Коли Дональд Трамп заявляє, що Західна півкуля є сферою стратегічних інтересів США, він апелює не лише до географії чи поточної безпекової логіки. Він актуалізує одну з найстаріших і найгнучкіших ідей американської зовнішньої політики – доктрину Монро. Проблема, однак, у тому, що між первісним змістом цієї доктрини та тим, як її нині інтерпретує Трамп, лежать двісті років трансформацій, викривлень і політичних доповнень.
Європейський порядок і американська периферія
Доктрина Монро народилася у світі, де правила міжнародної гри визначалися не у Вашингтоні. Після наполеонівських війн європейські держави заклали основи Віденської системи міжнародних відносин – із принципами легітимності, балансу сил та регулярних конгресів великих держав. Цей порядок був стабільним і довготривалим, але він стосувався насамперед Старого Світу.
Сполучені Штати на початку ХІХ століття залишалися на периферії цієї системи. Вони були зайняті внутрішніми завданнями – колонізацією Заходу, економічним становленням, політичною консолідацією – і фактично не втручалися у європейські справи. Водночас саме розпад іспанської колоніальної імперії в Латинській Америці створив для США нову геополітичну реальність: молоді держави Південної та Центральної Америки стали об’єктом потенційної боротьби європейських імперій за вплив.
1823 рік: доктрина як оборонний жест
У цьому контексті 2 грудня 1823 року президент Джеймс Монро у щорічному посланні до Конгресу сформулював принципи, які згодом назвуть його доктриною. Їхній сенс був доволі стриманим і навіть оборонним за своїм характером: американські континенти не повинні бути об’єктом нової європейської колонізації; США не втручаються у справи Європи; існуючий статус-кво в Західній півкулі зберігається; будь-яке європейське втручання в Америці розцінюється як недружній акт щодо США.
Це була не заява про домінування, а скоріше спроба убезпечити себе від сильних монархій Старого Світу. Не випадково сам Монро не вживав слова “доктрина”, а європейські уряди майже не звернули уваги на цю промову. Відомо, що європейські газети, в яких було опубліковано текст послання Дж. Монро до Конгресу, навіть випустили ту частину, де йшлося про зовнішню політику. Тож доктрина ще тривалий час залишалася декларацією намірів, а не реальним інструментом політики.
Від стриманості до експансії: Полк і перше викривлення
Ситуація змінилася вже за два десятиліття. Президент Джеймс Полк використав принципи Монро в зовсім іншому ключі – як аргумент для територіальної експансії США. Під приводом недопущення європейського впливу Вашингтон анексував Техас і частину Орегону. Доктрина, що спершу мала запобігати втручанню інших, перетворилася на виправдання активних дій самих Сполучених штатів.
Фактично відбулася зміна логіки: від реакції на реальну загрозу – до дій «на випередження», навіть за наявності лише гіпотетичної небезпеки. Саме цей зсув відкрив шлях до подальших, дедалі жорсткіших інтерпретацій.
Кінець ХІХ століття: доктрина сили
До кінця ХІХ століття США вже не були другорядною державою. Економічне зростання, промислова міць і зростаючі амбіції змінили ставлення Вашингтона до Західної півкулі. Показовим став венесуельський конфлікт 1895 року, коли держсекретар Річард Олні фактично проголосив США “сувереном континенту”, чиї рішення мають силу закону для всіх у регіоні.
Це був якісний перелом: доктрина Монро перестала бути лише захистом від європейців і стала заявкою на ієрархію, у якій США відводили собі роль верховного арбітра.
Рузвельт і “міжнародна поліція”
Остаточний злам первісної логіки доктрини Монро відбувся на початку ХХ століття за президентства Теодора Рузвельта. У щорічному посланні до Конгресу 6 грудня 1904 року він прямо заявив, що відданість США доктрині Монро “може змусити, нехай навіть і з сумом, застосувати міжнародні поліцейські сили у випадках злодіянь чи безсилля якої-небудь країни Західної півкулі”. Ця формула – відома як “доповнення Рузвельта” до доктрини Монро – фактично надала Вашингтону одноосібне право на інтервенцію в Латинській Америці під приводом наведення порядку.
Так доктрина, що спочатку проголошувала принцип невтручання і захист регіону від європейських імперій, була трансформована в інструмент прямого американського контролю. У практичній площині це вилилося в так звану “політику великої палиці”, де зростаючий військово-морський флот США став головним інструментом реалізації ролі “міжнародного поліцейського”. Причому дії Вашингтона часто випереджали будь-які теоретичні обґрунтування: ще у 1902 році США силою змусили Гаїті погасити борги перед європейськими банками; у 1903-му американський флот підтримав сепаратистські заворушення в Панамі, що призвело до її відокремлення від Колумбії; у 1905 році США встановили фінансовий контроль над Домініканською Республікою, а вже у 1906-му окупували Кубу.
Від первісної ідеї доктрини Монро – розмежування сфер і невтручання – не залишилося майже нічого. Якщо Джеймс Монро прагнув убезпечити Америки від імперського втручання, то Теодор Рузвельт перетворив Сполучені Штати на імперського арбітра, який сам визначає, де суверенітет є “дієздатним”, а де підлягає тимчасовому обмеженню. Саме в цій логіці доктрина Монро вперше стала виправданням системної інтервенційної політики.
Лише у 1933 році Франклін Делано Рузвельт формально відмовився від цього підходу, проголосивши “принцип добросусідства”, що декларував відмову США від прямого військового втручання у справи країн Латинської Америки. Однак, як показує подальша історія, рузвельтівська інтерпретація доктрини Монро ніколи не зникала – вона лише чекала моменту для повернення.
Сучасна версія доктрини Монро: від стримування до прямого примусу
У сучасному потрактуванні адміністрації Дональда Трампа доктрина Монро перестає бути декларацією геополітичного стримування і перетворюється на інструмент активного силового контролю Західної півкулі. Ключова відмінність полягає в тому, що якщо класична версія доктрини проголошувала невтручання європейських держав у справи Америк, то у версії Трампа вона трансформується у право США на пряме, зокрема військове, втручання з метою усунення “загроз”, незалежно від норм міжнародного права.
Січнева операція США у Венесуелі 2026 року стала першим практичним втіленням цієї логіки. Захоплення чинного глави суверенної держави, оголошення наміру “керувати країною” до завершення “належного переходу” та пряме посилання Трампа на доктрину Монро означають не просто регіональну акцію, а перегляд самої архітектури міжнародних обмежень американської сили.
Новим елементом стає чітке формулювання ворога: у Стратегії національної безпеки США кінця 2025 року загрозою для Західної півкулі прямо названо “непівкульних конкурентів”. У китайських аналітичних текстах це прочитується однозначно – як спроба виштовхнути Китай з Латинської Америки не економічними, а силовими методами. Таким чином, сучасна доктрина Монро більше не обмежується Європою і спрямована проти нових центрів сили, насамперед КНР.
Для Пекіна венесуельський кейс став сигналом, що економічна присутність більше не захищена міжнародним правом, якщо вона вступає в конфлікт з американським уявленням про сферу виняткових інтересів. Китай будував свою латиноамериканську стратегію на припущенні, що США утримуватимуться від прямої військової зміни режимів; операція у Каракасі цю передумову зруйнувала.
«Donroe Doctrine»: що означає нова назва
На тріумфальній прес-конференції після захоплення президента Венесуели Ніколаса Мадуро президент Дональд Трамп оголосив застосування так званої “доктрини Донро” – своєї версії доктрини Монро, що фактично легітимізує використання військової сили США для контролю над Західною півкулею. Державний департамент підкріпив цю позицію заявами в X:
“Це НАША півкуля, і президент Трамп не дозволить, щоб наша безпека опинилася під загрозою“. Державний секретар Марко Рубіо наголосив: “Тут ми живемо, і ми не дозволимо Західній півкулі стати базою для супротивників, конкурентів та суперників США”.
Назва “Donroe Doctrine” – свідомий політичний хід Трампа. Поєднання прізвища Монро з його власним іменем Donald відразу дає кілька сигналів.
Персоналізація геополітики. Трамп сигналізує, що мова йде не про традиційну спадкоємність американської зовнішньої політики, а про його власну версію світового порядку, де президент США виступає головним арбітром того, що допустимо, а що – ні.
Радикальне розширення змісту доктрини. Якщо Монро проголошував недопущення нової колонізації, то Трамп фактично легітимізує тимчасове управління чужими державами під приводом стабілізації, без мандата ООН і без міжнародної згоди.
Демонстративний сигнал зовнішнім гравцям. Насамперед Китаю, Росії та ЄС, що Західна півкуля розглядається Вашингтоном як простір без альтернатив; присутність інших великих держав автоматично трактується як загроза.
У китайських експертних колах ця концепція отримала назву “новий монроїзм” (新门罗主义) і розцінюється як форма гегемоністського виключення, яка змушує країни Латинської Америки обирати між формальним суверенітетом і економічним розвитком. Процитуємо китайську пресу:
“Коли приводи боротьби з наркотиками та тероризмом накладаються на столітню логіку інтервенцій, а старі тіні переворотів за підтримки ЦРУ відлунюють у нинішньому вторгненні, ця буря, що здіймає хаос у Південній Америці, – чи є це відродженням доктрини Монро у нову епоху, чи скоріше агресивним “донроїстським” святкуванням, підживленим особистими амбіціями влади?”
Тож “Donroe Doctrine” – це не просте оновлення доктрини Монро, а її заміна на відкриту доктрину сили. Тут американська гегемонія більше не маскується під захист принципів міжнародного права, а проголошується як самоціль, де пріоритетом стає домінування США у регіоні та вплив на глобальні геополітичні процеси.
Ризики для світового порядку та України
Світові медіа та аналітики зауважують, що ідея оновленої доктрини Монро – або “Donroe Doctrine” – є частиною ширшого повернення до логіки сфер впливу великих держав, що може мати наслідки далеко за межами Західної півкулі. Такі підходи критикують як потенційно нестабільні та конфліктогенні, оскільки вони повторюють стару практику розподілу світу на зони впливу великих сил.
Багато коментарів у світових медіа пов’язують повернення логіки сфер впливу із ризиками для міжнародного порядку, який постраждав після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році. Ідея сфер впливу передбачає, що великі держави можуть домовлятися про “зони контролю”, що потенційно ставить під питання суверенні права держав, які не входять до таких сфер. Цю логіку вже згадували у зв’язку з війною в Україні – як наслідок відмови від універсальних міжнародних правил та повернення до “реальної політики” великих сил.
Російські джерела, коментуючи відновлення впливу США у Венесуелі та оновлену доктрину Монро, стверджують, що Росія могла б також використати цю логіку для зміцнення власного впливу, як, наприклад, у випадку України. Хоча такі меседжі часто підсилюються пропагандистськими каналами, вони все ж відображають геополітичні побоювання щодо “обмінів” сфер впливу між великими державами.
Отже, доктрина Монро ніколи не була статичною. Вона змінювалася разом із потужністю США – від оборонної декларації слабкої держави до інструмента експансії світової сили. Трамп не руйнує цю традицію – він скоріше знімає з неї ідеологічну обгортку, повертаючи до грубої логіки сфер впливу.
І саме в цьому полягає її сучасна небезпека: доктрина, створена як застереження від імперій, сьогодні дедалі більше звучить як мова імперії без евфемізмів.
