У воєнній економіці держава дедалі частіше бере на себе роль не арбітра ринку, а розподільника ресурсів. Під гаслом розвитку переробки вона не стільки допомагає заводам ставати сильнішими, скільки намагається зробити сировину дешевшою саме для них. У цій логіці вже працюють і 10-відсоткове мито на сою та ріпак, і обмеження на експорт деревини, і нульова квота на вивезення металобрухту.
Нову хвилю дискусії підняв матеріал ТСН про наслідки заборони експорту брухту, де описано зупинку частини заготівельного бізнесу та втрату робочих місць. Але історія з брухтом важлива не сама по собі. Вона оголює ширший тренд: в Україні формується модель, у якій під розмови про додану вартість держава фактично перерозподіляє дохід від виробника сировини на користь переробника.
Раніше ІА Факт вже писало про те, як воєнна економіка штовхає зовнішню торгівлю України до дедалі жорсткішого ручного регулювання. Тепер ця логіка проявляється ще виразніше: держава не просто контролює потоки, а змінює співвідношення сил між виробником сировини і переробником.
Не дефіцит, а боротьба за ціну
Якщо подивитися на ці рішення у часовій послідовності, видно не набір випадкових заборон, а послідовну спробу втримати всередині країни ті види сировини, за які внутрішній переробник не хоче або не може платити світову ціну. У червні минулого року міністр аграрної політики Віталій Коваль заявив, що після завершення пільгового торговельного режиму з Євросоюзом Україна хоче менше експортувати сировину і більше переробляти її вдома.
На той момент аграрна продукція давала близько 60 відсотків вітчизняного експорту на 41,6 млрд доларів у 2024 році, а потужності з переробки олійних були завантажені лише приблизно на 65 відсотків. У цій рамці восени минулого року і з’явилося 10 відсоткове експортне мито на сою та ріпак.
У деревині логіка була схожою, хоча інституційно старішою. Європейська комісія нагадує, що ще у 2015 році Україна ввела 10-річну заборону на експорт необробленої деревини, доповнивши попередні обмеження на експорт цінних порід. А торік у жовтні Кабмін уже в новій воєнній логіці запровадив ліцензування з нульовою квотою на експорт паливної та промислової деревини, а потім продовжив його на 2026 рік.
Так само 31 грудня минулого року уряд встановив нульову квоту на експорт брухту чорних металів і мідного брухту. Формально пояснення були різні: десь йшлося про потреби громад, десь про оборону, десь про відбудову, десь про завантаження потужностей. Економічний зміст, однак, всюди однаковий: звузити для продавця зовнішню альтернативу, щоб внутрішній покупець отримав кращу ціну.
Саме тому ключове питання тут не в дефіциті як такому. В олійних ознак фізичної нестачі сировини майже не було: мова йшла насамперед про недозавантажені потужності та конкуренцію між експортом і внутрішнім покупцем. Торік врожай ріпаку оцінювався у 3,25 млн тонн, з яких на початок вересня вже було експортовано близько 640 тис. тонн, ще 400 тис. тонн було законтрактовано на вересень і 200 тис. тонн на жовтень. Тобто проблема полягала не в тому, що ріпаку бракує, а в тому, що за нього треба було платити ринкову ціну.
У брухті ситуація складніша, але й там проблема не зводиться до буквальної відсутності сировини. Минулоріч експорт брухту з України зріс на 53 відсотки, до 448,68 тис. тонн, що стало максимумом із 2021 року. Паралельно металурги говорили про нестачу ресурсу для виробництва, а медіа рік тому повідомляли, що виплавка сталі в січні та лютому зросла на 9,9 відсотка рік до року, до 1,18 млн тонн. Це означає, що попит справді збільшився. Але коли майже півмільйона тонн брухту можна вивезти за кордон, мова йде не про відсутність ресурсу, а про боротьбу за право купувати його дорожче.
Хто платить за “розвиток переробки”
За цією політикою стоїть доволі проста економічна механіка. Коли держава обмежує експорт, вона не виробляє нову сировину і не підвищує продуктивність заводу. Вона просто погіршує зовнішню альтернативу для продавця. Якщо фермер, лісозаготівельник чи збирач брухту більше не може повноцінно продати товар за зовнішньою ціною, внутрішній покупець автоматично отримує сильнішу переговорну позицію.
Організація економічного співробітництва та розвитку у своїх дослідженнях пояснює цей ефект: експортні обмеження зміщують вигоди від виробників сировини до внутрішніх переробників, а upstream сектори отримують слабші стимули до виробництва, зайнятості та інвестицій.
Це означає, що переробка виграє рівно настільки, наскільки дешевше змушений продавати виробник сировини. Для влади це зручна конструкція: заводи отримують дешевший ресурс, чиновники – аргумент про додану вартість, а витрати розмазуються по тих, хто продає сировину.
Прихильники нульової квоти на брухт, зокрема “Укрметалургпром”, просували тезу, що тонна брухту, переробленого в Україні, приносить значно більше податків, ніж тонна експортованого брухту. Така аргументація політично дуже сильна: вона дозволяє подати перерозподіл доходу як індустріальну політику.
Проблема в тому, що рахунок за цей “розвиток” виставляється не абстрактному ринку, а цілком конкретним групам. У випадку олійних це фермери, кооперативи, трейдери і ті, хто будував бізнес на експортному паритеті. У випадку брухту це заготівельники, для яких експорт був не лише каналом збуту, а й ціновим запобіжником. У випадку деревини це лісовий сектор, який отримує слабший ринковий орієнтир і сильнішу залежність від внутрішнього попиту.
Спочатку це виглядає як тимчасова втрата частини виручки. Потім – як обережніші інвестиції. А далі – як звичка рахувати не ринок, а політичний ризик.
Неконкурентність не лікується дешевою сировиною
Вся ця модель тримається на припущенні, що головна проблема української переробки – дорога сировина. Але це лише частина картини, і, можливо, не головна. Якщо завод не може купувати ресурс за ринковою ціною, це ще не означає, що ресурс занадто дорогий. Це може означати, що сам завод програє конкуренцію ще до моменту закупівлі – через енергію, логістику, кредити і доступ до ринків.
Вітчизняна переробка увійшла у 2026 рік із високими енергетичними ризиками, дорогою логістикою, слабшим доступом до довгих грошей і складнішим виходом на зовнішні ринки. Після російських атак енергетика стала одним із головних вузьких місць для бізнесу, а Європейський банк реконструкції та розвитку торік виділяв близько 1 млрд євро на підтримку українського енергосектору. Світовий банк у своїх дослідженнях називав транспортну ефективність критичною для міжнародної конкурентоспроможності України.
А для металургії додатковим бар’єром стає вуглецевий прикордонний механізм Євросоюзу, що ускладнює доступ до європейського ринку. За таких умов дешевша сировина працює як знеболювальне: вона тимчасово полегшує стан, але не лікує саму хворобу.
Саме тому Організація економічного співробітництва та розвитку підкреслює, що ефект від експортних обмежень для внутрішньої доданої вартості залежить не стільки від самого факту заборони, скільки від ширших умов для інвестицій, інфраструктури, конкуренції та продуктивності. Інакше кажучи, якщо у країни слабкі framework conditions, то мито і квота не лікують хворобу, а лише маскують симптом.
Яку економіку насправді будує Україна
Міжнародні приклади тут повчальні саме тому, що вони не дають зручної універсальної відповіді. Індонезія після заборони експорту нікелевої руди у 2020 році змогла різко наростити downstream сегмент і перетворитися на одного з ключових гравців світового нікелевого ринку. Але там за обмеженням стояли масштабні інвестиції, промислові парки, доступ до енергії і потужний зовнішній капітал.
Аргентина, навпаки, роками використовувала експортні мита на сою як фіскальний і політичний інструмент, а потім була змушена частково їх послаблювати, бо вони почали працювати проти самих виробничих стимулів.
Індія застосовувала обмеження на зерновий експорт як короткий антиінфляційний захід, а не як модель індустріалізації. Для України важливо не те, що “у світі теж так роблять”, а те, до якого саме типу ближчі її нинішні рішення.
Сьогодні найточніше було б стверджувати, що Україна намагається рухатися від сировинної моделі до індустріальної, але робить це переважно через адміністративний перерозподіл, а не через системне підвищення конкурентоспроможності. Це дає швидкий політичний результат, але не обов’язково дає стійкий економічний.
Якщо таку політику не підкріпити дешевшим фінансуванням, інвестиціями, кращою логістикою, стабільною енергетикою і реальною експортною підтримкою, вона може закріпити не перехід до сильної промислової економіки, а просто нову форму залежності – від державного дисконту на сировину.
І це, мабуть, найгостріший висновок усієї історії. Переробка, яка виживає лише тому, що держава змушує виробника сировини продавати дешевше, не стає більш конкурентною. Вона стає привілейованою. А привілей – це завжди слабший фундамент для розвитку, ніж ефективність.
Тетяна Вікторова
