Володимир Кіпень про тих, хто утримує життя прифронтових громад і чому кадрова криза стає загрозою

У прифронтових регіонах України особливу роль в збереженні життєдіяльності громад відіграють працівники місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та військових адміністрацій. Саме вони залишаються на місцях у найскладніших умовах, підтримують базову інфраструктуру, організовують гуманітарну допомогу, координують евакуацію населення і виконують функції, без яких неможливо забезпечити навіть мінімальну стабільність у повсякденному житті.

Голова громадської організації «Інститут соціальних досліджень і політичного аналізу» Володимир Кіпень вважає, що за формально високими показниками укомплектованості штатів приховується вкрай напружена й нестійка реальність, в якій співробітники працюють під постійним тиском і в умовах кадрового дефіциту. , Саме ці люди є опорою держави на лінії зіткнення, однак їхня робота супроводжується виснаженням і непередбачуваністю.

За результатами дослідження, проведеного навесні 2025 року, середній рівень фактичного кадрового наповнення обласних військових адміністрацій Херсонської, Запорізької та Харківської областей становив 79 відсотків. У районних адміністраціях цей показник знижувався до 62 відсотків, а в сільських та селищних військових адміністраціях нерідко не перевищував і половини від штатної чисельності.

У деяких громадах деокупованих територій із п’ятнадцяти передбачених посад працювали лише три–п’ять осіб. Кіпень зазначає, що чим нижчий рівень органу влади, тим відчутніший кадровий дефіцит, хоча саме на місцеві адміністрації покладено найвідповідальніші функції — від відновлення логістики й цивільного захисту до безпосереднього реагування на потреби мешканців.

Кадрова плинність у прифронтових регіонах набрала системного характеру. За три роки війни вона досягла 72 відсотків. У 2022 році з п’яти прифронтових областей звільнилося близько 24 відсотків персоналу, у 2023 році цей показник зріс до 29 відсотків, а у 2024 році знизився до 19 відсотків, що все одно залишається значним. На одного звільненого керівника припадало у середньому два з половиною спеціалісти, що критично впливало на сталість процесів, адже разом із людьми втрачалася інституційна пам’ять, досвід і управлінська логіка.

Найбільше втрат було зафіксовано у Харківській та Херсонській областях, де у 2023 році звільнилося відповідно 40 і 43 відсотки персоналу. У 2024 році ситуація дещо стабілізувалася, але у Запорізькій області рівень звільнень залишався високим — на рівні 22 відсотків. Кіпень наголошує, що кадрове забезпечення прифронтових адміністрацій не є суто внутрішньою проблемою державної служби, адже саме від нього залежить відновлення та стійкість територій.

За словами експерта, серйозним викликом залишаються штатні розписи, які формуються за застарілими нормами мирного часу. Військові адміністрації територій, повністю захоплених ворогом, і адміністрації територій під контролем України мають однакову штатну структуру, що призводить до абсурдних ситуацій: у перших надлишок службовців, у других — гострий дефіцит. Центральна влада планує змінити цю систему з 2026 року, проте затягування з реформою означає, що громади сьогодні працюють у надзвичайно нерівних умовах. Штати мають формуватися відповідно до реальних потреб і навантаження, інакше дефіцит кадрів на підконтрольних територіях лише поглиблюватиметься.

Як зазначає Володимир Кіпень, в 2023–2024 роках уряд спробував втримати кадри за допомогою фінансових стимулів. Було ухвалено постанови Кабінету Міністрів, які запроваджували коефіцієнти для нарахування заробітної плати у ризикових регіонах. У результаті середньомісячна зарплата у 2024 році в обласних адміністраціях становила від сорока до п’ятдесяти шести тисяч гривень, а у районних — від двадцяти шести до тридцяти чотирьох тисяч. Проте структура цих нарахувань була непрозорою: у Луганській обласній військовій адміністрації оклад складав лише шістнадцять відсотків загальної суми, тоді як у Харківській — сорок два відсотки.

Така нерівність створювала відчуття несправедливості й демотивувала працівників. Водночас у органах місцевого самоврядування ситуація взагалі залишалася без змін: відсутність підвищень, нестабільне преміювання та відсутність будь-якої системи стимулів. Кіпень наголошує, що саме на ці органи лягає найбільше навантаження з логістики та комунікації з жителями, але вони залишаються найбільш вразливими у фінансовому плані.

У березні 2025 року було ухвалено закон, який уперше врегулював статус працівників військових адміністрацій. Тепер їхня робота зараховується до стажу державної служби, що підвищує привабливість таких посад і визнає внесок цих людей у функціонування держави під час війни. Кіпень вважає цей крок важливим, проте підкреслює, що одного законодавчого рішення недостатньо, адже потрібна комплексна система мотивації, яка включатиме підвищення посадових окладів, надання медичного страхування, компенсацію житла для переміщених працівників та їхнє бронювання від мобілізації.

Експерт зазначає, що Національне агентство України з питань державної служби у 2025 році запровадило експериментальний проєкт з формування резерву для деокупованих територій. До реєстру включено трохи більше трьох тисяч кандидатів, але лише тисяча нових резервістів додалася упродовж 2024 року. Найбільше охочих було у сферах антикорупції та адміністративного управління, тоді як фінансистів, ІТ-фахівців і спеціалістів із безпеки вкрай бракує.

Нинішня логіка відбору не відповідає реальним потребам регіонів і вимагає перегляду. Водночас проблема існує і з підвищенням кваліфікації: положення про організацію державного замовлення на навчання не враховує регіональних пріоритетів, і фахівці з найскладніших територій не мають переваг у доступі до якісного навчання.

Володимир Кіпень наголошує, що без кадрового забезпечення не можна говорити про стійкість прифронтових громад, адже саме ці люди забезпечують функціонування адміністративної системи в умовах війни. Вони вирішують щоденні проблеми жителів, організовують гуманітарну допомогу, підтримують інфраструктуру і працюють у ситуації, де постійна загроза є невід’ємною частиною життя. Підтримка цих працівників, створення стабільних умов оплати праці, формування резерву та надання соціальних гарантій є не лише справою державної служби, а й запорукою відновлення територій у майбутньому.