Українська вища освіта у 2025–2026 навчальному році демонструє тривожні тенденції, коли з 262 закладів 20 потрапили до групи високого ризику, а майже три чверті університетів отримали середній рівень оцінки. Ці цифри демонструють зростання нестабільності, а також вказують на системну проблему управління Міносвіти, де державний контроль, зведений до формального підрахунку балів у ЄДЕБО, фіксує високий ризик постфактум і не пропонує методичної чи кадрової підтримки. У порівнянні з європейськими моделями, де моніторинг університетів слугує інструментом розвитку, українська система освіти виглядає механістичною, виставляючи банальну оцінку ризику, яка клеймить заклад. Таке упереджене ставлення перетворює сам контроль на бюрократичний тиск та ставить заклади на межу функціональної і репутаційної нестійкості.
Ступені ризику та репутація: анатомія сучасної української освіти
Українська вища освіта увійшла у навчальний рік з черговим «аудитом довіри», проведеним Державною службою якості освіти, яка традиційно визначає ступені ризику закладів вищої освіти. У 2025–2026 навчальному році з 262 університетів, академій та інститутів 20 отримали статус з високим ступенем ризику (7%), 180 віднесено до середнього рівня (69%), а 62 — до незначного (24%). Така аналітика з простої статистики перетворюється на спробу зрозуміти, наскільки стабільною залишається система вищої освіти в умовах тривалих викликів, що накладає війна.
Розрахунок ступенів ризику цього року здійснено в Єдиній державній електронній базі з питань освіти через спеціальний модуль, який дозволяє майже повністю автоматизувати процес обчислення балів. Університети самостійно заповнюють лише два розділи з семи, тобто ті, що стосуються стану оприлюднення документів і частки акредитованих освітніх програм, тоді як решта показників формується автоматично на основі вже внесених до ЄДЕБО даних. Саме тому результат оцінювання дедалі більше набуває ознак об’єктивності, адже людський чинник у процесі розрахунків мінімізовано.
Особливу увагу приділено тим параметрам, які формують репутаційний і якісний портрет закладу. Це кількість студентів за останні три роки, наявність фахових викладачів, відокремлених структурних підрозділів, а також іноземних здобувачів освіти. Окремим критерієм залишається кількість порушень законодавства у сфері вищої освіти, які протягом п’яти років фіксує сама Служба. Цей показник часто стає вирішальним під час визначення високого рівня ризику, адже свідчить не лише про якість менеджменту, а й про дотримання академічної доброчесності.
Втім воєнний стан зумовив певні послаблення в процедурі звітування, тому відтепер університетам дозволили подавати інформацію до модуля «Ступені ризику» до кінця серпня. Лист Державної служби від березня 2025 року окреслив детальний порядок дій, а вже у вересні фахівці служби здійснили верифікацію показників відповідно до критеріїв, затверджених урядовою постановою № 982. Після перевірки кожен університет отримав можливість ознайомитися зі своїми результатами, поставити уточнювальні запитання й отримати офіційні роз’яснення.
На думку чиновників з МОН такий процес має підтверджувати прагнення держави до відкритості й прозорості в управлінні освітою, а також створює певну конкуренцію між вишами, які дедалі частіше сприймають рівень ризику як маркер довіри й репутаційний індикатор. У час, коли українська освіта перебудовується відповідно до європейських стандартів і водночас долає наслідки війни, здатність університетів підтримувати стабільність, прозорість і якість стає як умовою виживання, так і запорукою розвитку освітньої системи загалом.
Високий ризик і управлінські виклики: двадцять вишів, які потребують уваги
Цьогорічна оцінка ризиків у сфері вищої освіти виявила двадцятку закладів, які Державна служба якості освіти України віднесла до групи з високим ступенем ризику. Всі вони отримали від 45 до 70 балів, що є сигналом для глибшого аналізу стану управління, якості освітніх програм і дотримання вимог законодавства. Причини такого статусу у кожного університету різняться, проте об’єднує їх сукупність проблем, які впливають на стабільність функціонування й академічну надійність.
Передусім найвищий ризиковий бал (70) отримала Міжнародна академія екології та медицини. За наявною інформацією, цей приватний заклад неодноразово опинявся в центрі перевірок через порушення вимог акредитації, невідповідність кадрового складу освітнім стандартам і неповне оприлюднення обов’язкової інформації на сайті. Подібні ознаки зумовили підвищений рівень ризику, оскільки критерії ДСЯО особливо чутливі до порушень прозорості та якості освітніх процесів.
Київський університет права НАН України, який набрав 60 балів, потрапив до групи високого ризику через низьку частку акредитованих освітніх програм, що автоматично знижує загальну оцінку. Університет також демонструє нестабільність у кадровому складі, що негативно впливає на показники працевлаштованих викладачів за основним місцем роботи.
Третю позицію посів Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» (55 балів). Заклад має широку мережу філій по країні, але саме велика кількість відокремлених підрозділів часто стає проблемою для належного контролю якості навчання та уніфікації академічних стандартів.
Групу університетів із 50 балами представляють Міжнародний гуманітарно-педагогічний інститут «Бейт-Хана», Таврійський християнський інститут і Бердянський університет менеджменту і бізнесу. Для цих закладів характерна обмежена кількість студентів і невелика частка акредитованих програм, що свідчить про ризик зниження освітнього потенціалу та нестабільність фінансової бази.
Далі йде численна група університетів, які набрали 45 балів. Серед них як приватні, так і державні — від Дніпровського технологічного університету «Шаг» і Європейського медичного університету до Національного фармацевтичного університету, Національної академії статистики, обліку та аудиту й навіть Національного університету «Одеська морська академія». Для більшості цих закладів характерна схожа проблематика, а саме зменшення кількості здобувачів освіти за останні роки, кадрові труднощі через війну, часткова втрата матеріальної бази, а також невисокий рівень оновлення освітніх програм.
У кількох випадках, зокрема в Донецькому національному медичному університеті та Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського, на показники ризику вплинула вимушена евакуація й робота в умовах переміщення, що ускладнило виконання вимог щодо повноти даних у ЄДЕБО.
Варто зазначити, що сам статус «високого ризику» не означає автоматичного порушення закладом законодавства, але свідчить про потребу посиленого нагляду з боку ДСЯО. Для одних це сигнал до негайного вдосконалення системи управління, для інших така ситуація стає шансом переглянути структуру, кадрову політику й комунікацію з абітурієнтами.
Загалом, цьогорічна двадцятка ризикових університетів віддзеркалює складний стан української вищої освіти у воєнних реаліях. Система демонструє як свої слабкі місця, так і потенціал для відновлення, адже прозоре оцінювання ризиків створює можливість для чесного зворотного зв’язку і формує основу для підвищення довіри до освітнього простору країни.
Якщо порівняти результати оцінювання ступенів ризику у сфері вищої освіти за два останні роки, можна побачити, що система демонструє не поступову стабілізацію, а хвилеподібний рух, у якому позитивні тенденції швидко змінюються тривожними сигналами. За офіційними даними Державної служби якості освіти, у 2024–2025 навчальному році з 289 закладів вищої освіти лише 14, тобто приблизно 5%, були віднесені до групи з високим ступенем ризику, тоді як у 2025–2026 навчальному році таких закладів уже 20, що становить 7 % від загальної кількості 262.
Ця зміна виглядає незначною у відсотковому вимірі, однак у контексті загальної динаміки вона є показовою, адже одночасно суттєво зросла кількість університетів із середнім ступенем ризику. Якщо торік до цієї категорії потрапило 142 заклади, тобто майже половина від усіх, то цього року їх уже 180, що становить 69 %. Натомість група університетів з незначним ризиком скоротилася з понад 46% до 24%, і саме це свідчить про загальне зниження стабільності у системі.
Причини такого зсуву криються не лише у воєнних обставинах, хоча вони безперечно мають вирішальний вплив, а й у тому, що держава не створила дієвих механізмів підтримки закладів, які опинилися на межі функціональної спроможності. Для багатьох університетів критичним чинником стало скорочення кількості студентів і викладачів, адже кадрові та демографічні втрати безпосередньо впливають на показники, за якими визначається ступінь ризику. Деякі виші, особливо з прифронтових регіонів, досі працюють у режимі евакуації, що не дозволяє забезпечити повне оновлення навчальних програм або відновлення акредитацій.
Крім того, зросла кількість випадків, коли заклади не встигають вчасно вносити інформацію до ЄДЕБО або оновлювати її у потрібному форматі, що автоматично знижує їхній рейтинг, навіть якщо реальна якість освітнього процесу залишається прийнятною. Цей технічний аспект перетворився на пастку для адміністрацій університетів, які змушені змагатися не за якість освіти, а за правильність звітів.
Таким чином, зростання кількості закладів із високим і середнім ступенем ризику у 2025–2026 навчальному році не можна розглядати як суто наслідок складних умов війни. Це результат накопичених управлінських проблем, зокрема відсутності системного державного моніторингу, який мав би передбачати не лише підрахунок балів, а й стратегічне консультування та підтримку освітніх інституцій. У підсумку замість зміцнення університетської мережі ми спостерігаємо повільне розширення зони ризику, що свідчить про те, що вища освіта в Україні потребує не просто статистичного контролю, а справжньої політики розвитку.
Факт того, що двадцять закладів вищої освіти України опинилися у групі з високим ступенем ризику, не можна пояснити лише технічними помилками чи складнощами воєнного часу, адже це вже системна ознака хвороби, яка вкоренилася в управлінні освітньою галуззю. Те, що Міністерство освіти і науки роками обмежується констатацією проблем, а не запобігає їхньому виникненню, перетворило Державну службу якості освіти на орган, який змушений гасити пожежу, замість того щоб не допустити займання. Контроль начебто існує, але він радше формальний, бо перевірки відбуваються за планом і зосереджені на звітності, тоді як реальні питання якості, прозорості управління та ефективності кадрової політики залишаються поза увагою.
Варто визнати, що університети опинилися сам на сам з бюрократією, де державна політика не підказує шляхів розвитку, а лише вимагає заповнених граф і звітів у ЄДЕБО. Ніхто не пояснює, як вижити закладу, в якого скорочено фінансування, втрачено студентів через війну та зруйновано матеріальну базу. МОН не запропонувало ані механізму адаптації університетів у прифронтових регіонах, ані системи підтримки приватних вишів, які забезпечують важливу частину освітніх послуг у країні. Відсутність стратегічного бачення призвела до того, що одні заклади скорочують штати, інші тримаються на ентузіазмі викладачів, а більшість заповнює дані в електронній базі, не розуміючи, як ці цифри можуть реально вплинути на їхнє майбутнє.
Те, що у списку ризикових опинилися не лише приватні, а й державні університети, є свідченням ще глибшої проблеми. Вона полягає у повній відсутності превентивного контролю, коли міністерство реагує постфактум, а не попереджає кризу. За роки війни можна було створити систему наставництва для вишів, які переживають евакуацію, розробити модель підтримки для закладів, що втрачають студентів, або хоча б ініціювати програму кадрової стабілізації. Натомість держава звузила свою роль до адміністратора статистики, який підраховує бали ризику, не розуміючи, що за кожним із них стоїть реальний освітній колектив, студенти та зруйнована інституційна культура.
Ця ситуація стала можливою тому, що стратегічне управління освітою давно замінене на технічне адміністрування, в якому головне заповнити форму, а не змінити суть. Поки держава залишатиметься спостерігачем, а не співтворцем розвитку університетів, списки ризикових закладів лише зростатимуть, а не зменшуватимуться.
Від контролю до розвитку: міжнародні моделі оцінювання університетів
У більшості розвинених країн світу моніторинг ризиків у сфері вищої освіти розглядають не як бюрократичну процедуру контролю, а як частину стратегії розвитку університетів. Це принципова різниця, що визначає якість управління освітою в цілому. Там, де українська система зосереджена на підрахунку показників у ЄДЕБО та визначенні балів ризику, європейські моделі діють у форматі партнерства, коли держава, акредитаційні агентства й університети працюють як учасники спільного процесу. Мета цього процесу полягає не у фіксації слабких місць, а у створенні умов, за яких заклад може ці недоліки подолати.
У Великій Британії, наприклад, агенція Quality Assurance Agency for Higher Education (QAA) проводить не просто аудит, а глибоке дослідження внутрішніх механізмів управління якістю. Якщо університет отримує попередження про ризики, агенція призначає консультативну групу, яка допомагає розробити покроковий план удосконалення. Результати моніторингу не публікуються у вигляді «чорних списків», натомість університет отримує підтримку і рекомендації, що дозволяють уникнути репутаційних втрат і зберегти довіру студентів. Така модель базується на розумінні, що університет є складним організм, який не можна оцінити лише за кількістю студентів або часткою акредитованих програм.
Польща також демонструє конструктивний підхід через роботу Polska Komisja Akredytacyjna (PKA). Її перевірки не мають карального характеру, а орієнтовані на покращення стандартів. Якщо заклад потрапляє до групи ризику, йому надають певний період для усунення недоліків, після чого проводиться повторна перевірка. Університети не втрачають ліцензію автоматично, адже польська система виходить із того, що ризик сприймається не як ознака неспроможності, а як показник, який сигналізує про потребу у вдосконаленні внутрішніх процесів.
У Німеччині моніторингом займаються незалежні акредитаційні агентства, що працюють у рамках моделі саморегуляції. Вони не підпорядковуються безпосередньо міністерству, а діють як професійні об’єднання, до складу яких входять представники університетів, бізнесу та громадських організацій. Такий підхід забезпечує довіру до результатів перевірок і створює атмосферу співпраці, у якій виявлені проблеми не сприймаються як загроза, а як підстава для інституційного зростання.
Франція, попри більш централізовану систему, теж демонструє орієнтацію на розвиток. HCERES (Вища рада з оцінювання досліджень та освіти) проводить комплексні оцінки, у яких аналізується як навчальний процес, так і стратегія розвитку університету, якість наукової роботи, міжнародна діяльність і зв’язок з ринком праці. Після перевірки заклади отримують рекомендації, які стають основою для подальших стратегічних планів.
У цьому контексті українська система виглядає надто механістичною, адже вона зводить оцінювання до технічного процесу нарахування балів за сімома критеріями, більшість із яких формально заповнюються у базі ЄДЕБО. Університети, які потрапляють до групи ризику, не отримують ні консультаційної, ні методичної допомоги, а лише факт констатації свого статусу. Державна служба якості освіти виконує суто наглядову функцію, тоді як Міністерство освіти і науки є лише статистом і залишається осторонь процесу контролю та підтримки. У результаті замість циклу вдосконалення ми маємо цикл фіксації проблем, де ризик не стає початком реформ, а перетворюється на клеймо.
Ця ситуація демонструє системну слабкість української освітньої політики, в якій контроль превалює над розвитком. Відсутність діалогу між державними структурами й університетами призводить до того, що механізм оцінювання не стимулює якість, а лише репродукує адміністративні помилки. Порівняння з європейськими моделями показує, що вихід полягає не у зміні формул для підрахунку балів, а у переосмисленні самої філософії контролю, яка має стати філософією підтримки. Лише тоді ризик буде означати не загрозу, а можливість для росту.
В Україні майбутнє вищої освіти залежить від того, чи вдасться трансформувати чинний механістичний контроль у систему, що підтримує розвиток університетів, підвищує їхню прозорість, якість управління та академічну доброчесність. Лише тоді «ризик» перестане бути клеймом і стане сигналом для росту, а українські університети зможуть не лише виживати у складних умовах, а й зміцнювати свої позиції, наближаючись до світових стандартів освіти.
