У часи постправди — епохи, коли факти дедалі частіше поступаються місцем емоціям і особистим переконанням, політична реальність стає все менш фактологічною. Двомислення, шахраювання з минулим, систематичне переписування своїх слів, що дає владі абсолютний контроль над правдою і свідомістю людей, – про все це блискуче написав у своєму романі-антиутопії “1984” Джордж Орвелл. Дональд Трамп ідеально вписується в цю парадигму: його риторика базується не на об’єктивних фактах, а на створенні власної версії істини, яка підкоряється його політичним інтересам та особистому іміджу і, головне, відповідає поточному моменту. Граючи на почуттях ненависті і сумніву, він підриває довіру до традиційних джерел інформації, розмиває межі між правдою і облудою, створює гіперреальність завдяки власній соціальній мережі Truth Social. У такому середовищі будь-які заяви щодо війни і миру не варті серйозного сприйняття, адже відповідальність за них відсутня. Поведінка Трампа — це не лише політичний феномен, а й класичний прояв епохи постправди з її “режимами істини”, альтернативними фактами та проліфераціями правди.
Чому Трамп ведеться на маніпуляції Путіна?
У риториці Дональда Трампа слова “великий прогрес”, “величезна перемога”, “сильний лідер” звучать як мантра. Але за цими гучними фразами — порожнеча. Умберто Еко назвав би такі оцінки знаками без денотатів. Коли Трамп говорить про “великий прорив” у розмові з Путіним щодо України, йдеться не про реальні домовленості, а про бажання самого Трампа здаватися значущим. Це не прогрес, це — спектакль, у якому головна роль завжди належить йому самому.
Проблема полягає в тому, що Трамп, на відміну від справжнього світового лідера, живе моментом. Його головна мета — популярність. Він не бачить ані російських злочинів, ані небезпеки розв’язаної Путіним війни. Натомість надає вказівки союзникам мовчати про агресора, уникати оцінок на кшталт “Росія — ворог”. Замість тиску на Кремль робить спроби досягти уявної “економічної вигоди” та “мирного договору”, що не кореспондується з реальністю.
Трамп ведеться на маніпуляції Путіна, бо йому комфортно в ролі великого “миротворця”, навіть якщо для цього доводиться заплющувати очі на злочини. Адже так легше зберегти власну популярність і переконати американців в тому, що він — той, хто може “домовитися з усіма”. Навіть із диктатором.
У цьому тандемі Путін-Трамп колишній президент США перетворюється не на переговірника, а на зручного партнера для Кремля. І саме це становить загрозу не лише для України, а й для самого Заходу — з його цінностями, правами, безпекою.
Світ не може дозволити собі лідера великої держави, який міряє геополітику власним Его.
Чому Марко Рубіо змінив риторику щодо Путіна, і що це говорить про Америку часів Трампа
Як відомо, у 2017 році сенатор-республіканець Марко Рубіо рішуче розкритикував тодішнього держсекретаря Рекса Тіллерсона за те, що той не наважився назвати Путіна військовим злочинцем. Сьогодні ж сам Рубіо ухиляється від прямої відповіді на аналогічне запитання. Він визнає, що те, що відбувається в Україні, можна назвати воєнними злочинами, але одразу ж переводить розмову на те, що головна мета — “завершити війну”.
Здавалося б, політик, який ще вчора називав речі своїми іменами, мав би залишатися принциповим. Але ні — тепер він обирає розмиті формулювання й уникання гострих тем. І це мовчання промовистіше за будь-які заяви. Рубіо сьогодні вже не той яскравий голос сенату, що артикулював правду. Він — частина системи, де критика Кремля стала чимось незручним, майже табуйованим.
І справа тут не лише в особистій позиції Рубіо. Це симптом масштабнішої проблеми — тієї атмосфери страху й конформізму, яку створив навколо себе Дональд Трамп. Політики у США, які раніше відкрито засуджували авторитаризм, тепер бояться говорити. Бояться втратити посади, потрапити під репресії всередині партії, стати мішенню нападок ультраправого електорату.
Дехто вже порівнює нинішню атмосферу у США з радянськими 80-ми — часом, коли “неправильна” думка могла зламати життя. Люди тоді мовчали — і нині теж починають мовчати. Говорять лише на “кухнях”, між своїми. А публічні політики — ті, хто мав би задавати тон дискусії, — дедалі частіше обирають конформізм замість принциповості.
Тож випадок із Рубіо — це не просто розчарування в одному сенаторі. Це дзеркало стану американської демократії. І це дзеркало — тривожне. Якщо навіть політики, які розуміють суть війни Росії проти України, сьогодні бояться її озвучити — то хто замовкне наступним? І що ще доведеться стерпіти демократії, перш ніж вона згадає, що означає мати голос?
Новий скандал в Овальному кабінеті
Новий дипломатичний скандал у стінах Овального кабінету ще раз показав, що Дональд Трамп продовжує плутати міжнародну політику з реаліті-шоу. Черговий інцидент стався під час офіційної зустрічі з президентом Південноафриканської Республіки Сирілом Рамофосою. І замість серйозної розмови про стратегічне партнерство знову пролунали жорсткі репліки, публічні повчання й незрозумілі жарти.
Трамп не просто зневажив базові правила дипломатії — він перетворив зустріч на сцену для політичного стендапу. На тлі численних журналістів у кімнаті він не вів переговори, а демонстративно звертався до медіа, ловлячи кожну камеру, кожен мікрофон. І все це — на очах у закордонного гостя, який мав би почуватися вшанованим, а не приниженим.
Ще цинічніше виглядали заяви про те, що якщо в ПАР “не буде зроблено те й те”, то її “не буде взагалі”. Закиди у геноциді білих — риторика, що давно спростована, але яку Трамп продовжує витягувати з арсеналу скандальних фраз. Подібна поведінка — це не про політику. Це про демонстративне нехтування міжнародною гідністю й бажання будь-якою ціною залишатися в центрі інформаційного шторму.
І коли на цьому тлі звучать ще й недоречні жарти про українського президента Зеленського, який “начебто був у барі і тому не відповідав на дзвінки”, — це вже не просто недипломатичність. Це відверта зневага до країни, яка бореться за своє виживання, і до її лідера, який перебуває у вирі війни.
Реакція гостя — стримана, дипломатична. Але багатьом хотілося б, щоб у такі моменти президенти піднімалися і йшли геть. Бо мовчання на хамство — теж відповідь. І вона іноді гірша за саму образу.
Капітуляція перед Путіним: як Трамп ризикує втратити обличчя
“Трамп скоро виглядатиме слабким і дурним”, — такою фразою починається коментар щодо телефонної розмови Дональда Трампа з Владіміром Путіним у виданні The Economist. За даними західних ЗМІ, розмова тривала дві години — і жодного ультиматуму Путіну, жодної чіткої позиції США щодо війни в Україні. Замість цього — миролюбні обіцянки, меморандуми, вкрадливі фрази, від яких тхне наївністю або… капітуляцією.
Та найбільш приголомшливе — за словами одного з помічників Путіна, тема припинення вогню взагалі не обговорювалась. Тоді постає закономірне питання: про що ж ішла мова? Обмін ув’язненими між США й Росією, сімейні теми на кшталт “як Путін ставиться до дружини Трампа”, згадки про 11-го онука 47-го президента. Тобто не переговори державних мужів, а радше бесіда в кріслах-гойдалках на веранді.
Трамп демонструє небажання тиснути на Путіна. І ця м’якотілість викликає тривогу навіть серед його однопартійців. Надія залишається на сенаторів та конгресменів, які, ймовірно, в якийсь момент змусять Трампа отямитися. Бо така лінія поведінки перетворює США на посміховисько, країну, яка втрачає статус глобального лідера, який тримала щонайменше 80 років.
Уже зараз деякі політики, зокрема, сенатор Марко Рубіо, не можуть достойно відповідати на запитання журналістів — і це б’є по репутації всієї виконавчої влади. А це лише початок. Далі — більше: коли Європа зрозуміє, що Америка більше не є гарантом безпеки, вона почне відмовлятися від дорогих американських контрактів. І це вдарить по святая святих Трампа — по грошах.
Чому Швеція має купувати F-35, коли може виготовляти свої “Гріпени”? Чому Франція має вкладатися в американські вертольотоносці, якщо має власні потужності? Американський ВПК не пробачить втрати сотень мільярдів доларів — і зробить усе, щоби Трамп це зрозумів. Без преси, без камер, з чіткими словами, можливо, без добору дипломатичних висловлювань.
Першим сигналом цього вже стала віддаленість Трампа від Ілона Маска. Схоже, йому радять не зв’язуватись із надто токсичними фігурами. Бо історія американських президентів знає багато прикладів — як гідних, так і ганебних. І сьогодні Трамп наближається до другого варіанту.
Американському політикуму час знову згадати, що лідерство — це не селфі з диктаторами й не чаювання з кремлівськими мафіозі. Це — відповідальність перед нацією та світом.
Росія імітує миротворчий процес
Росія вкотре повертається до дипломатичної риторики, заявляючи про готовність до мирних ініціатив. Володимир Путін озвучив ідею підготувати меморандум, але водночас наголосив на необхідності усунення «першопричин» конфлікту. В російській інтерпретації це означає, що Україна не має існувати як незалежна держава. Така позиція суперечить самій ідеї переговорного процесу.
Це не вперше Росія застосовує подібну тактику: створюється видимість дипломатичної активності, аби виглядати стороною, яка нібито прагне миру. На практиці це лише інформаційне прикриття для продовження бойових дій. Йдеться не про реальні домовленості, а про затягування часу, паралельне ведення війни й створення псевдопереговорного процесу, який дозволяє Кремлю посилювати свою пропагандистську позицію.
Ситуацію ускладнює також позиція Дональда Трампа, який фактично передав ініціативу Росії, запропонувавши організувати переговори за її участі, і демонструє небажання притягати Москву до відповідальності. Його заява про те, що питання війни — це справа України та Росії, лише легітимізує російське бачення конфлікту. Водночас він зберігає прихильність до РФ, не вважає її агресором і навіть виступає за її повернення до G8.
Російська дипломатія, ймовірно, намагатиметься використати ці процеси для зняття санкцій — щонайменше на період припинення вогню. Мовляв, це буде жест доброї волі. Але навіть якщо такі вимоги не будуть озвучені прямо, сам факт переговорної активності може створити ілюзію «конструктивності» Росії, що гратиме на її користь у міжнародному полі.
Втім, європейська спільнота, на відміну від потенційної адміністрації Трампа, зберігає жорсткішу позицію. Україна презентувала в Брюсселі “білу книгу” санкцій, де детально описала подальші кроки економічного тиску на Росію. Зокрема йдеться про:
- зниження стелі ціни на російську нафту (пропозиція України – до 30$, компромісний варіант – до 50$);
- нові обмеження щодо російського банківського сектору;
- перехід від заморожування до конфіскації російських активів на Заході.
Такі заходи можуть мати серйозні наслідки для РФ, якщо будуть втілені. Показовим є також рішення нового уряду Німеччини не афішувати обсяги й типи зброї, що постачаються в Україну — це свідчить про потенційне надання високоточних і далекобійних систем, що може змінити ситуацію на полі бою.
