Правитель залежить від своєї еліти, адже саме вона створює систему, що підтримує його владу. Довге перебування при владі деяких очільників Піднебесної, зокрема, Мао Цзедуна і Сі Цзіньпіна, підтверджує загальну тенденцію авторитарних режимів до зміцнення персоналістського правління.
Після смерті Мао Цзедуна в 1976 році Ден Сяопін ініціював реформи, спрямовані на запобігання концентрації влади в одних руках. Було запроваджено обмеження для голови держави на два п’ятирічні терміни, щоб забезпечити регулярну зміну керівництва та уникнути культу особи.
Влада розподілялася між різними гілками партії, що допомагало уникати надмірного одноосібного впливу. Крім цього, Ден Сяопін провів економічні реформи: відкрив Китай для іноземних інвестицій, підтримав приватний бізнес і зменшив роль державних підприємств. Завдяки цьому Піднебесна стала Фабрикою світу та явила світу економічне диво. Стабільність країни у наступні десятиліття ґрунтувалася на балансі влади та регулярній зміні лідерів.
У 2018 році Всекитайські збори народних представників ухвалили рішення про скасування обмеження на два п’ятирічні терміни для голови КНР, що дозволило діючому очільнику Компартії Сі Цзіньпіну у 2022 році залишитися на третій термін. Це рішення порушило традицію передачі влади, встановлену після Мао, і викликало занепокоєння щодо повернення до авторитарного правління.
Штучно продовживши свій термін перебування при владі, Сі не просто закріпив власну позицію, а й підтвердив, що влада в таких державах тримається не лише на лідері, а й на його найближчому оточенні, яке має безпосередню зацікавленість у його подальшому правлінні.
Одним із головних інструментів консолідації влади Сі стала антикорупційна кампанія. Офіційно вона спрямована на боротьбу з хабарництвом, проте на практиці її часто використовують для усунення небажаних осіб. Від початку правління Сі було покарано тисячі чиновників, включаючи високопосадовців з військових, урядових та партійних структур.
Останні гучні відставки у військовому керівництві, зокрема, усунення керівництва Ракетних військ Народно-визвольної армії Китаю, свідчать про загострення боротьби за контроль над збройними силами. Це також сигналізує про зміну розстановки сил у верхівці влади: навіть найближчі союзники можуть опинитися під загрозою, якщо їхня лояльність буде поставлена під сумнів. Такі чистки демонструють, що Сі не лише зміцнює власні позиції, а й переформатовує команду відповідно до власного бачення майбутнього Китаю.
Короля робить його почет: покоління 70-х – хто вони і що символізують
На думку деяких медіа, цей рік стане ключовим для китайської політики: Сі готує масштабні кадрові перестановки, які можуть натякнути, хто стане наступним поколінням лідерів країни. Майже кожен п’ятий провінційний керівник має поступитися своїм місцем, і це відкриває дорогу новому поколінню чиновників, народженим у 1970-х. Це покоління виросло в період реформ та економічного зростання, коли Китай відкривався світові. Проте, попри свою освіту та міжнародний досвід, молоді лідери не обов’язково принесуть із собою політичну лібералізацію. Багато з них є вихованцями Сі та його політичної школи, а отже, можуть продовжувати поточний курс на зміцнення державного контролю та централізацію влади.
Ця група посадовців вже піднімається кар’єрною драбиною, і за ними уважно стежать. Саме вони досягнуть політичної зрілості, коли Сі виповниться 80 років – вік, який наразі, здається, набуває популярності для піку політичної кар’єри очільників наддержав. Тоді й вирішиться питання: чи передасть він повноваження наступникам, чи продовжить зміцнювати свою владу, тримаючи у грі лише найближчих союзників?
Серед найпомітніших фігур – Лю Цзе, який став наймолодшим губернатором Китаю, очоливши Чжецзян – провінцію, яка колись допомогла самому Сі дебютувати у кар’єрі. Його призначення привернуло увагу аналітиків, які вбачають у ньому потенційного наступника Сі Цзіньпіна.
Разом із ним на міністерські посади вийшли Лі Юньцзе, колишній банкір, та А Донг, керівник Ліги комуністичної молоді. За кар’єрним зростанням покоління, народженого після 70-х, стежать особливо уважно, адже коли Сі виповниться 80 років, їхній вік перевищить 60 – це період, коли китайські чиновники зазвичай досягають вершини свого впливу. У цей час лідер країни може делегувати більше повноважень своїм соратникам або навіть розглянути можливість відставки.
Примітно, що покоління 70-х у Китаї називають “найщасливішим”: вони не застали хаосу епохи Мао і зростали в часи економічної інтеграції та цифрової свободи. Але зараз правила гри змінилися. За Сі кар’єрні траєкторії стали непередбачуваними, а боротьба з корупцією перетворилася на інструмент політичного контролю. Багато перспективних кадрів опинилися в тіні або взагалі зникли з політичної арени. Парадоксально, але кар’єри цих молодих лідерів розвиваються на тлі поступового згортання реформ, які колись відкрили їм шлях до успіху. За правління Сі Цзіньпіна спостерігається посилення державного контролю та централізації влади, що відходить від курсу ринкових перетворень, започаткованих Деном Сяопіном.
Чи поступляться “старі кадри” місцем молодим лідерам
Зміна поколінь у китайському керівництві може суттєво вплинути на зовнішню політику країни. Якщо нове покоління політиків буде орієнтоване на економічний прагматизм, це може означати пошук компромісів із Заходом, особливо на тлі санкцій і торговельних обмежень. Водночас, якщо владу отримають більш націоналістично налаштовані кадри, це може призвести до посилення конфронтації з США та Європою.
Китай вже демонструє більш жорстку зовнішню політику, зокрема у питанні Тайваню, Південнокитайського моря та технологічної конкуренції із США. Молоді лідери, що піднімаються кар’єрною драбиною, можуть продовжити цей курс, особливо якщо відчують внутрішній тиск на демонстрацію сили.
За правління Сі Китай стикається з низкою економічних викликів. Уповільнення зростання ВВП, криза на ринку нерухомості, зростання рівня безробіття серед молоді – усе це загрожує соціальній стабільності. Нове покоління чиновників постане перед дилемою: продовжувати державний контроль над економікою чи повернутися до більш відкритого ринку, закладеного реформами Дена Сяопіна.
Багато хто очікує, що молоді лідери, особливо ті, що мають економічну освіту та досвід у бізнесі, можуть внести корективи в політику. Проте, якщо вони залишаться повністю залежними від Сі та його оточення, суттєвих змін може й не відбутися.
Отже, у китайській політиці назріває потенційний конфлікт поколінь: чи поступляться “старі кадри” місцем молодим лідерам, чи Сі Цзіньпін змінить вікові обмеження, щоб утримати при владі своїх давніх союзників? Якщо вікові обмеження буде знято, це буде продовженням тренду, адже, Китай вперше за 46 років підвищив пенсійний вік. З 2025 року пенсійний вік для чоловіків поступово збільшуватиметься з 60 до 63 років, а для жінок – з 50-55 до 55-58 років, залежно від посади. Цей крок може бути спрямований на утримання досвідчених кадрів на керівних посадах довше.
Покоління 70-х символізує нову хвилю китайських політиків, які, з одного боку, є продуктом реформаторської епохи, а з іншого, – стикаються з реальністю згортання цих реформ та поверненням до більш авторитарних методів управління.
Масштабні кадрові зміни в Китаї є визначальним фактором майбутнього політичного ландшафту країни. Ротація у вищих ешелонах влади відкриває можливість для оновлення еліти та появи нового покоління чиновників, які можуть впливати на курс розвитку другої за величиною економіки світу. Водночас ці зміни стають своєрідним тестом на вірність нових призначенців Сі Цзіньпіну та його політичній лінії.
Ці перестановки чітко окреслюють баланс між старою гвардією та потенційними молодими лідерами. Якщо ключові посади займуть лише перевірені союзники Сі, це підтвердить тенденцію до зміцнення його вертикалі влади. Аналітики не виключають, що задля збереження свого впливу він може навіть змінити вікові обмеження для високопосадовців, що загрожує консервацією існуючої системи та зменшенням простору для політичного оновлення.
У цьому контексті особливої уваги заслуговує питання кар’єрних шляхів китайських чиновників. За правління Сі вони стали менш передбачуваними, оскільки антикорупційні кампанії нерідко використовуються як інструмент політичної боротьби. Це створює атмосферу страху серед молодих політиків, які намагаються піднятися кар’єрною драбиною, уникаючи навіть натяку на нелояльність до чинного керівництва.
Наймолодший губернатор провінції Чжецзян, Лю Цзе, є одним із показових прикладів нового покоління чиновників. Його політичне майбутнє залежатиме від здатності проявити незалежність і стратегічне мислення або ж від готовності залишитися виконавцем чужої волі. Якщо такі молоді лідери перетворяться на технократів без власних амбіцій, це ще більше зміцнить контроль Сі над країною та ускладнить будь-які спроби внутрішньої трансформації влади.
Зрештою, ці кадрові зміни можуть або дати імпульс для модернізації китайської політики, або стати ще одним кроком до подальшого зміцнення авторитарного правління. Відповідь на це питання визначить подальший вектор розвитку Китаю та його роль у глобальній політиці.
Якщо ці зміни стануть реальністю, влада може залишитися у руках тих самих облич, не залишаючи простору для значних оновлень. Чи зможуть молоді лідери, які народилися в 1970-х, пробити стіну усталених порядків, чи їхні кар’єрні перспективи залишаться обмеженими? Це питання визначатиме динаміку розвитку політичної системи Китаю. Урешті-решт, майбутнє країни залежить від вибору самого Сі Цзіньпіна: чи він збереже нинішній лад, чи відкриє двері новому поколінню?
…Отже, у китайській політиці назріває потенційний конфлікт поколінь: чи поступляться “старі кадри” місцем молодим лідерам, чи Сі Цзіньпін змінить вікові обмеження, щоб утримати при владі своїх давніх союзників? Якщо вікові обмеження буде знято, це продовжить нинішню тенденцію – як свідчить рішення уряду про підвищення пенсійного віку.
Покоління 70-х символізує нову хвилю китайських політиків, які, з одного боку, є продуктом реформаторської епохи, а з іншого – стикаються з реальністю згортання цих реформ та поверненням до більш авторитарних методів управління. Від того, як вони діятимуть у найближчі роки, залежатиме подальший вектор розвитку Китаю та його роль у глобальній політиці.
Тетяна Вікторова
