопій на конкретні вимоги, що визначатимуть майбутню політику Франції.
Чим настрої французького суспільства подібні до настроїв решти західного світу
Загалом зниження рівня довіри до західних політичних партій та лідерів спостерігається протягом останніх десятиліть і особливо посилилося після економічної кризи 2008 року, глобалізаційних процесів та соціальних трансформацій. Багато громадян вважають, що традиційні партії не змогли вирішити проблеми безробіття, скорочення середнього класу та економічної нерівності.
Сучасний світ стикається зі складними викликами, які традиційні політичні системи не здатні ефективно вирішити. Соціальна нерівність, кліматичні проблеми, міграція, технологічні зміни та економічні кризи підірвали довіру людей до влади. Традиційні партії сприймаються як корумповані та відірвані від реальних потреб суспільства, через що інтереси громадян залишаються недостатньо представленими. Нові медіа дають змогу альтернативним рухам і популістським лідерам напряму звертатися до виборців, обминаючи традиційні комунікаційні канали.
Ця криза представництва спостерігається у багатьох західних країнах, але її прояви різняться. У Франції вона набуває радикальної форми через глибоке невдоволення елітами та прагнення до змін. Історично для французів перебудова державної системи є звичним шляхом вирішення проблем, як це було від часів Французької революції до створення п’яти республік. Ідея “Шостої республіки” стає символом прагнення реформ і спробою повернути довіру до влади.
В інших країнах криза виявляється по-іншому. У США зростає політична поляризація, а виборчу систему критикують за несправедливість, закликаючи до скасування колегії виборників. У Великій Британії після Брекзиту загострилися дискусії про недоліки парламентської системи, яка часто ігнорує інтереси громадян. Німеччина, хоч і демонструє стабільність своєї федеральної системи, також стикається з тиском популістських рухів. Проте саме Франція вирізняється радикальним підходом до вирішення кризи, демонструючи готовність до кардинальних змін як спосіб відновлення довіри та ефективності політичної системи.
Прояви популізму: праві та ліві рухи
Ось конкретні приклади, що на перші спадають на думку. Дональд Трамп став символом правого популізму з гаслами “Make America Great Again” (Зробимо Америку знову великою), критикуючи глобалізацію, імміграцію та еліти. Марін Ле Пен та очолювана нею партія “Національне об’єднання” зосереджені на захисті національних інтересів, критиці Євросоюзу та обмеженні імміграції. “Альтернатива для Німеччини” (AfD) об’єднує євроскептицизм із антиміграційною риторикою.
Щодо лівих популістських рухів, то у США Берні Сандерс став популярним серед молоді завдяки закликам до доступної медицини, вищої освіти та підвищення податків для корпорацій і багатих. В Іспанії це Подемос (“Ми можемо”), що виник як відповідь на економічну кризу та корупцію, закликаючи до соціальної рівності та боротьби з політичною елітою. У Франції Жан-Люк Меланшон і його політична сила “Нескорена Франція” критикують неоліберальну економіку та виступають за розширення соціальних гарантій. Популістські рухи посилюють політичний розкол, створюючи протистояння “ми” (народ) проти “вони” (еліти, інші групи). Вони підривають традиційні інститути, підсилюючи недовіру до медіа, судової системи та парламенту. Це призводить до збільшення протестів, частих змін урядів та складнощів у формуванні коаліцій. Соціальні медіа та дезінформація стали важливими інструментами для мобілізації виборців.
Глобалізація призвела до закриття заводів, втрати робочих місць і посилення конкуренції на ринку праці. Імміграція стала важливою темою для популістських партій. Праві рухи говорять про страх втрати національної ідентичності, а ліві – про соціальну справедливість для мігрантів.
Популістські рухи, як праві, так і ліві, є відповіддю на системні проблеми та невдоволення громадян традиційною політикою. Їхня популярність свідчить про необхідність реформ у політичних системах та пошуку нових моделей взаємодії між владою і суспільством.
Це невдоволення владою, її структурою та методами ухвалення рішень не є унікальним явищем. Воно відлунює в багатьох країнах Заходу, але набуває особливого звучання саме на французькому ґрунті.
Інші західні країни намагаються вирішувати подібні проблеми спокійніше, поступово проводячи реформи – змінюють виборчі системи, посилюють роль парламентів чи місцевої влади, вдосконалюють соціальну політику. Франція ж, як і раніше, тяжіє до гучних і радикальних змін, адже для неї політичні зміни – це не просто необхідність, а частина національної самобутності.
Головна причина політичної кризи на Заході
Основна причина кризи однакова для всіх: люди прагнуть, щоб їхній голос був почутий, вимагають справедливості, прозорості та участі у прийнятті рішень. Ігнорування цих потреб лише збільшує відстань між владою і суспільством, провокуючи невдоволення та радикалізацію. Франція знову стає символом політичного бунту на Заході, але її криза є частиною глобального процесу, що охоплює простір від Лондона до Вашингтона. Демократії шукають нові способи вирішення старих проблем, балансуючи між поступовими змінами та радикальними перетвореннями. Одне очевидно: жити по-старому вже не вийде.
Сучасна влада має вибір: почути суспільство і здійснити реформи або чекати непередбачуваних змін. Франція, що не раз демонструвала здатність руйнувати старе заради нового – від Великої революції до створення П’ятої республіки, – нині стоїть на порозі нової епохи, можливо, Шостої республіки. Питання лише в тому, хто і як реалізує ці зміни. Традиція Франції відповідати на суспільне невдоволення структурними реформами може стати ключем до задоволення сучасних очікувань, якщо нинішня криза стане каталізатором необхідних трансформацій.
Тетяна Вікторова
