Світовий показник корупції вперше за десятиліття погіршився: чому це стало тривожним маркером
Індекс сприйняття корупції за 2025 рік став зрізом того, як держави витримують тиск війни, політичної поляризації, великих грошей і закритих рішень. Глобальний показник вперше за десять років погіршився, і в цьому результаті важлива зміна загальної картини: корупційні ризики вже не виглядають проблемою окремих слабких режимів, бо тріщини дедалі помітніші й в країнах, які довго вважалися зразками ефективного управління. Там, де контроль за владою слабшає, суди втрачають незалежність, партійні гроші стають непрозорими, а державні ресурси розподіляються через вузькі кола впливу, корупція перестає бути звичайним хабарем і перетворюється на глобальну проблему. Тому Індекс сприйняття корупції варто сприймати не як перелік переможців і аутсайдерів, а попередження про те, що доброчесність державних посадовців не зберігається автоматично навіть там, де її десятиліттями вважали майже гарантованою.
Корупційні ризики посилюються: як змінився світовий рейтинг
Стан державних інституцій, ефективність роботи органів влади та рівень довіри до політичної системи залишаються одними з ключових показників розвитку будь-якої країни. Тому Індекс сприйняття корупції вважається одним з найважливіших міжнародних індикаторів, який відображає оцінку прозорості державного управління та здатності влади протидіяти зловживанням. Дані за 2025 рік зафіксували тенденцію, яка тривалий час не спостерігалася на глобальному рівні: середній показник у світі продемонстрував суттєве погіршення, що свідчить про зростання проблем з доброчесністю державних систем у багатьох країнах.
За підсумками 2025 року середній результат Індексу сприйняття корупції становив 42 бали зі 100 можливих. Таким чином глобальний показник знизився вперше за останні десять років, що стало одним з головних сигналів нового дослідження. Методологія індексу передбачає оцінювання країн за шкалою від нуля до ста балів. Нижчі показники відображають високий рівень сприйняття корупції, тоді як вищі свідчать про більшу прозорість державних інституцій. Під час формування рейтингу враховуються політичні процеси, стан правової системи, економічне середовище, соціальні чинники, а також безпекова ситуація.
Найкращі результати вкотре продемонстрували держави, які протягом багатьох років залишаються серед світових зразків ефективного державного управління. Перше місце традиційно посіла Данія, яка набрала 89 балів. Водночас другу позицію з результатом 88 балів утримала Фінляндія. Успіх цих країн пояснюється не магічною «чесністю народу», а поєднанням відкритості, незалежного правосуддя, високої суспільної довіри та жорсткої репутаційної відповідальності.
У Данії та Фінляндії прозорість доведена до рівня щоденної норми, бо громадяни мають доступ до державних реєстрів, бюджетів і податкових декларацій посадовців, а у Фінляндії щороку публікують доходи та сплачені податки всіх громадян. У такій системі приховане збагачення стає не хитрою грою з державою, а ризиком бути побаченим суспільством ще до того, як справою займуться правоохоронці.
Цифровізація державних послуг у цих країнах забрала в корупції її улюблене місце — кабінет, де чиновник і громадянин залишаються сам на сам з «питанням, яке можна вирішити». Коли більшість сервісів доступна онлайн, прямий контакт з посадовцем зникає, а разом із ним слабшає можливість торгувати доступом до того, що людина й так має отримати за законом.
При цьому суди у цих державах працюють як окрема гілка влади, а не як придаток політичного апарату, тому статус, гроші чи партійні зв’язки не стають бронею від відповідальності. Антикорупційні й правоохоронні органи діють автономно та спираються на норми права, що зменшує простір для телефонного права і кулуарного «врегулювання».
Суспільна довіра до влади в Данії та Фінляндії тримається на відчутті справедливого обміну: високі податки сприймаються як внесок у медицину, освіту, безпеку та якість життя, а не як гроші, які хтось обов’язково розкраде. Низький розрив між багатими й бідними також зменшує потребу виживати через неформальні зв’язки, які в корумпованих країнах часто замінюють закон.
Репутаційна відповідальність у таких системах працює швидше за кримінальний вирок. Навіть підозра у зловживанні або нецільовому використанні бюджетних коштів, зокрема дрібних сум, може завершитися негайною відставкою посадовця, а захист викривачів дозволяє працівникам повідомляти про порушення без страху бути знищеними професійно. Конкурентна оплата праці держслужбовців додатково зменшує побутову спокусу брати хабарі.
До групи лідерів також увійшли Сінгапур з 84 балами, Норвегія та Нова Зеландія з 81 балом, Швеція з 80 балами, а високі позиції зберегли Австралія, Канада, Уругвай і Японія. Їх об’єднує низький рівень корупції, однак механізми досягнення цього результату є різними: скандинавська й англосаксонська моделі спираються на прозорість та довіру, тоді як сінгапурська робить ставку на суворий контроль і невідворотність покарання.
Сінгапур побудував антикорупційну систему як холодний економічний розрахунок, де хабар стає не вигодою, а нерозумним ризиком. Міністри й судді там отримують мільйонні річні зарплати, наближені до доходів топменеджерів приватних корпорацій, тому посадовець ризикує втратити не лише репутацію, а й надзвичайно цінне місце в системі.
Дирекція з розслідування корупції CPIB у Сінгапурі має надзвичайно широкі повноваження і підпорядковується особисто прем’єру, що дозволяє їй перевіряти будь-кого, включно з найвищими посадовцями та їхніми родичами. Якщо держслужбовець живе не за офіційними статками і не може пояснити походження майна, такий спосіб життя автоматично стає вагомим доказом корупції в суді.
Норвегія та Швеція демонструють іншу логіку, де головним інструментом виступає соціальна прозорість. У Норвегії кожен громадянин може онлайн подивитися, скільки заробив і скільки податків сплатив будь-який інший житель країни, включно з прем’єр-міністром, а великі корпорації та державні компанії дотримуються нульової толерантності до хабарів як удома, так і за кордоном.
Нова Зеландія, Австралія та Канада роблять ставку на спрощення бюрократії, де корупції просто не залишають зручних дверей. Державні послуги максимально переведені в електронну форму, закони прописані чітко, а чиновник не має простору для довільного рішення. Якщо документи відповідають вимогам, система видає погодження автоматично. Фінансування партій там обмежується і детально декларується, що стримує можливість купити політичний вплив через тіньові внески.
Водночас Японія тримає антикорупційний бар’єр на культурі сорому та репутації, де корупційне клеймо руйнує не лише кар’єру чиновника, а й кидає тінь на його родину. Традиція «амакударі», коли високопосадовці після відставки отримували престижні посади у приватному бізнесі, тепер перебуває під суворим правовим контролем, щоб уникати конфлікту інтересів і прихованого лобізму.
Уругвай виділяється на тлі Латинської Америки тим, що зробив ставку на сильні інституції та децентралізацію влади. Жодна політична сила там не може легко узурпувати суди чи виборчі комісії, а традиційна скромність президентів і міністрів задає тон усьому державному апарату, де демонстративна розкіш не перетворюється на норму політичного статусу.
На цьому тлі особливо помітним в Індексі сприйняття корупції стало падіння Сполучених Штатів, які опустилися на 29-те місце з 64 балами. Для США це найгірший результат за весь період спостережень, і його важко пояснити одним скандалом, бо міжнародні аналітики та експерти Transparency International говорять про глибший системний спад.
Американська система стримувань і противаг в останні роки зазнала помітної ерозії через політичний тиск на інституції, використання владних інструментів проти опонентів і спроби підпорядкувати незалежні наглядові органи. Довіру до судової гілки додатково підірвали етичні скандали довкола суддів, зокрема на рівні Верховного суду США, через що правосуддя дедалі частіше сприймається не як нейтральний арбітр, а як частина політичного конфлікту.
Антикорупційний контроль у США також дав підстави для критики, зокрема через тимчасове заморожування та послаблення примусового виконання Закону про корупцію за кордоном — Foreign Corrupt Practices Act. Для міжнародної спільноти це стало сигналом, що сумнівні бізнес-практики можуть отримати більше простору, а скорочення підтримки іноземних правозахисних та антикорупційних організацій послабило образ США як глобального борця з корупцією.
Вплив великих грошей на американську політику залишається окремою проблемою, бо система дозволяє легальне вливання величезних приватних коштів у кампанії через Super PACs. Непрозорість партійного фінансування та застарілі правила лобіювання посилюють враження, що заможні донори мають надмірний кулуарний вплив на закони, які мають ухвалюватися в інтересах громадян. Разом з цим тиск на незалежні голоси доповнює цю ситуацію, адже в країні спостерігається регрес свобод, переслідування журналістів-розслідувачів і зростання тиску на медіа та активістів, які викривають зловживання у верхніх ешелонах влади. Коли ті, хто контролює владу ззовні, починають працювати під загрозою, слабшає не лише журналістика, а й сама здатність суспільства бачити корупцію.
Показник США виглядає особливо контрастно поряд з результатами інших розвинених держав: Велика Британія отримала в Індексі сприйняття корупції 70 балів, Франція — 66, Іспанія — 55, а Італія та Польща завершили рік з однаковим результатом у 53 бали. Ці цифри показують, що західні демократії також мають серйозні проблеми з інституційною стійкістю, хоча кожна з них просідає по-своєму.
Слід зазначити, що Велика Британія втратила частину колишньої репутації через системний регрес і кумівство. Під час пандемії та після неї уряд критикували за багатомільйонні державні контракти, які через «зелені коридори» отримували компанії, пов’язані з друзями або донорами керівної партії. Лобістські скандали в парламенті, коли депутати за гроші просували інтереси приватних компаній, підірвали довіру до законодавчої влади, а проблема «Лондонграда» показала, що столиця роками залишалася зручним притулком для сумнівних капіталів, особливо у сфері нерухомості.
Франція має суворе антикорупційне законодавство, зокрема закон Sapin II, проте страждає від конфліктів інтересів і корупційних історій у вищих ешелонах. Судові процеси проти колишніх президентів, серед яких Ніколя Саркозі, а також справи щодо чинних міністрів, пов’язані з незаконним фінансуванням кампаній чи зловживанням службовим становищем, б’ють по сприйняттю країни. Закритість елітної управлінської системи, сформованої довкола престижних шкіл на кшталт ENA, створює тісне коло, де державний інтерес і приватний бізнес нерідко небезпечно зближуються.
Іспанія залишається прикладом країни, де корупція часто вкорінена на регіональному та муніципальному рівнях. Видача дозволів на будівництво, державні закупівлі на місцях і кумівство під час призначень роками формують середовище політичного патронажу. Додатково ситуацію ускладнює політизація правосуддя, бо тривалі суперечки навколо призначення членів Генеральної ради судової влади посилили сприйняття судів як інструмента боротьби партій, а не незалежного арбітра.
Італія має певний прогрес порівняно з минулим десятиліттям, однак залишається у нижній частині європейського списку через тіньову економіку, вплив організованої злочинності та бюрократичний хаос. Мафіозні структури, особливо на півдні країни, зберігають вплив у переробці відходів, будівництві й сільському господарстві, вимиваючи державні кошти. Заплутана система законів створює простір для дрібного хабарництва, коли громадяни й бізнес намагаються «прискорити» отримання ліцензій або довідок через знайомих.
Водночас Польща, яка також отримала 53 бали, просіла через кризу верховенства права та надмірну централізацію. Багаторічний тиск на судову систему, реорганізація Конституційного трибуналу і спроби підпорядкувати суддів виконавчій владі різко погіршили експертні оцінки, адже без незалежних судів боротьба з топкорупцією перетворюється на політичну декорацію. Державні підприємства та публічні медіа тривалий час використовувалися для фінансування й просування інтересів керівної еліти, що сприймається як форма політичної корупції.
Однією з найбільш показових тенденцій стало зменшення числа країн, які демонструють найвищі стандарти прозорості. Якщо десять років тому понад 80 балів мали дванадцять держав, то у 2025 році таких залишилося лише п’ять. Ця динаміка свідчить про те, що навіть країни зі сформованими демократичними інститутами стикаються з дедалі складнішими викликами у сфері державного управління, контролю за владою та забезпечення верховенства права. Тому погіршення середнього світового показника стало одним з найважливіших висновків дослідження, яке відображає загальні тенденції розвитку антикорупційної політики у світі.
Корупційне дно рейтингу: в яких країнах зафіксовані найнижчі показники
Країни з найнижчими показниками в Індексі сприйняття корупції 2025 року об’єднує спільна руйнація головного принципу державності: влада перестає бути механізмом захисту громадян і перетворюється на інструмент привласнення ресурсів, контролю, виживання або війни. Найскладніша ситуація зберігається там, де збройні конфлікти, політична нестабільність і слабкість інституцій роками знищували суди, правоохоронну систему, бюджетний контроль і саму ідею відповідальності посадовця перед суспільством.
Найнижчі оцінки отримали Сомалі та Південний Судан, які набрали по 9 балів. Поруч з ними внизу рейтингу опинилися Сирія з 12 балами, Лівія та Ємен з 13 балами, Судан з 15 балами, Демократична Республіка Конго з 20 балами, Росія з 22 балами та Іран з 23 балами. Ці показники демонструють не просто високий рівень хабарництва чи неефективність бюрократії, а значно глибшу кризу, коли держава або розсипається під тиском війни, або зберігає форму інституцій лише для обслуговування правлячих груп.
У країнах тривалої війни та розвалу державності, до яких належать Сомалі, Південний Судан, Сирія, Лівія, Ємен і Судан, корупція вже не існує як прихована домовленість між чиновником і бізнесом. Вона стає відкритою системою розподілу їжі, ліків, зброї, пального, гуманітарної допомоги й природних ресурсів між тими, хто контролює територію силою. Там, де центральна влада не здатна забезпечити дію закону, території розривають військові угруповання, племінні структури, польові командири або терористичні організації, а суди й поліція поступаються місцем праву зброї.
Міжнародна допомога в таких умовах часто проходить через небезпечний коридор між гуманітарною місією та воєнною економікою. Продукти, медикаменти й товари першої потреби, які мають рятувати цивільних, можуть захоплюватися озброєними групами та продаватися на чорному ринку. У мирній країні корупція краде гроші з бюджету, тоді як у зруйнованій війною державі вона краде шанс людини отримати хліб, лікування або евакуацію.
Доходи від нафти, золота, контрабанди та інших ресурсів у цих країнах рідко працюють на відновлення шкіл, лікарень чи інфраструктури. Вони йдуть у кишені польових командирів, утримують приватні армії, фінансують закупівлю зброї та продовжують конфлікти, бо для таких груп хаос вигідніший за стабільний мир. Коли безкарність стає абсолютною, корупція перестає ховатися, адже їй вже не потрібна маска законності.
Демократична Республіка Конго показує інший тип корупційної катастрофи, де формальна державність поєднується з тотальною клептократією. Країна має величезні запаси кобальту, алмазів, золота й міді, однак це багатство не стало підставою для добробуту громадян. Навпаки, природні ресурси перетворилися на джерело закритих контрактів, політичного збагачення та зовнішніх домовленостей, у яких суспільство залишається статистом біля власних надр.
Правлячі клани в Конго використовують доступ до копалин як головний важіль влади. Таємні угоди з іноземними компаніями, офшорні схеми та контроль над силовими структурами дозволяють виводити мільярдні прибутки з країни, яка гостро потребує доріг, лікарень, електрики й безпеки. Армія та суди в такій системі часто виконують не захисну функцію, а роль охорони для бізнес-інтересів еліт, які бояться не корупції, а втрати контролю над потоками.
Разом з тим Росія та Іран представляють модель авторитарного беззаконня, де корупція вмонтована в сам механізм управління. Тут вона не виглядає побічним дефектом держави, бо давно стала одним із головних способів утримання лояльності, винагороди силових груп, придушення конкурентів і фінансування агресивної політики. У таких режимах закон не обмежує владу, а обслуговує її рішення.
Силові структури в Росії та Ірані контролюють ключові сектори економіки, а бізнес змушений пристосовуватися до системи дозволів, неформальних платежів і політичної покори. В Росії значну роль у такій моделі відіграють силові мережі, пов’язані з ФСБ, в Ірані — Корпус вартових ісламської революції. При цьому підприємець в подібній системі залежить не від якості продукту чи чесної конкуренції, а від того, кому він платить, з ким узгоджує діяльність і чию лояльність демонструє.
Міжнародні санкції та ізоляція зробили ці режими ще закритішими, бо під приводом «національної безпеки» вони приховують фінансові потоки, оборонні витрати й контрабандні маршрути обходу обмежень. Закритість бюджетів дозволяє витрачати величезні кошти на війну, репресивний апарат і зовнішні операції, тоді як суспільство не має можливості перевірити, скільки грошей було вкрадено під шумом мобілізації, пропаганди або воєнних закупівель.
Будь-яка спроба розслідувати статки можновладців у таких державах стає викликом режиму, а не звичайною журналістською роботою. Незалежні медіа, активісти та опозиційні політики стикаються з тиском, тюрмою або фізичною небезпекою, тому корупція захищається не лише схемами, але й репресіями. Коли суди виконують волю диктатора або правлячої групи, викриття зловживань вже не веде до відповідальності, а стає приводом для переслідування тих, хто поставив незручне запитання.
Слід відмітити, що Україна з 36 балами залишилася нижче за середньосвітовий показник, і цей результат особливо болючий через війну, в якій корупція загрожує як економіці, так і національній безпеці. Наша країна створила повну антикорупційну інфраструктуру — НАБУ, САП, ВАКС, однак суспільство та міжнародні партнери бачать розрив між наявністю органів і кількістю справ, які завершуються реальними вироками.
Найгостріше роздратування суспільства викликає практика застав, коли підозрювані у масштабних розкраданнях чиновники або наближені до влади фігуранти за короткий час виходять на волю. Кримінальний процесуальний кодекс зобов’язує суди визначати альтернативу триманню під вартою у вигляді застави для більшості економічних злочинів, а для людей із великими статками навіть десятки мільйонів гривень можуть бути прийнятною ціною за свободу на час розслідування.
Отже, запобіжний захід, який юридично має гарантувати явку підозрюваного до суду, у суспільному сприйнятті дедалі частіше виглядає як легалізований викуп від справедливості. Після внесення коштів справи можуть роками рухатися крізь відводи, перенесення засідань, експертизи та апеляції, тоді як фігуранти залишаються на волі, зберігають зв’язки й нерідко продовжують впливати на середовище, у якому виникли підозри.
Водночас законодавчі процесуальні прогалини стали окремим полем боротьби між антикорупційними органами та адвокатами топфігурантів. «Правки Лозового», які обмежують строки досудового розслідування, дозволяють закривати резонансні справи через пропущені терміни без розгляду провини по суті. До цього додається процесуальний спам: нескінченні клопотання, відводи суддів, неявки через «хвороби» та інші тактики, які виснажують судову систему й наближають сплив строків давності.
Разом з цим централізація влади під час воєнного стану створила додаткові ризики для покривання «своїх». Окремі фігуранти корупційних розслідувань у вищих ешелонах або силових структурах не завжди зникають з системи після скандалу, а можуть переходити на інші посади, отримувати неформальний статус радників або залишатися у владній орбіті. Для суспільства це виглядає як кадрова кругова порука, де покарання замінюють перестановкою таблички на дверях.
Інформаційний простір воєнного часу також впливає на видимість корупції. Через обмеження, пов’язані з безпекою, та формат «Єдиного марафону» частина корупційних скандалів всередині влади не отримує повноцінного обговорення на державному рівні. Причому велику частину роботи з викриття зловживань продовжують незалежні журналісти, які часто утримують в фокусі те, що офіційна комунікація прагне згладити або відсунути.
Найцинічніший вимір української корупції під час війни пов’язаний з військовими та мобілізаційними потоками. Закупівлі Міноборони й ЗСУ під приводом державної таємниці тривалий час створювали простір для завищених цін на харчі, форму та озброєння, а навіть після часткового повернення прозорості через Prozorro схеми з посередниками не зникли повністю. У мирний час подібні зловживання руйнували б бюджетну дисципліну, а під час війни вони можуть коштувати життя.
Гуманітарна та західна допомога, попри жорсткий моніторинг США і ЄС, теж залишається чутливою зоною. Фіксація схем з розкраданням або продажем товарів, які ввозяться як безкоштовна допомога, підриває довіру не лише всередині країни, а й серед партнерів, від яких залежить оборона. Коли допомога, призначена для фронту або постраждалих цивільних, перетворюється на товар, корупція виходить за межі фінансового злочину і стає моральним ударом по всій державі.
ТЦК та ВЛК стали ще одним небезпечним вузлом, де війна відкрила величезний ринок хабарів. Продаж статусів непридатності до служби, довідок для виїзду за кордон або потрібних медичних висновків формує чорний тариф на ухилення від обов’язку, який для інших громадян залишається безальтернативним. У країні, яка воює, така нерівність руйнує моральний контракт між державою та людьми, бо одні платять грошима за виняток, а інші платять ризиком, здоров’ям і життям.
Медійна імітація боротьби з корупцією лише поглиблює недовіру, коли гучні обшуки й затримання під камери не завершуються обвинувальними вироками. Правоохоронна система створює ефект активності, однак без якісної доказової бази справи розвалюються в судах, а суспільство бачить лише першу серію вистави, фінал якої тихо зникає з інформаційного поля.
В цій ситуації судова система залишається ключовим випробуванням для української антикорупційної моделі. Очищення через Вищу кваліфікаційну комісію суддів і Вищу раду правосуддя просувається повільно, а стара суддівська культура чинить сильний опір, особливо коли справи стосуються впливових політиків, великих грошей або представників самої системи. Без незалежного суду навіть найпрофесійніше розслідування зависає між підозрою та вироком, а держава виглядає так, ніби вміє ловити корупціонерів, але не вміє доводити справу до кінця.
Отже, Індекс сприйняття корупції показав неприємну для багатьох урядів ситуацію: глобальний рівень сприйняття корупції, який погіршився вперше за десять років, свідчить про небезпечне послаблення інституційної стійкості в світі. Корупція дедалі частіше виходить за межі звичайного хабарництва і проявляється через політичний вплив, контроль над судами, закриті бюджети, тіньові домовленості та зрощення влади з силовими та бізнесовими групами. В перспективі це звузить простір для передбачуваного управління та зробить кризи частішими й дорожчими для суспільств, бо держави з підірваною доброчесністю гірше реагують на війну, економічні потрясіння, міграцію, безпекові загрози й соціальну нерівність.
