Поки Європа намагалася втримати баланс між стримуванням і деескалацією на Близькому Сході, у Вашингтоні цю обережність прочитали як нелояльність. “НАТО не було поруч, коли ми їх потребували”, – написав ображений американський президент у соцмережі Truth Social. За даними The Wall Street Journal, адміністрація Дональда Трампа розглядає можливість “покарання” союзників по НАТО, які відмовилися підтримати американську кампанію проти Ірану. Чим погрожує Трамп? Скороченням військової присутності, закриттям баз у ключових країнах Західної Європи та передислокацією контингенту до держав, які продемонстрували більшу готовність діяти в унісон із Вашингтоном.
Зрозуміло, що такий підхід змінює саму логіку існування альянсу. Якщо раніше військова присутність США в Європі розглядалася як безумовна гарантія безпеки, то нині вона дедалі більше перетворюється на інструмент політичного тиску. І війну з Іраном тут варто вважати не причиною, а каталізатором: вона лише оприявнила вже існуюче глибоке розходження між США та європейськими союзниками щодо того, що саме НАТО має захищати – спільну територію чи глобальні інтереси Вашингтона.
Саме тому нинішнє загострення виходить далеко за межі конкретної кризи. Йдеться про зміну функціоналу НАТО: альянс, який десятиліттями будувався як система колективної безпеки, дедалі більше ризикує перетворитися на структуру пріоритетом лояльності, де рівень захисту визначається не лише загрозами, а й політичною поведінкою союзників.
Чому Європа відмовилась: “це не наша війна”
Очевидно, що ключовою причиною нинішнього розколу є не стільки війна як така, скільки її природа. Для більшості європейських столиць удари по Ірану стали прикладом того, що в ЄС дедалі частіше називають war of choice – війною вибору, а не необхідності.
Як наголошували дипломати кількох країн ЄС у коментарях європейським медіа, рішення про операцію ухвалювалося фактично без попередніх консультацій із союзниками. Це відразу поставило під сумнів сам принцип колективності, на якому формально тримається НАТО.
І реакція не забарилася.
Іспанський уряд одразу чітко окреслив “червону лінію”: Мадрид відмовився надавати свої бази для проведення операцій проти Ірану, підкреслюючи, що не може бути втягнутим у конфлікт, який не має мандату ані НАТО, ані ширшої міжнародної коаліції.
У Німеччині риторика була ще жорсткішою. Представники уряду назвали ескалацію “стратегічною помилкою”, а також застерегли, що вона підриває стабільність у регіоні та відволікає ресурси від ключового для Європи напрямку – стримування Росії.
Схожі сигнали пролунали і з Парижа. У Франції наголосили на необхідності повернення до дипломатичних механізмів і дистанціювалися від логіки силового сценарію, який просувають Дональд Трамп і Беньямін Нетаньягу. Зокрема, Франція заборонила проліт американських літаків, пов’язаних із операціями. Французькі посадовці, за даними європейської преси, окремо підкреслили також, що підтримка Ізраїлю не означає автоматичного схвалення будь-яких військових дій проти Ірану. Лондон так само не надав повного доступу до баз і наголосив на необхідності коаліційного і дипломатичного рішення.
У Брюсселі, де розташоване політичне серце альянсу, реакція була більш дипломатичною, але не менш показовою. Генеральний секретар Марк Рютте визнав, що союзники “не дійшли спільної позиції”, а сам альянс не був залучений до ухвалення рішення про застосування сили. Фактично це стало непрямим підтвердженням того, що про операцію НАТО як таку не йдеться.
У країнах Центрально-Східної Європи, попри більшу лояльність до Вашингтона, також уникали безумовної підтримки. Навіть уряди, які традиційно орієнтуються на США у питаннях безпеки, намагалися не формалізувати участь у конфлікті, обмежуючись політичними заявами про “розуміння американської позиції”.
У підсумку сформувалася досить чітка європейська позиція:
-війна проти Ірану – це двостороння ініціатива США та Ізраїлю, а не колективна дія в межах НАТО
-вона не підпадає під дію статті 5 і не створює автоматичних зобов’язань для союзників
-участь у ній – питання політичного вибору, а не союзницького обов’язку
Тож уперше за тривалий час альянс відкрито зіткнувся з фундаментальним питанням: чи має НАТО підтримувати глобальні військові кампанії США, якщо вони не пов’язані безпосередньо з обороною союзників? І відповідь Європи, принаймні на цьому етапі, прозвучала досить однозначно: ні.
Обмеження Трампа: чому вихід із НАТО – не такий простий
Попри гучні заяви Дональда Трампа про можливий вихід США з НАТО, інституційна реальність у Вашингтоні значно складніша. Після його першого президентства Конгрес цілеспрямовано закрив “вікно можливостей” для одностороннього розриву з альянсом.
У 2023 році було ухвалено норму в межах оборонного бюджету США (NDAA), яка прямо забороняє президенту самостійно приймати рішення про вихід з НАТО. Відтепер для цього необхідне або схвалення двох третин Сенату, або окремий акт Конгресу. Ба більше, закон також блокує використання бюджетних коштів на реалізацію такого рішення, що робить його не лише політично, а й технічно складним.
Зрозуміло, що тогочасне рішення було прийнято, аби врахувати ризик повернення Трампа до влади і його скепсис щодо альянсу.
Втім, правове обмеження не означає повного табу на вихід. Американська конституція не дає однозначної відповіді на питання, хто саме має повноваження розривати міжнародні договори. Саме тому частина юристів і політичних радників Трампа наполягає: президент як головнокомандувач і керівник зовнішньої політики може спробувати обійти ці обмеження, що потенційно призведе до конституційної кризи.
Однак навіть за такого сценарію ключове питання – не юридичне, а політичне. Як зауважують експерти, для функціонування НАТО критичною є не формальна участь США, а їхня фактична готовність виконувати зобов’язання. І саме тут відкривається простір для маневру Трампа.
За даними Reuters, навіть без формального виходу президент може істотно підірвати альянс, зокрема, скорочуючи військову присутність, відмовляючись від розгортання сил або ставлячи під сумнів сам принцип колективної оборони. Аналогічну логіку описують і аналітики: достатньо публічно демонструвати, що США не гарантують автоматичний захист союзників і ефект стримування різко послабшає.
Саме тому в нинішніх умовах дедалі частіше говорять не про вихід, а про іншу стратегію – “ерозію зсередини”, ключові елементи якої вже виразно проглядаються:
-скорочення військової присутності – перегляд дислокації військ як інструмент тиску на “нелояльних” союзників;
-селективна підтримка – фактичне формування “двошвидкісного НАТО”, де рівень захисту залежить від політичної поведінки;
-підрив довіри – найважливіший фактор, адже НАТО тримається не лише на військах, а на вірі в те, що США дійсно прийдуть на допомогу.
Показово, що навіть без формальних рішень ця стратегія вже дає ефект. Як зазначає The Washington Post, європейські країни дедалі серйозніше готуються до сценарію, в якому США можуть не виконати свої зобов’язання, і нарощують власні оборонні спроможності.
Отже, НАТО може зберігати юридичну цілісність, водночас втрачаючи реальну спроможність діяти – і це значно реалістичніший сценарій, ніж формальний вихід США з альянсу.
Трамп і Рютте: погроза виходу як інструмент тиску
Зустріч Трампа із генсеком НАТО Марком Рютте не призвела до рішень щодо перегляду участі США в альянсі, хоча напередодні Білий дім прямо допускав обговорення такого сценарію. Після переговорів Трамп не згадав про вихід, обмежившись звичною критикою союзників.
Очевидно, що тема виходу з НАТО використовується не як план дій, а як важіль впливу, і це важливий момент для розуміння намірів американського президента. Трамп прив’язує безпекові гарантії до політичної поведінки партнерів, передусім до їхньої готовності підтримувати американські військові операції. Відмову європейців долучитися до війни проти Ірану він публічно трактує як провал союзницьких зобов’язань.
Марк Рютте у цій ситуації фактично намагається втримати США в межах альянсу через демонстрацію практичної користі: наголошує на доступі до баз, логістиці, транзиті. Водночас він уникає будь-яких прямих оцінок щодо можливого виходу США, що саме по собі показово: навіть формально це питання не зняте з порядку денного. Рютте обрав максимально обережну і навіть персоналізовано лояльну лінію поведінки щодо Трампа. Ще раніше він дозволяв собі публічно називати його “daddy”, підкреслюючи готовність працювати в логіці Трампа. Така риторика має прагматичну мету – утримати США в межах НАТО, але водночас викликає роздратування в частини європейських союзників.
Геополітичні наслідки: куди рухається альянс
- Східний фланг: посилення як реакція на невизначеність
Для НАТО найбільш передбачуваною відповіддю на коливання позиції США стає посилення присутності на східному фланзі. Польща, Румунія та країни Балтії розглядаються як головні бенефіціари цієї тенденції: саме тут зосереджується додаткова військова інфраструктура, розгортаються системи ПРО і зберігається постійна ротаційна присутність американських сил.
Логіка такого підходу полягає в тому, що вказані держави найбільш безпосередньо відчувають загрозу з боку Росії і водночас демонструють високу готовність до співпраці з Вашингтоном. У відповідь вони отримують не лише безпекові гарантії, а й політичну вагу всередині альянсу.
Водночас така концентрація сил має побічний ефект. Вона фіксує новий центр ваги НАТО – не в Західній Європі, а на її східних кордонах. Це підсилює стримування Росії, але водночас підвищує рівень мілітаризації регіону і робить його більш залежним від американських рішень.
- Західна Європа: курс на автономію
На протилежному полюсі – Іспанія, Франція та Німеччина. Їхня реакція на війну проти Ірану і загальну лінію Дональда Трампа – це поступове, але послідовне дистанціювання.
Ці країни обмежують участь у військових операціях, які не мають прямого мандату НАТО, відмовляються від автоматичного залучення до американських кампаній та просувають ідею стратегічної автономії ЄС як альтернативи повній залежності від США.
У випадку Франції ця позиція має чітке концептуальне оформлення: безпека Європи має базуватися не лише на трансатлантичному зв’язку, а й на власних оборонних спроможностях. Німеччина, у свою чергу, поєднує обережність у військових питаннях із поступовим нарощуванням оборонних витрат.
Іспанія демонструє найбільш жорстке політичне дистанціювання, прямо відмовляючись від участі в операціях, які не відповідають її розумінню міжнародного права.
У результаті формується окремий центр тяжіння, менш залежний від США і більш орієнтований на власні інституції та правила.
- Внутрішня диференціація НАТО
Сукупно ці процеси ведуть до структурної зміни всередині НАТО. Альянс поступово втрачає уніфіковану логіку дій і перетворюється на систему з різними рівнями залучення.
Умовно тут можна виділити дві групи:
-проамериканське ядро – країни, які активно співпрацюють зі США, підтримують їхні військові ініціативи і отримують посилену присутність американських сил;
-європейське автономне коло – держави, які прагнуть обмежити свою залежність від Вашингтона і вибудовують власні механізми безпеки.
Між цими групами зростає дистанція не лише у військовій площині, а й у підходах до застосування сили, ролі міжнародного права та меж союзницьких зобов’язань.
Це означає, що НАТО перестає бути однорідною структурою з чітко визначеними правилами. Натомість формується модель, у якій рівень участі і доступ до безпекових гарантій визначаються політичною поведінкою окремих держав, а не лише їхнім формальним членством в альянсі.
