Всесвітній день міжнародного правосуддя: як Україна вимагає справедливості в МКС і змушує своїх громадян звертатися до ЄСПЛ
Всесвітній день міжнародного правосуддя, який відзначається 17 липня, був заснований з метою утвердження міжнародного правопорядку, боротьби з безкарністю та захисту прав жертв найтяжчих злочинів. Проте сьогодні це свято дедалі гостріше підсвічує глибокий внутрішній розкол між глобальними прагненнями та локальною реальністю. Поки українська дипломатія веде юридичну війну в Гаазі, намагаючись перетворити міжнародне право на петлю для кремлівської верхівки, національна судова система продовжує тонути у тисячах скарг українців до ЄСПЛ через процесуальне свавілля, катування у СІЗО та роками затягнуті справи. Цей драматичний контраст між бездоганними деклараціями на світовій арені та інституційною неспроможністю всередині країни ставить під загрозу авторитет держави, а також саму суть правосуддя, яке не може бути вибірковим або працювати лише на зовнішній експорт.
Невідворотність покарання: як Римський статут змінив систему глобального правосуддя
Світовий порядок тривалий час потерпав від системної проблеми, коли механізми покарання за найтяжчі звірства створювалися виключно постфактум. Тимчасові трибунали, які розгортали під конкретні конфлікти за рішеннями Ради Безпеки ООН або після капітуляції агресорів, хоч і виконували свою роль, проте залишалися реактивними інструментами із обмеженим терміном дії та локальним мандатом. Ситуація докорінно змінилася 17 липня 1998 року, коли в результаті виснажливих п’ятитижневих безперервних дипломатичних баталій було ухвалено Римський статут.
Цікаво, що фінальну крапку в цих тривалих переговорах було поставлено зовсім не традиційним дипломатичним консенсусом, а прямим голосуванням, що стало безпрецедентним кроком для міжнародних договорів такого високого рівня. Сенегал уже наступного року першим ратифікував цей документ, запустивши складний процес трансформації паперових декларацій у реальну глобальну силу та відкривши шлях до створення першої у світі постійної судової інституції.
Заснований у 2010 році в Кампалі на базі Римського статуту Міжнародний кримінальний суд (МКС) у Гаазі отримав унікальний мандат, який принципово відрізняє його від класичних міждержавних арбітражів та судів минулого. Новий судовий орган карає не держави, а реальних осіб: від безпосередніх виконавців на полі бою до тих, хто віддає накази в кабінетах. Проте ключовим фактором для винесення вироку залишається наявність беззаперечної доказової бази щодо особистої участі фігуранта у злочині. При цьому суд функціонує як повністю незалежна структура, яка не входить до системи ООН, і використовує свій ресурс лише тоді, коли правоохоронні чи судові органи конкретної країни виявляються неспроможними або свідомо не бажають самостійно розслідувати звірства.
Слід зазначити, що Римський статут суттєво розширив саму рамку сприйняття гуманітарних злочинів, здійснивши справжній прорив у кодифікації міжнародного права та захисті людської гідності під час збройних конфліктів. Документ чітко визначив, що будь-яке сексуальне насильство в часи конфліктів, зокрема примусова проституція, вагітність чи рабство, є тяжким воєнним злочином. Це поклало край практиці, коли такі звірства ігнорували або вважали «природним» і неминучим супроводом війни.
Також до статуту було включено злочин агресії, хоча можливість його практичного розгляду заблокували на тривалий час через суперечки держав, які довго не могли погодити точне юридичне визначення та умови здійснення юрисдикції. Окрім суто каральної функції, статут запровадив революційну систему захисту жертв, дозволивши потерпілим як виступати свідками, так і брати активну участь у процесі через представників та претендувати на компенсації. Спеціально для реалізації цього механізму було створено Цільовий фонд, який фінансує медичну, психологічну та соціальну допомогу постраждалим навіть на тому етапі, коли судові процеси ще тривають і остаточні вироки не винесені.
Для України МКС має важливе значення в питаннях розслідування воєнних злочинів РФ та притягнення винних до відповідальності за виданими ордерами на арешт російських посадовців. Тривалий час українська держава визнавала юрисдикцію Гааги лише на основі окремих декларацій, проте у 2025 році юридичне коло остаточно замкнулося, коли країна завершила всі необхідні процедури та стала повноправною учасницею Римського статуту. В умовах масштабної агресії цей крок дозволив об’єднати зусилля міжнародної спільноти навколо роботи Міжнародного кримінального суду, утвердити нову систему глобального судочинства та створити реальний інструмент запобігання злочинам, що загрожують миру, безпеці й стабільності всього людства.
Капкан правосуддя: чому ордери Гааги є загрозою для Кремля
Міжнародний кримінальний суд наразі не виніс вироків російським посадовцям через заборону заочного правосуддя, що вимагає їхньої особистої присутності в Гаазі. Спроби притягнути до відповідальності лідерів ядерної держави на перший погляд здаються юридичним парадоксом, адже важко уявити, як діючого президента чи військове командування РФ можна примусово посадити на лаву підсудних. Проте діяльність Міжнародного кримінального суду в контексті російської агресії проти України демонструє, що міжнародне право оперує іншими категоріями часу та впливу.
МКС, створений як перший постійний інститут для переслідування за геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності, на даний момент стикається із серйозними процедурними перепонами. Головна з них полягає у неможливості винесення заочних вироків, оскільки обвинувачені мають фізично перебувати в Гаазі, а РФ не підписала Римський статут і повністю заперечує юрисдикцію установи. Очевидно, що пряма екстрадиція за теперішнього політичного режиму є неможливою. Крім того, МКС обмежений у розслідуванні самого першопричинного злочину агресії, оскільки для цього потрібна згода обох сторін конфлікту або рішення Ради Безпеки ООН, де, як добре відомо, РФ зловживає правом вето.
Однак, не зважаючи на ці обмеження, запущені МКС механізми вже зараз створюють для російської верхівки довгострокову пастку. Він розпочав розслідування у березні 2022 року та видав ордери на арешт шести топкерівників РФ, зобов’язавши 125 країн-учасниць Римського статуту затримати їх. Видані судом ордери на арешт 6 високопосадовців, серед яких Володимир Путін, Марія Львова-Бєлова, Сергій Шойгу, Валерій Герасимов, Сергій Кобилаш та Віктор Соколов, кардинально змінили їхній правовий і дипломатичний статус. Звинувачення у незаконній депортації українських дітей та планомірному знищенні української цивільної та енергетичної інфраструктури ракетними ударами позбавили цих осіб міжнародного імунітету.
Для 125 країн, які ратифікували Римський статут, затримання цих підозрюваних стало прямим юридичним зобов’язанням. Це вже призвело до помітного звуження геополітичного простору для російського керівництва, змусивши Путіна відмовлятися від візитів на важливі міжнародні форуми, як наприклад, саміт БРІКС у Південно-Африканській Республіці.
Історичний досвід доводить, що недоторканність диктаторів триває лише до моменту втрати ними внутрішньої влади або серйозних геополітичних зрушень. Колишній президент Югославії Слободан Мілошевич під час балканських воєн володів колосальним ресурсом армії та спецслужб, проте після зміни політичного режиму в Белграді його заарештували й передали міжнародному трибуналу. Аналогічна доля спіткала лідера боснійських сербів Радована Караджича та генерала Ратка Младича, які роками переховувалися під вигаданими іменами та змінювали зовнішність, але зрештою отримали довічні терміни у Гаазі.
Приклад президента Ліберії Чарльза Тейлора, засудженого до 50 років ув’язнення за воєнні злочини в сусідній Сьєрра-Леоне після його спроби втекти до Нігерії, підтверджує, що статус колишнього глави держави не гарантує вічної безпеки. Оскільки воєнні злочини не мають строків давності, видані ордери залишатимуться активними протягом усього життя фігурантів, створюючи постійне джерело напруги всередині російських еліт.
Зараз робота МКС виконує кілька критично важливих функцій, що виходять далеко за межі очікування фінальних судових вироків. Діяльність слідчих у звільнених містах України, зокрема в Бучі, Харкові та Херсоні, а також відкриття найбільшого представництва суду в Києві забезпечують збір і консервацію доказів за найсуворішими міжнародними стандартами. Ці матеріали утворюють фундаментальну базу, яку згодом зможуть використовувати як органи МКС, так і національні суди чи запланований Спеціальний трибунал щодо злочину агресії.
В свою чергу, такий юридичний статус блокує будь-які спроби західних демократій повернутися до колишнього формату відносин із Кремлем, оскільки нормалізація зв’язків із офіційно визнаними підозрюваними у воєнних злочинах є неможливою без руйнування самої системи міжнародного права. Нарешті, для середньої ланки російського командування ці прецеденти слугують чітким сигналом про те, що виконання злочинних наказів несе персональні ризики, а видача головних організаторів міжнародному правосуддю може стати для майбутньої російської влади найпростішим інструментом для зняття санкцій та виходу з ізоляції.
Два фронти справедливості: як Україна прагне справедливості в МКС і водночас змушує своїх громадян звертатися до ЄСПЛ
Важливою частиною системи міжнародного правосуддя є Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), але він кардинально відрізняється від Міжнародного кримінального суду. Варто розуміти, що сама система глобального правосуддя спирається на дві фундаментальні, проте принципово різні інституції, розмежування між якими дозволяє чітко визначити логіку міжнародного права. Європейський суд з прав людини фокусує свою увагу виключно на відповідальності держав, прагнучи захистити базові свободи громадян, тоді як Міжнародний кримінальний суд у Гаазі спрямовує свої зусилля на покарання конкретних індивідів за скоєння найважчих воєнних злочинів.
Спроба подати скаргу до ЄСПЛ доступна кожній приватній особі, групі людей або країні, і результатом такого процесу стає присудження грошових компенсацій чи вимога реформувати національне законодавство відповідальної держави. На противагу цьому, засідання в Гаазі ініціюються лише країнами-учасницями або Радою Безпеки ООН, а фінальним вердиктом для фігурантів справ про воєнні злочини стає тривале тюремне ув’язнення терміном до 30 років або навіть довічний термін.
Незважаючи на те, що у вересні 2022 року РФ офіційно розірвала відносини з Радою Європи та відмовилася виконувати розпорядження Страсбурга, правове поле для притягнення Кремля до відповідальності залишається дієвим. Судові інстанції продовжують ретельний розгляд правопорушень, вчинених країною-агресором до моменту її виходу, охоплюючи як події початку гібридної війни у 2014 році, так і перші місяці повномасштабного вторгнення.
На цей час міжнародні арбітри опрацьовують масштабний міждержавний позов «Україна та Нідерланди проти Росії», який стосується тривалої окупації територій Донбасу та трагічного збиття пасажирського літака рейсу MH17. Також розглядається окреме провадження щодо масштабних звірств 2022 року, яке накопичує докази масових убивств цивільного населення, катувань та цілеспрямованих обстрілів житлових кварталів, що підкріплюється тисячами індивідуальних заяв від українських громадян, які вимагають справедливого покарання за втрачене майно, каліцтва або загибель своїх близьких.
Прагматичний сенс продовження цих юридичних баталій, попри тотальне ігнорування рішень з боку Москви, виходить далеко за межі символічних жестів і має чітке прикладне значення. Офіційні вердикти Страсбурзького суду слугують беззаперечною правовою фіксацією злочинів, забезпечуючи визнання РФ порушником міжнародного права на найвищому глобальному рівні, що унеможливлює дипломатичне маневрування агресора. До того ж присуджені багатомільярдні компенсації відкривають шлях до майбутніх стягнень. Саме ці судові акти дозволять легітимно конфіскувати заморожені за кордоном російські активи, кошти з яких підуть на виплати постраждалим громадянам.
Водночас аналіз офіційних підсумків діяльності Європейського суду за 2025 рік оголив глибокі внутрішні проблеми, продемонструвавши, що українська судова система потребує радикального реформування. Наша держава опинилася на чолі антирейтингу за кількістю задокументованих порушень Європейської конвенції, оскільки з 164 винесених вердиктів у 160 випадках дії або пасивність українських владних інституцій визнали протиправними. Ці показники зумовлені надмірною тривалістю судової тяганини, системним невиконанням рішень українських судів державними структурами, а також грубими процесуальними помилками на різних етапах розгляду.
Невтішна тенденція продовжується також у сфері забезпечення особистої свободи та недоторканності, де зафіксували 68 порушень п’ятої статті конвенції через необгрунтоване тримання громадян під вартою під час слідства та ігнорування процедурних норм при затриманні. Не менш тривожним аспектом є виявлення 42 порушень третьої статті, яка суворо забороняє катування та нелюдське поводження, що найчастіше пов’язано із жахливими умовами перебування в українських слідчих ізоляторах і в’язницях, а також через неспроможність правоохоронних органів ефективно розслідувати скарги на неправомірні дії поліції.
Проте аномально високі статистичні показники мають своє логічне пояснення, пов’язане із судовим феноменом так званих клон-справ, коли одне й те саме системне упущення влади, наприклад, невиплата гарантованих соціальних пільг, породжує сотні аналогічних скарг, кожна з яких розглядається судом індивідуально. До того ж, фінального розбору по суті доходить лише незначна частина звернень, оскільки у тому ж 2025 році із майже 6 тисяч опрацьованих заяв проти України понад 90 % (5 429 звернень) були визнані неприйнятними або викреслені зі списків ще на початковому етапі відбору.
Додатковим деструктивним чинником виступила повномасштабна війна, яка катастрофічно збільшила навантаження на вітчизняні суди через безпекові ризики та гострий кадровий дефіцит, що об’єктивно затягнуло процеси й спровокувало нову хвилю скарг до Страсбурга. Попри очевидну складність ситуації, Міністерство юстиції України продемонструвало обнадійливу динаміку у сфері подолання застарілих недоліків, домігшись припинення нагляду Комітету міністрів Ради Європи за 97 справами завдяки повній виплаті компенсацій та успішному впровадженню законодавчих змін, необхідних для ліквідації системних дефектів.
Існування Міжнародного кримінального суду дає людству надію на те, що фігуранти найтяжчих воєнних злочинів рано чи пізно неминуче відповідатимуть за скоєне, незалежно від їхніх посад чи тимчасового імунітету. Проте це глобальне прагнення до справедливості нагадує дволикий Янус, оскільки, вимагаючи від Гааги та Страсбурга безкомпромісності щодо зовнішніх ворогів, держава демонструє хронічне небажання навести лад у власних судах. Очищення національної правоохоронної та судової систем має стати головним завданням для держави, адже неможливо вимагати дотримання міжнародного права ззовні, одночасно ігноруючи його принципи всередині країни.
Європейська інтеграція та довіра міжнародних партнерів напряму залежать від того, чи зможе держава гарантувати верховенство права для власних громадян, а не лише для зовнішніх трибуналів. Поки судова гілка влади залишається корумпованою, а правоохоронні органи використовуються як інструмент тиску, правосуддя в Україні залишатиметься вибірковим, а декларації про європейські цінності — порожніми гаслами.
Юлія Вірич
