З початком повномасштабної війни кількість чоловіків, які вступають до аспірантури в Україні, зросла в рази. Якщо у 2021 році їх було трохи понад 2,5 тисячі, то вже у 2025-му – понад 44 тисячі. Зміни в структурі категорій вступників відбуваються паралельно з трансформацією самої системи: нові правила, збільшення держзамовлення, обмеження контрактної форми. Водночас експерти фіксують, що частина абітурієнтів використовує аспірантуру не як інструмент для наукового зростання, а як спосіб отримати відстрочку від мобілізації.
Динаміка вступу: кількість і гендер
У 2021 році до аспірантури вступило 7656 осіб, з них лише третина — чоловіки. Але вже у 2022-му ця цифра стрімко зросла: 15 072 нових аспіранти, з яких 9725 — чоловіки. У 2023 році — ще потужніший стрибок: 18 835 вступників і 13 594 чоловіки.
Зміни простежуються не лише в абсолютних цифрах, а й у співвідношенні чоловіків і жінок. Частка жінок серед аспірантів стрімко зменшується, поступаючись місцем чоловікам, часто у віці 25+, що збігається з мобілізаційною категорією. Ця динаміка ставить запитання: чи є це дійсною науковою мотивацією, чи спробою знайти законну альтернативу службі?
Контракт vs бюджет: де криється головна тенденція
Хоча кількість бюджетних місць в аспірантурі з року в рік не зазнала суттєвих змін (3263 у 2021 році, 3304 — у 2022-му), частка чоловіків серед бюджетників зросла з 651 до 1303, а у 2023 році — вже перевищила половину. Проте справжній сплеск спостерігається саме у контрактній формі навчання.
У 2021 році на контракт вступили 1559 осіб, з них 721 чоловік. У 2022-му — вже 9594, з яких більшість — чоловіки призовного віку (7446). У 2023 році — рекордні 13 708 контрактників, з яких 11 246 чоловіки віком від 25 років. Ці цифри вказують на очевидний тренд: аспірантура дедалі більше стає способом легального уникнення мобілізації.
Вік аспірантів: наука чи відстрочка?
Якщо раніше аспірантура асоціювалася передусім із молодими науковцями до 30 років, то тепер ситуація кардинально інша. За даними на січень 2025 року, серед 44 572 аспірантів-чоловіків лише 2 936 — віком 22–24 роки. Натомість:
- 13 518 — віком 25–29 років
- 8 019 — 30–34 роки
- 7 694 — 35–39 років
- 10 146 — 40–49 років
- 2 172 — 50–59 років
Це вказує на масовий вступ до аспірантури саме чоловіків середнього віку — категорії, яка є пріоритетною для мобілізації. Стає очевидним, що науковий інтерес не завжди є головною мотивацією.
Зміни в законодавстві: закриття “лазівок”
Різке зростання кількості вступників до аспірантури, зокрема серед чоловіків призовного віку, змусило Міністерство освіти і науки втрутитися у процес неконтрольованого поповнення аспірантських лав. У 2024 році відомство запровадило низку змін, покликаних обмежити використання аспірантури як інструменту для уникнення мобілізації.
По-перше, контрактну форму навчання дозволили виключно для заочної або вечірньої форми, які не дають права на відстрочку від призову. По-друге, суттєво збільшили кількість бюджетних місць — із близько 3200 до 7000. Крім того, до 1 січня 2025 року призупинено набір на денну та дуальну форми навчання за кошти фізичних або юридичних осіб. Також заборонено переведення контрактників на ці форми.
У 2025 році уряд зробив ще один крок до посилення контролю якості підготовки аспірантів. Кабінет Міністрів запровадив обов’язковий вступний іспит з іноземної мови для всіх вступників — навіть тих, хто має міжнародні сертифікати, як-от IELTS або TOEFL. А на третьому курсі буде впроваджено державний залік з української та іноземної мов, який проходитиме у форматі ЗНО.
“Мета — уніфікувати вимоги та підвищити якість навчання“, — прокоментував зміни народний депутат Олексій Гончаренко.
Відстрочка: право чи спокуса?
Закон не зобов’язує надавати відстрочку всім, хто вступив до аспірантури. Це право, а не обов’язок. Але в умовах повномасштабної війни для багатьох чоловіків воно стає основним стимулом до вступу. Міністр освіти Оксен Лісовий раніше заявляв, що близько 200 тисяч чоловіків призовного віку вступили до вишів не заради знань, а задля фіктивного навчання.
Утім, такі випадки складно відокремити від тих, хто справді прагне академічного розвитку. І саме тому зміна правил виглядає як спроба очистити систему та залишити в аспірантурі мотивованих.
Збільшення кількості аспірантів може мати суперечливі наслідки. З одного боку, більше людей залучаються до академічного середовища. З іншого, частина з них не планує писати дисертації й не пов’язує себе з наукою. Це розмиває якість освітнього процесу і створює штучне навантаження на бюджетну систему, якщо мова йде про державні місця.
Водночас проблема відстрочки для аспірантів — лише один із симптомів глибшої кризи. Головне питання полягає у якості навчання в аспірантурі, результативність якої в ідеалі мала б вимірюватися захищеними дисертаціями та реальним внеском у науку. Проте вже давно загальновідомим стало інше: значна частина молодих людей використовує аспірантуру не як науковий старт, а як соціальну паузу. Бюджетна форма навчання забезпечує стипендію, дозволяє формально закрити питання працевлаштування на 4 роки, підвищує статусність, але часто не передбачає жодної серйозної наукової роботи.
За оцінками Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, лише близько 20% аспірантів реально доходять до захисту дисертації. Інші завершують навчання без результату, або відкладають захист на невизначений термін. При цьому щороку до аспірантури вступає від 6 до 8 тисяч осіб, що означає: у науковий обіг потрапляє лише невелика частина потенційних досліджень.
Більшість аспірантів не беруть участі в дослідницьких проєктах, не долучені до роботи наукових лабораторій і шкіл. У найкращому випадку вони публікують одну-дві статті задля звітності, і на цьому їхня наукова діяльність, по суті, завершується. У результаті аспірантура втрачає свою первинну функцію — бути фільтром і двигуном наукової спільноти, а перетворюється радше на бюрократичний інструмент продовження студентства.
Інші вразливості української аспірантури
Кількісні показники — не єдине слабке місце української аспірантури. Не менше занепокоєння викликає і якість захищених дисертацій. Експерти неодноразово звертали увагу на те, що значна частина наукових робіт має формальний характер, не створює нових знань і часто повторює вже відомі тези. Водночас понад 40% усіх захищених дисертацій припадає на три спеціальності — економіку, право та педагогіку. Така концентрація може свідчити не лише про популярність цих напрямів, а й про дисбаланс у системі наукових досліджень, у якій технічні, природничі та інженерні науки дедалі більше відстають. У результаті держава фактично фінансує наукову підготовку, що не завжди відповідає ані суспільним запитам, ані стратегічним потребам країни.
Ситуація з українською аспірантурою в умовах війни стала дзеркалом глибших системних проблем: недостатнього контролю, низької результативності й викривленої мотивації вступників. Попри нові обмеження, лише послідовна реформа здатна повернути аспірантурі її справжню роль — осередку науки, а не легального укриття від відповідальності.
