Внутрішнє переселення як соціальна реальність: чому політика підтримки не встигає за масштабами кризи
Внутрішнє переселення в Україні через тривалу війну стало настільки масштабним, що перестало бути окремим соціальним явищем і фактично перетворилося на нову реальність. Мільйони людей розчинилися в нових містах і селах, формуючи людську карту країни. Саме вона сьогодні визначає, як працюють громади, на що витрачаються бюджети й де проходить межа між виживанням і можливістю жити. Однак, попри безпрецедентні масштаби переміщення, держава, яка декларує підтримку, скоріше спостерігає за процесом з відстороненістю, яку важко пояснити лише браком ресурсів. Житлові програми провалюються під власною вагою, де десятки тисяч запитів та лише одиниці позитивних рішень. Не зважаючи на запевнення уряду, нові бюрократичні правила лише посилюють бар’єри, а не руйнують їх, відсуваючи переселенців у чергах і позбавляючи їх шансу бодай на мінімальну стабільність.
Переміщення в країні: анатомія внутрішніх потоків та парадокси державної статистики
Через майже чотири роки після початку повномасштабної війни країна рухається крізь складний людський ландшафт, в якому статистика вже давно перестала бути сухою формальністю і перетворилася на болюче нагадування про масштаб внутрішнього зсуву, адже 4,6 млн українців офіційно набули статусу внутрішньо переміщених осіб, що розірвали звичний побут і сформували нові географії життя.
Найгустіше цей вимушений рух вкорінився у Дніпропетровській області з її 557 000 переселенців, у Харківській з 415 000 та у столиці, де нинішні 348 000 стали частиною мегаполісу, який безперервно пристосовується до зростання навантаження на соціальну інфраструктуру, водночас залишаючись притулком для тих, хто тікав від лінії фронту.
Структура цієї багатомільйонної спільноти промовляє про себе красномовніше за будь які декларації, оскільки серед 4,6 млн осіб домінують жінки у кількості 2,7 млн, тоді як чоловіків зареєстровано 1,8 млн і ця пропорція невипадково відображає тягар відповідальності за родини, які, опинившись у невідомості, шукають опору в нових громадах. При цьому 3 млн 700 тис переселенців є дорослими, а 837,6 тис становлять діти і ця цифра щоразу змушує замислитися над тим, як саме формуватиметься покоління, чиє дитинство пройшло в просторі постійних переїздів і тривожних очікувань.
Напруга внутрішньої мобільності стає ще виразнішою, якщо зважити на те, що понад чверть переселенців не покинули межі власних областей і вимушено шукали безпечніші райони у знайомому регіональному середовищі, де Харківська область утримує першість із 53% внутрішньообласних переміщень, а Запорізька та Дніпропетровська області з показниками 48% та 44% відповідно демонструють масштабну внутрішню міграцію, яка стала наслідком нестабільних ліній фронту та повторюваних загроз. Сумська область із 35% та Миколаївська із 31% доповнюють картину територій, де люди намагаються залишатися якомога ближче до своїх домівок, водночас обираючи шлях між ризиком і безпекою.
Особливо динамічною виглядає ситуація у Києві, де за три роки війни кількість переселенців зросла майже утричі, що стало прямим випробуванням для міської інфраструктури, яка мусить реагувати швидше, ніж змінюється фронтова мапа.
У 2022 році столиця прийняла 170 тис внутрішньо переміщених осіб, у 2023 ця цифра підскочила до370 тис, у 2024 становила вже 420 тис і нарешті у 2025 досягла 433 тис, що перетворило Київ на один із ключових центрів гуманітарної підтримки, водночас сформувавши новий соціальний баланс, який лише частково піддається статистичному опису, адже за кожною цифрою стоїть окреме життя зі своїм болем, розгубленістю та прагненням відновити відчуття дому.
Варто зазначити, що за підрахунками Міжнародної організації з міграції, у квітні 2025 року в країні проживало приблизно 3 млн 757 тис людей, змушених залишити свої домівки, однак інформаційно обчислювальний центр Мінсоцполітики вже у вересні того ж року зафіксував понад 4 млн 568 тис зареєстрованих переселенців, що створило відчутну статистичну прірву між реальним переміщенням та формальною звітністю.
Така різниця пояснюється тим, що значна частина людей, які повернулися до своїх міст або виїхали за кордон, не скасовують статусу внутрішньо переміщеної особи, тому офіційний реєстр продовжує рости навіть тоді, коли фактична кількість переселенців починає зменшуватися. Попри це державна політика орієнтується саме на дані ІОЦ, які впливають на розподіл підтримки та формування відповідних програм, що визначають якість життя сотень тисяч родин.
Механізми підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні
Фінансова підтримка для внутрішньо переміщених осіб в Україні вибудовується як складна система взаємних зобов’язань, у якій держава намагається поєднати прямі виплати з вимогою активної участі самих переселенців у пошуку нових можливостей. Таким чином, щомісячна допомога у 2 тис грн для дорослого та 3 тис грн для дитини чи людини з інвалідністю надається лише протягом шести місяців після реєстрації і вже у серпні 2025 року таку підтримку отримували близько 1 млн 200 тис людей, що свідчить про масштабну потребу у негайній фінансовій опорі.
Однак після трьох місяців від моменту призначення виплат люди мають підтвердити свою готовність працювати або хоча б формально стати на облік у Центрі зайнятості, оскільки без цього допомога припиняється і лише окремі категорії можуть розраховувати на ще пів року підтримки, серед яких люди старшого віку з низькою пенсією, особи з інвалідністю, тяжкохворі діти, сироти, діти позбавлені батьківського піклування та сім’ї, що виховують таких дітей. Інші заявники можуть претендувати на продовження виплат лише після оцінки доходів та підтвердження свого статусу, причому до таких груп належать люди віком понад 55 років, студенти, зареєстровані безробітні та сім’ї з низькими доходами.
Можливість компенсувати втрати житла доповнює фінансову підтримку завдяки програмі єВідновлення, яка дозволяє отримати кошти за пошкоджені або знищені будинки навіть тоді, коли вони залишилися на тимчасово окупованих територіях, а переселенці з таких регіонів можуть претендувати на до 2 млн грн для купівлі нового житла, що фактично створює шанс почати життя з нуля у безпечнішому місці.
Питання оренди житла стало окремим напрямом державної політики, оскільки постанова Кабінету Міністрів від 2014 року дає ВПО можливість проживати у найманому житлі за бюджетні кошти протягом року, якщо люди не мають власної оселі або володіють площею, що не відповідає мінімальним нормам.
Ситуація змінилася після січня 2025 року, коли запрацював новий механізм субсидій, що дає переселенцям право компенсувати витрати на оренду у випадку, коли вони перевищують 20% доходу сім’ї, і тепер така субсидія розраховується автоматично раз на шість місяців, зважаючи на оновлену середню вартість оренди у розмірі 208 грн за квадратний метр, причому держава дозволяє орендувати не лише цілі квартири, а й окремі кімнати. Додатково в урядових планах передбачено податкове відшкодування для власників житла, які здають його переселенцям, що має стимулювати ринок оренди і зменшити тінізацію цього сегмента.
Соціальна підтримка отримала окремий вимір у сфері освіти, оскільки діти переселенців мають першочергове право на вступ до дитсадків та шкіл, можуть безкоштовно харчуватися за умови підтвердження свого статусу та отримати можливість оздоровлення або відпочинку, що для багатьох родин стає єдиним шансом частково відновити стабільність у щоденному житті. Студенти віком до 23 років можуть претендувати на соціальну стипендію, якщо вони навчаються на денній формі за державним замовленням та виконують навчальні вимоги, крім того мають пільги на проживання у гуртожитках і можуть скористатися пільговим кредитом на освіту, якщо походять із прифронтових територій або є внутрішньо переміщеними особами.
Державний центр зайнятості пропонує дорослим ВПО пройти перекваліфікацію або отримати ваучер на навчання на суму понад 30 тис грн, а роботодавці, що беруть на роботу переселенців, можуть отримати компенсацію у розмірі мінімальної зарплати на період до пів року, що стимулює їх відкривати нові робочі місця для людей, які були змушені змінити місце проживання. Окремо працює експериментальна програма комплексної підтримки літніх людей та осіб з інвалідністю з числа переселенців, яка охоплює проживання, догляд та соціальну адаптацію і стала важливою ланкою у системі гуманітарної опіки.
Попри значну роль держави, вирішальною у багатьох ситуаціях залишається підтримка міжнародних організацій та громадських ініціатив, оскільки понад 550 структур на місцях забезпечують переселенців їжею, одягом, тимчасовим житлом, юридичними консультаціями та психологічною допомогою, створюючи широку мережу взаємної підтримки, без якої життя мільйонів людей виглядало б набагато вразливішим.
Формальна турбота і реальні страждання: що приховує державна підтримка переселенців
Державна система підтримки переселенців лише формально виглядає розгалуженою та різноманітною, однак за ближчого розгляду вона виявляється перевантаженим механізмом, який більше нагадує спробу імітувати турботу, ніж прагнення реально полегшити життя людей, що втратили дім. Хоча уряд наголошує на наявності численних програм державної допомоги, вже на початковому етапі переселенці стикаються з чергами, затримками у виплатах і нескінченними вимогами до документів, які часто є фізично недоступними для тих, хто виїжджав поспіхом або жив на окупованих територіях, адже навіть базові виплати нерідко надходять із запізненням, створюючи додатковий стрес у ситуації, де люди й так ледве тримаються.
Програми Державного центру зайнятості подаються як можливість перезапустити власне життя за допомогою грантів для бізнесу до 250 тис грн або компенсацій роботодавцям, що беруть переселенців на роботу, проте ці ініціативи швидко стають малодоступними через надмірно складні умови, у яких навіть відвідування Центру зайнятості перетворюється на випробування. Багатьом ВПО важко знайти роботу не тому, що вони не мають кваліфікації, а тому, що система працевлаштування працює за інерцією та не враховує реальних обставин воєнного часу, коли кожен документ може загубитися разом із будинком, а кожна довідка вимагати тижнів очікування.
Проблема документів стає хронічною перешкодою, через яку переселенці фактично втрачають доступ до допомоги, оскільки від них вимагають відновлення довідок, яких немає через окупацію, або проходження фізичної ідентифікації, що перетворюється на багатоденну бюрократичну подорож із непередбачуваним фіналом. Для пенсіонерів, малозабезпечених родин, людей з інвалідністю, дітей-сиріт та їхніх опікунів ця процедура мала б бути спрощеною, але натомість виглядає так, ніби систему більше хвилює формальне підтвердження статусу, а не фактичний добробут родин, які вже втратили все.
Держава пропонує професійні курси та програми перекваліфікації, але низька доступність, брак місць і відсутність супроводу роблять їх радше декларативним жестом, ніж реальною можливістю повернутися до повноцінного життя. Складається враження, що кожна ініціатива стає заручником власних інструкцій і перевірок, унаслідок чого підтримка перетворюється на забюрократизовану процедуру, яка залишає людей у підвішеному стані, а не допомагає їм рухатися вперед. Таке ставлення радше нагадує байдужість, замасковану у вигляді державної турботи, ніж справжнє бажання підтримати тих, хто й так платить надто високу ціну за війну.
Водночас дані Stabilisation Support Services за 2025 рік показують, що житлові програми не покривають навіть половини запитів у більшості громад, а ситуація в Києві демонструє цю прірву особливо виразно, адже серед майже 3 тис родин, які звернулися по тимчасове житло, лише 115 отримали його, тобто трохи більше 3 % від реальної потреби. Все це підкреслює глибоку неспроможність навіть найбагатших громад відповідати викликам війни.
Якщо врахувати, що понад два з половиною мільйони будинків або 13% житлового фонду опинилися в руїнах чи зазнали суттєвих пошкоджень, це створило ситуацію, коли будь яка програма відновлення стає латкою на велетенській дірі. Такі ініціативи як «єВідновлення» можуть допомогти окремій родині відремонтувати будинок або купити нове житло, проте вони не здатні вирішити системної проблеми, яка вимагає відбудови цілих кварталів та інфраструктури.
У той же час тимчасові прихистки та гуртожитки перетворюються на місця тривалого проживання і у 2025 році майже 80 тис переселенців змушені жити у майже півтори тисячі таких закладів, де умови далеко не відповідають мінімальним стандартам гідності, а це лише підсилює відчуття безвиході.
Останні зміни уряду до механізму компенсацій за знищене чи пошкоджене житло для переселенців виглядають не як спроба пришвидшити допомогу, а радше як черговий бюрократичний фільтр, який підміняє суть процесу. Формально Кабінет Міністрів лише «уточнив процедури», проте фактично створив додатковий ризик для людей, які через зрозумілі життєві обставини можуть не вкластися у встановлені тридцять днів подання звернення після отримання житлового сертифіката.
У реальності цей строк небезпечно короткий, особливо для тих, хто щойно пережив втрату дому, зміну місця проживання, пошук прихистку чи відновлення документів. Замість гнучкості держава пропонує формальну «відсіч», автоматично виключаючи таких людей з переліків, що створює ситуацію, у якій жертва війни мусить не відбудовувати життя, а встигати за графіками, складеними в кабінетах.
Складається враження, що новий порядок працює за логікою адміністративної зручності, а не людської потреби, адже заміна списків та формування «оновлених переліків» у разі пропуску строків вписує компенсаційний механізм у логіку черги, яка починається наново щоразу, коли переселенець фізично чи психологічно не справляється з вимогами системи. Натомість не йдеться про жодні інструменти супроводу, консультацій чи автоматичного продовження строків у разі об’єктивних причин, наче держава принципово не визнає реальність, у якій люди можуть бути в лікарні, у відрядженні, без доступу до інтернету чи документів.
Особливо тривожно виглядає норма про те, що у разі відсутності коштів на фінансування житла для ВПО фінансування просто «здійснюється на загальних підставах», тобто переселенці, попри формальний статус пріоритетної категорії, знову опиняються у загальній черзі разом з усіма іншими заявниками. Це фактично нівелює проголошену державою логіку особливого захисту ВПО, адже ті, хто втратив дім через війну, тепер повинні змагатися за кошти в умовах дефіциту бюджету та непередбачуваного фінансування. Таке рішення виглядає як визнання державою власної неспроможності забезпечити реальну компенсацію, проте замість чесного діалогу переселенцям пропонують мовчазно прийняти погіршення умов.
У підсумку нові правила не вирішують жодної ключової проблеми системи компенсацій, однак створюють додаткові бар’єри, які легко позбавляють людину її законного права на підтримку. Такий підхід більше нагадує намагання зменшити кількість одержувачів за рахунок процедурних вимог, ніж бажання гарантувати людям реальну можливість відновити житло, зруйноване війною.
Складно очікувати інтеграції, якщо більше половини переселенців зізнаються, що їм важко забезпечити базові потреби, включно з їжею та одягом, а дані МОМ показують, що третина ВПО не може дозволити собі найпростіші продукти, 44% не мають доступу до необхідних медикаментів, а 32% не можуть купити одяг, навіть попри соціальні виплати.
Проблеми з орендою житла та роботою лише ускладнюють ситуацію, оскільки переселенці змушені витрачати більшу частину доходу на оренду або стикаються з недовірою роботодавців, серед яких понад 11% прямо визнають, що статус ВПО стає причиною відмови. Навіть за оптимістичними оцінками ОЕСР працевлаштованими або самозайнятими є лише 40 % працездатних переселенців, що помітно нижче за середні показники у країні.
Офіційні опитування підтверджують цю диспропорцію, адже лише 28% ВПО забезпечують себе власним заробітком, тоді як 63% живуть за рахунок державної підтримки. Як бачимо, це не свідчить про небажання працювати, а радше вказує на бар’єри, які розставлені перед людьми, котрі мають проблеми зі здоров’ям, доглядають за близькими або вже втратили найбільш активну частину родини через переїзд за кордон. Брак житла та роботи напряму впливає на те, наскільки переселенці можуть стати частиною нової громади.
Особливо драматично виглядає ситуація у малих громадах, де переселенці часто опиняються в пастці бідності, маючи мінімум коштів для існування, проте не маючи доступу до якісних соціальних послуг, можливостей навчання або фінансової підтримки, яка могла б допомогти їм повернутися до економічно активного життя.
Цілком очевидно, що чим довше люди перебувають у такому становищі, тим швидше втрачаються навички, мотивація та зв’язки, а держава продовжує робити вигляд, що точкові рішення здатні замінити справжню стратегію відновлення та інтеграції, хоча цифри свідчать про протилежне.
