Публічний простір в Україні дедалі частіше стає ареною демонстративної зневаги політиків до суспільства, яке їх обрало або якому вони мають служити. Замість стриманості, відповідальності й розуміння складності ситуації — агресивна риторика, погрози, таврування окремих груп громадян, цілеспрямоване навішування ярликів. Те, що ще недавно сприймалося б як провокація або ексцес, сьогодні дедалі частіше звучить як нормальний тон — політики дозволяють собі відкрито принижувати і поляризувати власне суспільство. При цьому вони не просто висловлюють з трибун, в ефірах та соцмережах зневагу до окремих груп, а цілеспрямовано сіють ворожнечу між громадянами, підсилюють поділ, нав’язують моделі протиставлення «потрібних» і «зайвих», «своїх» і «виключених». Чергова подібна заява цього разу прозвучала від депутатки харківської міськради, яка відкрито закликала до розстрілів українців, котрі уникають мобілізації. Ця заява не є виключенням, вона лише оголила тенденцію. Чому це відбувається і до чого веде країну, яка щодня платить ціну за виживання?
Військовослужбовець про досвід мобілізації у Фінляндії та коментар депутатки Харківської міської ради
У своєму дописі у Facebook командир взводу 92-ї окремої штурмової бригади імені Івана Сірка Леонід Маслов навів історичний приклад загальної мобілізації у Фінляндії під час Другої світової війни, акцентуючи увагу на її масштабах, дисципліні та суспільному ставленні до ухиляння від військового обов’язку. Його пост мав аналітичний характер і містив контекстуальні роз’яснення, які мали, ймовірно, стати предметом для роздумів у нинішньому українському суспільстві, що переживає затяжну війну та складну дискусію навколо справедливості мобілізаційної політики.
Маслов розпочав із загального історичного тла: у грудні 1939 року СРСР напав на Фінляндію без оголошення війни, розпочавши Зимову війну. Після короткого миру, вже у 1941 році, Фінляндія вступила у війну знову — цього разу на боці Німеччини проти СРСР. У цей період, згідно з його даними, країна з населенням близько 3,5 мільйонів змогла мобілізувати понад 300 тисяч осіб. Військовий підкреслив, що це стало можливим завдяки уже на той момент чітко врегульованому механізму загального військового обов’язку: призову підлягали чоловіки віком від 17 до 60 років, строкова служба тривала до 550 днів, а мобілізація охоплювала навіть найвіддаленіші села.
Він детально описав, кого у Фінляндії могли звільнити від служби: винятки стосувалися лише людей з важкими інвалідностями або серйозними хворобами, підтвердженими медичною комісією, а також окремих категорій працівників стратегічної інфраструктури — енергетики, зв’язку, медицини, та аграріїв, які годували цілі регіони. Навіть ці винятки часто залучали до допоміжних служб — логістики, транспорту, санітарної підтримки.
Особливу увагу Маслов приділив питанню відповідальності за ухилення від мобілізації. У Фінляндії того часу це сприймалося не лише як кримінальний злочин, а й як глибоке моральне падіння. Ухилянтів судили швидко, нерідко одразу після вироку вони опинялися в штрафних частинах. Повторне ухилення каралося вже до п’яти років позбавлення волі. Суспільне ставлення до таких осіб було надзвичайно жорстким: їх називали «rintamakarkuri» (дезертир), навіть якщо вони ще не побували на фронті. У сільських громадах ухилянтів могли ізолювати, позбавити праці, допомоги чи навіть елементарної підтримки, а їхні родини ставали об’єктами осуду.
Маслов також зазначив, що в умовах війни діяло польове воєнне право, і в деяких випадках ухилянтів або дезертирів могли страчувати за вироком військового трибуналу. За його словами, в архівах зафіксовано кілька десятків таких випадків під час Зимової війни та Війни-продовження. Водночас він підкреслив: навіть у таких умовах у Фінляндії діяли процедури, трибунали, медичні комісії, бюро мобілізації.
У підсумку Маслов сформулював основну тезу: Фінляндія стала прикладом мобілізації демократичної нації, яка, попри страх і загрозу з боку великої імперії, змогла забезпечити ефективну оборону. На його думку, поняття обов’язку в тому суспільстві було вищим за страх, а ухилення викликало суспільне відторгнення — але навіть тоді держава не відмовлялася від чітких правових процедур.
Під дописом Леоніда Маслова депутатка Харківської міськради від «Європейської Солідарності», праправнучка відомого історика Дмитра Багалія Ірина Гончарова-Багалій залишила репліку, яка одразу викликала шквал обурення українців. У своєму коментарі вона написала:
«Розстріляти показово десяток ухилянтів — приваблива ідея».
Це не була обмовка або помилка, а прямий заклик, який читачі інтерпретували однозначно: розстрілювати українських громадян, які не хочуть воювати. Реакція не забарилася. Користувачі соцмереж засипали Гончарову-Багалій гнівними коментарями: її звинуватили у підбурюванні до вбивств, мові ненависті, дегуманізації громадян України. Її слова назвали «дном» і «прикладом того, як влада остаточно втратила відчуття межі».
«Як я розумію, депутат закликає вбивати людей? Це вже дно чи буває ще гірше?» — писали під її коментарем. Інші додавали: «А списки складатимуть лише серед звичайних людей, чи можна когось з «кварталівців» додати для розголосу?». Були й саркастичні репліки: мовляв, тепер достатньо зробити скрін, і цього вже вистачить, щоб подати документи на політичний притулок у США або Європі, з посиланням на саму депутатку як джерело загрози.
Один з користувачів напряму звернувся до неї:
«Вибачте, пані депутате. Я зараз подаюся на політичний захист у Європі. Можу я, під час цього, в суді дати ваші контакти, щоб ви підтвердили, що влада України закликає розстрілювати українців? Підтвердіть, будь ласка, як з вами зв’яжуться. Це дуже допоможе вам, бо такі ненависні вам люди отримають захист і ніколи більше не будуть вам заважати будувати країну першосортних українців».
Гончарова-Багалій спробувала уточнити свою позицію, заявивши, що депутати служать на загальних підставах, крім народних депутатів, а їхнім родичам відстрочки не передбачено. Але замість заспокоєння дискусії це лише підлило олії у вогонь. У відповідь їй запропонували скласти список з десятка колег та їхніх родичів, які ухиляються від служби — «зокрема, з липовими довідками про інвалідність» — і першими відправити їх на розстріл. Пролунала навіть іронічна пропозиція влаштувати пряму трансляцію такого розстрілу в телемарафоні.
«Пані, після такого вам крісло президентське гарантовано», — наголосив користувач.
Резонанс був таким глибоким, що пост з коментарем миттєво поширився в інших соцмережах і телеграм-каналах. У політичній площині цей інцидент засвідчив небезпечну тенденцію: все більше представників влади, не лише депутатів, а й політиків різного рівня, вдаються до відверто агресивної риторики, яка не просто поляризує українське суспільство, а створює атмосферу розшарування за принципом «гідні – негідні», «воїни – зрадники», «потрібні – зайві». Такі висловлювання не залишають простору для діалогу, розуміння обставин або складності вибору окремої людини. Вони стирають межу між моральним тиском і риторикою примусу, а часом, як у випадку з закликом до розстрілу, переходять небезпечну грань, за якою політик починає говорити з народом як з ворогом.
Як риторика українських політиків перетворюється на зброю проти своїх же громадян
Коментар депутатки Харківської міської ради Ірини Гончарової-Багалій, яка фактично підтримала ідею розстрілів громадян України за ухилення від мобілізації, не був звичайною риторичною хибою чи випадковим перебільшенням у коментарях до допису військового. Це був публічний акт схвалення карального сценарію, який у правовій державі не має і не може мати жодної легітимності. Йдеться про симптом системного розладу, який вийшов далеко за межі одного обурення в соціальних мережах.
Інцидент з заявою депутатки відкрив небезпечну прірву між політичним цинізмом і моральними межами, які ще хоч якось тримає українське суспільство. Це не просто неетичний коментар, а публічна демонстрація, наскільки далеко деякі політики готові зайти у своїй жорстокій риториці, прикриваючись гаслами про мобілізаційну справедливість. Цей інцидент поставив під сумнів як персональну адекватність депутатки, так і цінності партії, яку вона представляє, і загалом — якість публічного мовлення у державі, яка «бореться за демократію».
Слова Гончарової-Багалій дегуманізує цілу групу людей, позбавляє їх суб’єктності та формує образ ворога. У даному випадку — тих, хто ухиляється від мобілізації. За такою риторикою криється кілька цілей. По-перше, це зручний спосіб відволікти увагу суспільства. Радикальні заяви дозволяють замаскувати справжні проблеми: корупцію в ТЦК, непрозорість призову, подвійні стандарти та інші глобальні проблеми в державі. По-друге, це спроба мобілізувати електорат. Для частини суспільства, втомленого війною, гнів на «ухилянтів» є емоційною розрядкою, яку політики готові експлуатувати. І, по-третє, це знаходження винуватців серед народу (забуваючи про «еліту») – «вони винні, їх треба покарати».
Такий підхід є не просто небезпечним, він руйнівний. Така риторика розділяє суспільство на «правильних» і «неправильних», «патріотів» і «зрадників», «своїх і чужих». Він глибоко поляризує українців саме в той момент, коли потрібна максимальна єдність. Він підриває довіру до влади, яка раптом постає не як інституція справедливості, а як каральна машина. І зрештою, він розв’язує руки радикалам, які можуть сприйняти заклик буквально і вчинити насильство.
Слід наголосити, що Гончарова-Багалій є не пересічною блогеркою, вона депутатка міськради, публічна особа, чий статус передбачає не тільки свободу слова, а й відповідальність за нього. Навіть якщо її слова були гіперболою (а на це вона згодом натякнула), в умовах війни такі публічні заяви не мають права на двозначність. Їх читають ті, хто втратив близьких, ті, хто на фронті, ті, хто розривається між обов’язком і страхом. Для них така «гіпербола» звучить як плескіт бензину у вогонь.
Але цей скандал показав ще одне: глибоку соціальну тріщину між владою та громадянами. Реакція соцмереж була не лише обуренням на слова депутатки, а криком про наболіле — про нерівність. Коли політик говорить про розстріл «ухилянтів», а в той же час громадяни бачать, як сини депутатів, прокурорів, бізнесменів «ситно» живуть у тилу чи за кордоном, виникає справедливе питання: кого саме мають на увазі, кажучи «ухилянт»?
Історія з коментарем Гончарової-Багалій оголила кризу довіри. Українці не вірять, що система мобілізації є справедливою. Вони бачать, що ті, хто має владу і гроші, здатні уникнути відповідальності. І коли ці ж самі люди закликають до смертних вироків, суспільство вибухає. Це не просто етичний скандал, а маркер системної хвороби.
Заява Гончарової-Багалій потребує широкого суспільного осуду, а депутат міськради за неї повинна бути притягнута до відповідальності за запропонованим нею ж самою принципом:
«Покарати показово десяток таких політиків за подібні висловлювання — приваблива ідея».
Крім того, необхідно ламати саму логіку політичного мовлення, в якій агресія і цинізм стали нормою. Українська демократія не витримає, якщо політики й далі будуть кидатися закликами до репресій. Також вкрай необхідна повна прозорість у мобілізації – поки існує можливість для «еліт» уникати призову, будь-які заклики до покарання звичайних громадян будуть провокувати в суспільстві лише лють. Публічна звітність, відкриті списки призваних осіб з держслужби, політичних і економічних «верхів» — це перший крок до відновлення довіри громадян до влади.
Водночас публічні особи повинні пройти серйозні тренінги з комунікації, бо кожне слово в умовах війни — як постріл. Також потрібен відкритий діалог в суспільстві про складні питання, не гасла і кліше, а чесна розмова: чому частина чоловіків не хоче воювати, які є соціальні й психологічні причини, як держава може реагувати не примусом, а переконанням. І головне — як зробити так, щоб справедливість не була вибірковою.
І нарешті потрібно повернути до публічного дискурсу етику. Політик — це не людина, яка просто виграє вибори, вона формує норми поведінки в суспільстві. І якщо політична культура дозволяє заклики до розстрілів, це вже не проблема окремої депутатки, а симптом глибшої хвороби і моральна катастрофа. Якщо держава, яка бореться за життя і свободу, толерує риторику смерті й репресій, вона може втратити саму суть своєї боротьби. Риторика ненависті, яку продемонстрував коментар Ірини Гончарової-Багалій, є небезпечним інструментом, який може поглибити розкол у суспільстві та підірвати довіру до влади. В умовах війни, коли єдність є запорукою виживання, політики повинні уникати провокаційних заяв і зосереджуватися на конструктивних рішеннях та консолідації суспільства.
