В Україні давно і методично знищують систему дошкільної освіти — ту саму, яка мала би бути фундаментом розвитку дитини, її соціалізації та підготовки до школи. Роки безсистемних реформ, хронічний дефіцит фінансування, вічна нестача місць та черги, війна та масова евакуація батьків з дітьми — все це вже давно довело державні дитячі садки до коми. Держава не будує нових закладів, не дбає про зарплати, не створює умов, натомість вигадує чергову «реформу». — тепер дитсадки планують відкривати на базі шкіл, університетів і навіть бібліотек. Така ідея подається як логічне вирішення проблеми, але насправді це ще один експеримент, наслідки якого можуть виявитися не надто приємними. Спробуємо розібратися, що стоїть за таким нововведенням та, як воно змінить систему дошкільної освіти в Україні.
Проблеми «шкільних садків» та мобільних дитсадків
Ще донедавна дитячий садок був окремим простором, створеним виключно для малюків. Так, за даними Міністерства освіти і науки (МОН), у 2021 році в Україні налічувалося 15 тис закладів дошкільної освіти (ЗДО). З них 6 тис припадало на міську місцевості (40% від загальної кількості), а в сільській місцевості функціонувало 9 тис таких закладів. Але, внаслідок повномасштабного вторгнення, кількість дітей, що відвідують садки стала стрімко скорочуватися через вимушену еміграцію населення, за даними дослідження, проведеного Державною службою якості освіти у 2023 році:
- у 2021 році – 18%;
- у 2022 – 16%;
- у 2023 – 22%.
Станом на 1 червня 2024 року в Україні налічувалося 11 918 закладів дошкільної освіти, з яких більшість надає освіту в очній формі.
Стан дошкільної освіти в Україні у 2025 році чітко ілюструють кілька ключових цифр, які не залишають ілюзій — система перебуває у складному стані, балансуючи між війною, хронічною нестачею ресурсів і постійними експериментами з боку держави. Зараз очно отримують дошкільну освіту 577 136 дітей. Це означає, що саме така кількість малечі має змогу щодня відвідувати садочки — ті, що ще вціліли й працюють попри обстріли, евакуації й усі виклики. Але цифра ця далека від довоєнних показників, адже велика частина дітей опинилася за кордоном або не має доступу до дошкільних закладів через руйнування інфраструктури.
Ще 87 382 дитини змушені здобувати дошкільну освіту онлайн — абсурдний але вимушений за своєю суттю формат, коли п’ятирічних дітей «вчать» через екрани моніторів, наче йдеться про вищу освіту, а не про ранній розвиток і соціалізацію.
78 336 дітей перебувають у змішаному форматі — відвідують садок частково офлайн, частково займаються дистанційно. Фактично, це спроба хоч якось зберегти контакт із системою дошкілля там, де повноцінна робота закладів неможлива.
Усе це тримається на плечах 101 021 вихователя — людей, які в умовах війни, нестачі ресурсів і постійної небезпеки намагаються дати дітям хоча б мінімум того, що має давати садок: розвиток, спілкування, базові знання. При цьому система дошкільної освіти катастрофічно не доукомплектована — 5489 вакансій у дитсадках залишаються відкритими. І поки чиновники звітують про реформи й «нові підходи», у реальності немає кому працювати з дітьми. Бо вихователь сьогодні — це про все: і педагог, і психолог, і няня, і часто єдина людина, яка тримає малечу в безпеці. Ці цифри є не просто статистикою, а діагнозом системі, яка стрімко втрачає спроможність виконувати свою головну функцію — виховувати й готувати до життя найменших громадян країни.
І ось чергова новація – в Україні нещодавно були запроваджені мобільні дитсадки в автобусах, але тепер пропонується їх зробити в якості філії на базі шкіл, університетів та навіть бібліотек. Цілком зрозуміло, що черговий експеримент від Міністерства освіти і науки (МОН) став вимушеною відповіддю на нестачу місць у дошкільних закладах, демографічні виклики та економічну реальність. Відтепер діти вчитимуться поряд з школярами та студентами, а освітні простори, які традиційно належали старшим, перетворяться на змішані.
Дитсадки на базі шкіл в Україні існували й раніше. Це була спроба пристосувати навчальні заклади до потреб дошкільнят, але такий підхід мав більше труднощів, ніж переваг. У багатьох школах приміщення для найменших виявилися не надто пристосованими: класи замість ігрових кімнат, загальні коридори, недостатня кількість обладнання. Об’єднання дітей різного віку під одним дахом створювало чимало проблем – від організації харчування до безпеки. Як-не-як, але малюки знаходилися поруч з дітьми, хоч і старшими за віком, але тепер вони з’являться там, де раніше про них навіть не думали: у вишах та бібліотеках.
Ідея адаптувати будь-який вільний простір під дошкільну освіту не є новою. До цього вже була спроба запустити мобільні дитсадки – модульні конструкції, які можна розміщувати в різних локаціях. Але навряд чи вони приживуться. Головні причини – відсутність належних умов перебування дітей, проблеми з опаленням узимку, сумнівна санітарія і банальна непристосованість до довготривалого використання.
Тепер же МОН пропонує зробити ще більш ризикований крок: виховувати дошкільнят поруч з дорослими. В університетах – серед студентів, у бібліотеках – серед відвідувачів. Чи будуть там ігрові зони, спальні, безпечні майданчики? Хто буди займатися дітьми? Фахівці дошкільної освіти чи бібліотекари? Це питання, яким ніхто особливо не переймається. Напевно, фахівців з МОН задовольнило, як завжди, лише формулювання на папері, адже там воно виглядає дуже гарно і сумнівів ніяких не викликає. Але реальне життя вказує на зовсім іншу ситуацію.
Дитячий садок – це не просто кімната з іграшками, а спеціально організований простір з чіткими нормами щодо безпеки, харчування, денного сну та санітарних умов. Навряд чи відповідають таким стандартам університетські аудиторії та бібліотечні читальні зали. Наприклад, шкільні туалети не пристосовані для малюків, вентиляція в навчальних закладах залишає бажати кращого, а харчування в загальній їдальні може не відповідати потребам дітей раннього віку. До цього додається ризик вірусних захворювань, адже у закритому приміщенні, де одночасно перебувають дошкільнята, школярі та студенти, інфекції поширюватимуться швидше.
Поки реформатори переконують, що нова система забезпечить всіх дітей місцями, реальність виглядає менш оптимістично. Малюки можуть опинитися в непридатних для них умовах, у постійному шумі та стресі через сусідство зі старшими дітьми або дорослими. Батьки ризикують отримати не місце у справжньому дитсадку, а тимчасову імпровізацію, де ні про які комфорт і безпеку не йдеться.
Змішані простори освіти можуть виглядати як креативне рішення, але в реальності – це чергова спроба заощадити кошти, жертвуючи якістю дошкільного виховання. Якщо експеримент провалиться, відповідати за наслідки, як завжди, доведеться не тим, хто ухвалював рішення, а самим дітям і їхнім батькам.
Дошкільна освіта в Україні: що було і що стало
Ще кілька років тому дитячі садки в Україні працювали за звичними правилами. Вони не були ідеальними, але система більш-менш функціонувала: були державні садки та приватні альтернативи. Хоча черги в дитячі садки у великих містах і псували нерви батькам, але загалом в країні діяв зрозумілий механізм. Тепер же ця сфера перетворилася на хаотичний набір тимчасових рішень, де малюки опинилися в умовах, які до нормального дошкільного виховання мають дедалі менше відношення.
До повномасштабної війни українська дошкільна освіта трималася на двох основних моделях:
- державні садки – безкоштовні або з мінімальною оплатою, куди ходила більшість дітей. Черги були, групи переповнені, іноді бракувало вихователів, але система існувала й давала більш-менш рівний доступ до освіти;
- приватні садки – альтернатива для тих, хто міг собі це дозволити. Більше комфорту, менші групи, сучасні методики, але й відповідні ціни.
У містах було складно знайти місце в садку, особливо для дітей до 3 років. У селах навпаки – садки не завжди заповнювалися, і через це їх часто закривали. Були проблеми з фінансуванням, з ремонтом приміщень, із зарплатами вихователів, але в цілому модель працювала. Всі були впевнені, що якщо дитина потрапляла в садок, то могла отримати догляд, харчування, базову освіту й соціалізацію.
З початку повномасштабного вторгнення у 2022 році дошкільна освіта в Україні почала переживати найгірші часи. Більшість садків або закрилися, або працюють в урізаному форматі. Частину садків розбомбили або пошкодили. Частина перейшла під інші потреби – там тепер живуть переселенці, розміщують волонтерські штаби чи військових. У багатьох містах садки просто не можуть відкритися, бо немає кому працювати – вихователі виїхали, а кількість дітей знизилася через вимушену еміграцію. В інших регіонах, навпаки, людей стало більше, а місць у садках – ні. У багатьох садках досі немає укриттів, а де і є, то вони зовсім не придатні для використання. Через масове закриття дитячих садків влада починає шукати рішення, які, на превеликий жаль зовсім не ефективні. Наприклад, новим рівнем абсурду стало онлайн-дошкілля. Малюки, які ще не вміють тримати ложку як слід, тепер мали б “відвідувати” садок через екран. Зрозуміло, що 3-4-річні діти просто не можуть так навчатися.
Замість повноцінної дошкільної освіти зараз в Україні працює система “хто як може”. Садки працюють вибірково у містах, де більш-менш безпечно. Але групи маленькі, бо місць не вистачає. З’явилися неформальні групи, де батьки збирають дітей удома, наймають вихователів або шукають волонтерські ініціативи, які організовують заняття для малюків.
А тепер ми ще й матимемо експерименти з простором – відкриття садків у школах, бібліотеках і вишах. Зрозуміло, що це тимчасове рішення. Але в умовах довготривалої війни, воно далеко не завжди створює нормальні умови для дітей. У підсумку маємо ситуацію, коли замість системної дошкільної освіти малюків просто “прилаштовують” туди, де є вільне місце. Це не освіта, а спроба закрити проблему хоч якось. Від цього страждають усі: і діти, які не отримують належного догляду та освіти, і батьки, які змушені постійно шукати варіанти, а також вихователі, які працюють у складних умовах за мізерні зарплати. Зрозуміло, що війна змінила все, але чим довше ситуація залишається такою, тим складніше буде відновити нормальну систему. І що довше триватиме цей хаос, то важче буде малюкам повернутися в нормальне дитинство. Ймовірно, настав час звернутися до досвіду розвинених країн та спробувати знайти ефективне рішення для власної країни.
Дитячі садки у світі: що працює, а що – ні
У різних країнах дошкільна освіта будується за своїми принципами. Одні роблять ставку на комфорт і розвиток через гру, інші – на дисципліну і раннє навчання. Є державні системи, які доступні всім, а є такі, де садок – це дороге задоволення, яке можуть дозволити собі не всі. Але майже всюди є одне спільне правило: малюки мають отримувати догляд у спеціально створеному для них середовищі.
У Норвегії, Данії та Швеції дитячі садки – це не просто приміщення з групами і вихователями. Тут активно розвивають концепцію “лісових дитсадків”, де малюки більшу частину дня проводять на вулиці, навіть узимку. Виховання базується на свободі, русі та дослідженні світу. Падіння, бруд, легкі подряпини сприймаються, як норма. Дітей не тримають у стерильних умовах, зате привчають до самостійності з раннього віку.
У Швеції діє система förskola, за якої державні садки доступні всім і фінансуються за рахунок податків. Такі садочки працюють з ранку до вечора, щоб батьки могли повноцінно працювати. Групи невеликі, а педагоги проходять ретельну підготовку. Головний акцент робиться на розвитку комунікації та соціальних навичок, а не навчанні за партою.
Французькі école maternelle – це щось середнє між садком і початковою школою. Діти тут починають навчатися дуже рано. Їх готують до письма, читання і рахунку вже з 3-4 років. Дисципліна суворіша, ніж у скандинавів, але система добре працює: французькі діти швидко адаптуються до школи.
У Німеччині є kindergarten – традиційні садки, які можуть бути державними або приватними. Крім того, там активно розвивається система kita – дитячі центри, де малюки можуть перебувати повний день. У деяких землях діють вальдорфські або монтессорі-садки, де головне – свобода вибору та відсутність жорстких програм.
У США система дошкільної освіти дуже різноманітна. Є державні програми, як-от Head Start, які підтримують малозабезпечені родини, а є дорогі приватні садки, які більше нагадують елітні клуби. Поширені preschool – заклади для дітей 3-5 років, де готують до школи. Проте варто зазначити, що дошкільна освіта тут швидше нагадує бізнес, ніж соціальні гарантії.
У Британії діти з 3 років мають право на безкоштовні 15-30 годин дошкільного навчання на тиждень, але решту часу батьки оплачують самі. Тут працюють так звані childminders – сертифіковані вихователі, які доглядають за дітьми вдома. Така форма популярна серед сімей, які не хочуть віддавати малюка в садок, але потребують догляду на кілька годин на день.
У Японії діти з раннього віку звикають до порядку і самостійності. Там є два типи дошкільних закладів: hoikuen – садки для дітей, чиї батьки працюють, і yōchien – щось на зразок підготовчої школи. Вже в 3-4 роки малюків навчають писати, рахувати і навіть виконувати прості наукові експерименти.
У Південній Кореї система ще жорсткіша, адже тут дітей рано залучають до академічного навчання, а садки часто нагадують міні-школи з чітким розкладом і вимогами. Багато батьків віддають малюків у приватні hagwon – центри додаткового навчання, де готують до майбутнього вступу в престижні школи.
Як бачимо, найуспішніші моделі демонструють наявність кількох спільних рис: доступності, хороших умов, гарної підготовки педагогів і організації правильного простору для малюків. Вдалими є системи, де садки фінансуються державою і де малюки отримують догляд у середовищі, що враховує їхні потреби. А от невдалі рішення зазвичай зводяться до трьох проблем: недостатнє фінансування, невідповідні умови та перевантажені групи. Наприклад, в американській моделі головна проблема – висока вартість, через що багато дітей просто не можуть потрапити в садок. У Франції – занадто ранній старт навчання, який не всім підходить. У Південній Кореї – надмірний академічний тиск, через який діти майже не мають часу на гру.
Цілком зрозуміло, що ідеальних дитячих садочків не існує, і в будь-якій організації освітнього простору знайдуться як позитивні, так і негативні сторони. Але варто пам’ятати, що дитячий садок – це не тимчасове перебування дітей, поки батьки працюють. Це перша сходинка на шляху до соціалізації, розвитку, адаптації до світу, який діти ще не розуміють. Саме у садку малюки вчаться не тільки рахувати та співати, а й співіснувати з іншими, вирішувати конфлікти, ставити кордони. Це місце, де закладаються основи їхньої впевненості, творчості та взаєморозуміння. Без повноцінно організованої системи дошкільної освіти, ми ризикуємо отримати зовсім не пристосоване до дорослого життя покоління. А тоді будемо сплескувати в долоні та зітхати, що ми в їхньому віці були не такими. Були, бо тоді дошкільна освіта орієнтувалася на потреби як дітей, так і батьків, а зараз ми маємо лише жалюгідні та неефективні способи пристосування до несприятливих умов. Але такий підхід не є вирішенням проблеми, а скоріше її загостренням.
Відкриття дитсадків у школах, вишах і бібліотеках – це не реформа, а тимчасова латка на величезну діру в системі дошкільної освіти. Що далі? Будуть робити садочки на базі ТЦ чи в підвалах ЖЕКів? Українська малеча ризикує стати піддослідними у ще одному безглуздому експерименті.
Замість того, щоб будувати нові садки та створювати нормальні умови для найменших, дітей просто розміщують там, де є вільний простір. Але освітній простір – це не просто квадратні метри, а середовище, яке має бути безпечним, комфортним і відповідати віковим потребам. Малюки опиняються в середовищі, не пристосованому для їхнього розвитку: без ігрових зон, без правильного харчування, без нормального режиму дня. Університети, школи та бібліотеки не розраховані на дошкільнят – там інші ритми, правила та потреби. Додаємо до цього відсутність чітких санітарних норм, брак вихователів та хаотичне управління – і отримуємо систему, яка не просто не допомагає, а поступово руйнує дошкільну освіту як таку.
Якщо це стане новою нормою, діти більше не отримуватимуть повноцінної дошкільної підготовки. Будуть не садки, а «групи тимчасового перебування», де малюків просто «прилаштовують», а не виховують і розвивають. В результаті – гірша адаптація до школи, проблеми з соціалізацією та нерівний старт для цілого покоління. Дошкільна освіта перетворюється на щось випадкове та другорядне, хоча саме в цьому віці формується база для всього подальшого навчання. Фахівцям з МОН варто припинити відмахуватися від освітніх проблем за допомогою тимчасових рішень, а приступити до стратегії відновлення садків, підтримки вихователів, створення безпечного та комфортного простору для малюків. Бо коли країна економить на власних дітях, майбутнє стає справді примарним.
